Розділ1

Настала вже холодна та неприємна своєю вологістю осінь. Малому Джонатану цього жовтня виповнилося десять, але хлопчина не дуже радів своєму дню народження. Він трішечки по дитячому заздрив своїм знайомим одноліткам, які святкували це свято влітку, або на весні. Але аж ніяк не під час постійних дощів. А цього року ще одна подія  завадила нормально відсвяткувати ювілей. Через карантин, який ввели по всій країні через вірус, малого Джо батьки відвезли до бабусі та дідуся на їхнє фермерське угіддя, яке знаходилося далеко від місцевої колотнечі та постійного гаміру. Хлопець приїздивши до рідних на ферму неначе опинявся в іншому світі, в іншому вимірі. Малому Джонатану здавалося, що це якесь особливе місце, в якому правлять його дідусь та бабуся. Вони залюбки залучали хлопця до роботи на фермі і раділи з того , що малому це подобалось.

- Колись твій тато успадкує все це, - говорив старенький Стенлі Бранс, обводячи при цьому рукою навкруги своїх володінь. - І ти Джо допомогатимеш йому з усим цим.  Чуєш! Обов'зково допомогатимеш, - повторював старий малому Джонатану, підводячи до губ кухоль холодного квасу. Не дивлячись на свій похилий вік, а цього року йому виповнилося вісімдесят сім, старий тяжко працював біля худоби.Його віддушеною була тиха, вечерря. Чоловік полюбляв розповідати всілякі історії зі свого життя. А оскільки ферма знаходилась делеко-далеко від міста, слухачів у старого Стенлі бракувало. Ось і доводилося старенькій Ненсі Бранс (так звали дружину Стенлі Бранса), вислуховувати одне і те ж від свого чоловіка.
Історії старого Стенлі дружина знала до найменших дрібниць. І часто слухаючи старого просто засинала втомившись за день.
Ненсі хоча й була молодшою за свого чоловіка на цілих одинадцять років, та тяжка робота на фермі давалася в знаки. Подружжя не одноразово наймали працівників, щоб у них було більше вільного часу і щоб мати змогу відпочити від фізичної роботи. 
Та довго відпочивати Бранси не могли. Фермерування було в крові Ненсі та Стенлі і згодом вони знов брали все в свої руки. В такому темпі близько пів століття Бранси проводили свої дні. Так би мовити - працювали відпочиваючи. Чи навпаки, відпочивали працюючи. 
Та хто його, знає окрім них самих? 
Але мова зараз піде не про любов до фізичної праці. А про свій давній секрет, який старий Стенлі нарешті наважився відкрити онукові. 
Ось такого тихого, осіннього вечора Стенлі Бранс повідав таємницю всього свого життя близькій йому людині. 
- Я вже старий, - говорив Стенлі малому Джонатану, сидячи біля вечірнього вогнища та підкидаючи в нього ще сухих дрівець. - Відійду раптово на той світ, а правди так ніхто і не дізнається!
Та малому Джо було цікавіше спостерігати, як маленькі жаринки підлітають до гори та зникають десь вдалечі. І від того, що старий Стенлі ворушив полум' я залізною палицею, летючих вогників ставало все більше. Джонатан не сприймав дідусеві історії в серйоз. Мабуть тому, що вже звик до них за останній час. Або тому, що був ще малий і не сприймав світ так, як би хотілося старому. Та все ж малий робив вигляд, що уважно слухає та не перебивав діда. 
- Ось там, бачив? - Старий піднявши праву руку вказав в бік старогої загорожі. Де стояла довжезна, дерев'яна колона. 
Джонатан розумів про що саме йде мова і куди вказує дідусь. Малий не бачив в темряві куди тицяє пальцем старий та знав, що в бік колони. Ненсі одного разу розповідала хлопцеві про цього довжелезного велетня. Зі слів бабусі хлопець дізнався, що ця колона слугувала колись електричною опорою. Саме по ній надходив струм до їх угіддя. Та з часом опори були змінені на нові, сучасніші. А колона лишилася стояти на своєму звичному місці, аж ніяк не заважаючи новій, бетонній опорі. 
- Джо!!! Ти мене слухаєш? - завадив  він, роздумам малого Стенлі. 
- Так дідусю. Уважно слухаю! - відповів хлопчина. 
- На самісінькій вершині колони є пташине гніздо, якщо ти помітив воно зараз порожнє! Птахи, які в ньому мешкають вже відлетіли в теплі краї, лишивши свою домівку. Та минуть холода і птахи обов'язково повернуться. Обов'язково. Лелека завжди повертається до свого гнізда. Завжди! - Додав Стенлі поклавши у вогнище суху гілку і яскраві світлячки знову піднялися до гори. 
 - Струнка Лулу... Так ми з бабусею назвали лелеку, котра і звила це гніздо на дерев' яній опорі. Вона покидала нас що осені і поверталася знову. Не одне покоління цих птахів пройшло повз наші з бабусею очі. Та саме Лулу лишила в нашому житті відбиток, який я і хочу передати тобі, маленький мій Джо, - говорив старий, прицьому пильно вдивляючись в темряву. Ніби він десь там бачить, як його струнка Лулу ходить повз огорожі і причаровує Стенлі своєю красою. 
- Ми з бабусею не одразу помітили повернення лелеки того дня! Були заклопотані буденними справами. Про те, що птахи невдовзі повернуться до рідного гнізда звичайно знали! І не забували про це! Та те, що ми побачили стало справжньою несподіванкою для нас обох.Чорненька грудочка, яка лежала не подалік опори, відразу привернула мою увагу. Проїздивши на тракторі повз, ми з Ненсі тоді як раз везли снопи свіжо скошеної трави нашим конячкам, грудочка почала стрімко рухатись і шмигнула в густі хащі кропиви не подалік височезної колоди. Височезна того року була кропива, - додав старий, витягуючи кінчики губ до гори. - Так ось! Слухай далі! - продовжив свою розповідь старий Стенлі. І знову поклав до вогнища суху гілку. Та малого Джонатана цього разу не відволікли летючі вогники. Той уважно слухав дідуся. Так, як ніколи раніше. 
- Тоді ми й помітили Лулу, яка прилетіла на пискляві звуки Вуглика. Це ми потім вже його з бабусею так назвали. Так от...! Лулу взяла цього Вуглика до свого дзьоба та підняла на вершину опори. Прямісінько у своє гніздо. Прямісінько туди..., - і старий Стенлі замовк і просто дивився на палаюче полум'я. 
- А далі дідусю! Що було далі? - знову завадив роздумам старого його онук. 
- Далі питаєш? Що далі!? - піднявшись з маленького стільця на якому той сидів, Стенлі з хрустом випрямив свою згорблену спину. - Я краще тобі покажу, що далі, - і обійнявши малого за плечі повів в напрямку старого сараю. Ввімкнувши ліхтарика, який ввесь цей час був у старого в руках. 
- Ми думаємо це Лулу привела вуглика до нашої ферми. Звідки він родом можна тільки здогадуватись, - підходячи до великих дверей старої споруди промовив Стенлі. 
Перемістивши ліхтарика під праву руку, тим самим вивільнивши обидві руки, старий підняв залізну защіпку на дерев'яних дверіх. Коли двері були навстіж відчинені Стенлі спрямував світло від ліхтаря в середину сарая. На здивування малого Джо той виявився порожній. Хлопець ще ніколи не був в цьому місці дідусевих з бабусею володінь, але йому чомусь стало страшно і моторошно від сьогоднішньої розповіді діда. Але все таки в його юній голові перемагала цікавість. Саме цікавість мабуть і привела його сюди, а не обійми старого Стенлі. 
- Порожній! - сказав господар старої будівлі. 
- Дідусю! А тварини втекли? - запитав Джонатан пильно вдивляючись в темряву. В надії побачити там маленьке телятко, яке лишилося в сараї і не пішло за дорослою коровою на волю. 
- Тут нікого не було, - спокійно промовив стариган. Нікого. Окрім Вуглика! - додав Стенлі. - Мабуть вирішив трішки політати в самоті. Він так завжди робить! - говорив старий дістаючи з пазухи свистка, який висів у нього на грудіх. Свисток був схожий на такий, яким судят футбольні матчі. Саме  такі матчі вони відвідували з татом до початку карантину. Зроблений свисток був з дерева. Та через те, що старий носив його постійно біля тіла, дерев'ний вріб став жовто-гарячого кольору від поту. 
- Зараз я його покличу. Ти тільки не бійся його. Він хороший! - сказав старий і що є сили дмухнув у свисток. Не стерпний звук, який видавав маленький, дерев'яний предмет лунали секунд п'ять. Та малому Джо встигло закласти вуха. І навіть коли дідусь вже перестав дмухати у свисток. Малому ще де який час здавалося, що старий не зупинявся видавати нестерпний звук. 
Не помітно для себе дідусь з онуком просунулися в середину приміщення і стояли посеред сараю. Дідусь стояв трішечки попереду.Та аж ніяк не заважав бачити світло від ліхтарика, яке дідусь спрямував на широкий отвір у стіні. Отвір виходив прямісінько до лісу, яким була оповита дідова ферма. 
- Чуєш Джо? Він вже зовсім близько! - сказав Стенлі пильно вдивляючись на стовбури дерев, які виднілися під дією свідла. - Ти тільки не бійся мій маленький Джо! Тільки не бійся. Коли я привів сюди твого батька багато років назад, він мабуть боявся. Саме тому вуглик і не вийшов до нього. Звісно мій рідний син тоді не повірив мені. А я в свою чергу не став його переконувати. Але ти Джонатане! Ти!!! Ви чимось з ним схожі. Я не знаю чим, але..., - Стенлі замовк почувши важке дихання біля пробитої стіни. Це дихання почув і сам Джонатан. 
Хлопець стояв посеред старого сараю і раптом побачив щось неймовірне. У понівечину стіну старого приміщення заліз маленький дракончик. Щось подібне хлопець бачив тільки в мультиках. Його великі зелені очі світилися, а тіло було вкрито дрібними чорними чешуйками. Дракончик повільно підійшов до старого, а потім помітивши сторонню людину насупився. Джонатан повільно підійшов до дракона, тримаючи свій подих, щоб не злякати миле створіння. 
- Йому вже за пів століття, а він досі твого зросту, - промовив старий. Та онук не чув дідових слів. У той момент Джо відчував неймовірну радість та захоплення. 
- Дідусю!!! Як тобі вдалося скільки років це приховувати? Як??? - задавав питання здивований юнак.  
- Я впевнений в тому, що і ти зможеш берегти цю таємницю від людей. Я довго чекала на цей день мій любий Джо. Довго чекав! - відповів дідусь спокійним голосом. 
До чоловіків з заду не чутно підійшла старенька Ненсі. На їі зморшкуватому обличчі виднілася посмішка, яка робила бабцю на декілька років молодшою. 
- Ось ти і зробив це мій Стен. Ось ти це і зробив, - промовила старенька і втулилася обличчям в чоловіче плече. - Наша Лулу. Це все наша Лулу, - повторювала старенька немов молитву.  
Так взяла свій початок дружба між хлопчиком та драконом, яка обіцяла багато незабутніх пригод.