Розділ 20. Основи магії

Зрозуміти принцип роботи місцевої магії це вже половина перемоги, друга половина ґрунтуватиметься на вмінні використовувати ці знання на практиці. Було б набагато простіше, якби я мав магічний ніж, який поглинав магію. Одночасно і зброя та щит. Як мені його не вистачає. Другого такого точно не буде, а новий ще не зрозуміло, на що здатний. І взагалі де моя обіцяна «нагорода»? Досі жодного магічного ножа мені не траплялося і де його шукати незрозуміло. Може, в місті, в лавці? Найпростіший спосіб це покупка. Грошей немає, але є дуже рідкісні інгредієнти. Тут я згадав, що всі мої речі залишились у наметі. Отож, через таке уявлення не дивно про це забути.

Я глянув на просвіт. У середині наче щось рухалося і переливалося. І все-таки чому мені його віддали? Чорний цілком міг собі залишити, якщо Блідому Сайку він не потрібен. Чи він уже не працює так, як треба? Чи може перевірити? Намалювати одне з тих кіл, що я бачив?

Ні, я ж зарікався, що більше не використовуватиму магію за її прямим призначенням.

Стежка трохи розширилася і здався знайомий кущ. Все-таки проводити пізнавальні дослідження краще у відносно безпечному місці, без сторонніх вух та поглядів. Перевірив, чи не було стеження. А то хто знає, що прийде в голову Чорному магу, якщо він, не моргнувши оком, провернув таке, ніби щодня подібним займався. А може, й займався. Якоїсь миті мені навіть здалося, ніби він хотів цей кристал у мене засунути. Просто, щоб подивитись, що вийде. Ні, від такого треба триматися подалі. А ще краще викинути цей кристал, щоб у нього не виникло спокуси. А то якось мені тривожно.

Але скільки б я не замахувався, кристал залишався в руці, як приклеєний, проте вільно переміщаючись між руками.

Ще трохи вправляючись у марному метанні, я змирився. Навіть втратити цю штуку не вдалося, не те, що викинути. Пальці просто відмовлялися розгинатися у потрібний момент. Зрозуміло, його можна лише передати. А якщо покласти і відійти, то лише метрів на три, потім тягне назад. Підступна штука. Навіщо мені її дали? І чому вони казали, ніби це можна втратити? Збрехали чи це я такий особливий?

Цікаво, чи в їхньому світі всі люди є магами? Не те, щоб я хотів стати магом, просто цікаво. Адже, знаючи принцип роботи, можна побудувати контратаку. Впевнений, у мене вийде. Якщо, звичайно, не з'являться місцеві боги і не зроблять а-та-та. Втім, не виключено, що саме через них я тут і опинився. Сама конструкція перенесення людини з іншого світу надто складна для звичайного мага. Адже в основі будь-якої складної фігури лежать прості.

І нехай бажання відтворити одну з тих же складних кіл-сніжинок, що я бачив, було надто високим, вирішив спочатку обмежитися звичайним колом, квадратом і трикутником. Малював на землі тим самим кристалом. Втім, «малював» це надто голосно сказано. Серед пожовклого листя і трави контурів видно не було, більше було схоже на розворушену землю, ніби землерийка проповзла. І жодного ефекту.

Втім, на що я чекав? Вибуху чи льоду? Згадав, що магія це втілення волі мага, його наміри. Я ж у свої кола нічого не вкладав. Що ж, у мене цієї волі, хоч греблю гати, тож наступне коло намалювало з бажанням викликати вогонь.

І знову нічого.

Нічого! Це тільки початок, я цілком маю намір з неї хоч щось вичавити, будь-яка магія будується на законах, і мені треба їх дізнатися. Запитати у місцевих, звісно, ​​простіше, але я не шукаю легких шляхів.

Вже весь вільний простір став «виритим землерийками», а з видимих ​​ефектів тільки повітря попливло, як при спеці. І втома з'явилася. На цьому можна ставити крапку, мені не дано. Не дуже то й хотілося. Так само як і прибирати все, що тут навернув.

Добре пора вирушати на пошуки павучого м'яса. Чи на видобуток тих фруктів? Хто сказав, що їх складно дістати? Стоп, а чи це не можна поєднати?

Варто було зробити крок, як земля під ногами бризнула грудками, і мене відкинуло в найближчі кущі. А на тому місці, де я стояв, утворилася невеличка вирва.

— От дідько.

Щось не зрозумів. У мене вийшло? А що саме вийшло?

Але перевірити, що саме мені не вдалося. При спробі підвестися, я помітив, що поринув у якусь пінисту рідину і прилип до стовбура дерева. Гнучкі кущики я благополучно прорідив. Чим більше борсався, тим більше спінював податливе щось. Через що воно збільшувалося в об’ємі вдвічі. Ще трохи, і воно накриє мене з головою. Робити нічого, доведеться кликати на допомогу.

***

Раптовий спогад.

Темна ніч. Дерев’яний сарай у таборі работорговців.

Нестерпно смерділо паленою шкірою, розпеченим залізом і страхом. Десь там ставили чергове клеймо.

Я не знав, скільки часу провів у тому сараї. Усе обличчя розпухле від ударів, а руки, здавалося, стерлися в кров від мотузок. Але вкрадений артефакт був все ще при мені. Маленький, ніби нічого не вартий камінець, затиснутий за щокою — бо кишень немає, від одягу лахміття, навіть черевики зняли, а в рот лізти не додумались.

— Ну що, хлопче, — один з охоронців плюнув мені під ноги. — Бачиш, що буває з такими, як ти?

Я ледь не розсміявся, хоча щелепа боліла: «З такими, як я»? Вони не знають, яким я можу бути. Для мене це ніби комплімент.

Раптово одна із стін сараю затремтіла. Почувся металевий гул. Клацання, як від тисячі цвіркунів. Зі стелі на мене впав металевий павук, мотузки задиміли та опали.