-6-

Приїхавши в зазначене село, Олена з Петром почали розпитувати у місцевих про будинок казкарів, але вони не пам'ятали про такий. Жінка показувала їм газету, але селяни не могли роздивитися фотографію. Всі мимрили, що знімок нечіткий і ніби пливе. Про адресу сказали, що є така вулиця, але номеру тридцять три немає. 

Олена геть засумувала. Опинилася серед чужого села, зимою, з трьома голодними дітьми, повіривши якісь газеті. До речі, про таке видання місцеві теж не чули. Добре, що чоловік її підтримав, а не шпиняв на кшталт: "А я ж казав!"

- Оленко, не засмучуйся! Село гарне! Дивися й школа є, і садочок, і магазини, і парк, і фельдшерський пункт. Не гірше нашого, а може й краще. Давай сходимо в сільраду, попрохаємо тимчасового прихистку. Думаю, що нам не відмовлять.

Так і зробили. 

Голова сільради Панас Дмитрович, добродушний чоловік, запропонував пожити сім'ї при школі. Обіцяв в короткий термін зібрати необхідні речі. Олена ніяковіючи наважилися показати йому дивну газету. На що Панас Дмитрович посміхнувся і промовив:

- В нас немає будинку з такою адресою, але якщо знайдете, то він ваш!

- Мамо, тато, а ходімо тією вулицею, що в газеті, в самий кінець! - почали смикати батьків діти, що слухали розмову дорослих.

- Якщо ніхто не знає про будинок, то може він ще порожній! - роздумував в голос найменший синочок.

- А Панас Дмитрович вже пообіцяв його нам! - додав старший.

- Ви розумієте.., - почав Петро.

Але дивлячись в благальні очі дітей, махнув рукою.

- Добре, давайте сходимо!

В кінці вулиці дійсно був останнім тридцять другий номер зліва і тридцять перший справа, а далі починався занедбаний садок і ліс.

- Ходімо в ліс, он, дорога не закінчується! - вигукуючи, потягнули за рукава батьків діти.

О, диво! Серед дерев з'явився той самий старий будинок з фотографії. Олена, не вірячи своїм очам, побігла засніженим подвір'ям до ганку. Смикнула за ручку дверей і вони без зусиль прочинилися.

Жінка очікувала, що на неї війне затхлістю та сирістю, але насправді, склалося враження, що ще недавно тут топилася піч і  випікалися пироги. Пахло карпатськими травами, які прикрашали міцні сволоки. Вишиті фіранки, рушники, скатертина на столі сяяли своєю чистотою, милували квітковими візерунками. Схожими орнаментами була розписана піч та посуд. Будинок всередині був таким охайним, наче тільки-но господиня закінчила його прибирати.

Петро з дітьми, що зайшли слідом за Оленкою, не приховували здивування.

- Мамо, я хочу тут жити! - з захопленням вигукнув найменший хлопчик!

- І я, і я! - підтримали старші діти.