Розділ 2. Нове завдання

— Не дочекаєшся, — слова вилетіли з вуст ніби самі собою. Як же я ненавиджу цю його здібність. Прокляну того, хто посміє сказати, що щирість — то чеснота. Інколи вона зовсім недоречна.

— Але ти не заперечуватимеш, що я вчасно прийшов?

Так, але копіювати манеру появи кіборга в найскрутніший час теж не найкраща ідея. Мене завжди дратували такі моменти.

Відчув, як він торкнувся браслета-перекладача, і той, миттю відстебнувшись від зап'ястя, впав.

— Ні, не вчасно, — навмисне грубити не хотілося, але я нічого не міг з собою вдіяти. У його присутності людина говорила саме те, що думала.

Нарешті він з'явився перед очима. У тілі Фабіо, хлопця, якого я колись підставив. А якщо точніше, втрутився в його долю, висмикнувши зі звичного світу і показавши, на що здатна «вільна» людина. Ніхто б не встояв проти такої спокуси. Відтепер Фабіо повністю належав цьому духові і навіть не здогадувався про це. Ще один пішак на дошці всесвіту.

— Навіщо ти тут з'явився? — запитувати, як він мене знайшов та ще й впізнав, було марно. Адже, за весь час нашого знайомства, навіть з'ясувати ким він є насправді, і на що здатний, не вийшло. Він перемістився зліва направо, так ніби зробив телепортаційний стрибок, але з запізненням. Тінь прилипла потім, раптом «згадавши», що має бути поруч з ним, а не окремо.

— А хіба не зрозуміло? Ти мені все ще потрібний.

— То це твоїх рук справа? — якби я міг, то доволі промовисто вказав би на тіло в якому опинився.

— Звісно! — він зосереджено оглядав перекладач, ніби дивувався новій іграшці, але, швидше за все, просто зчитував з нього інформацію або навіть завантажував щось нове.

— Але ж я виконав твоє завдання, як ми й домовлялися. Я мав звільнитися, хоча б у потойбіччі.

— Саме так. А ти тепер маєш отримати винагороду за таку чудову роботу.

Чомусь після слова «винагорода» мурашки пробігли вчетверо сильніше. Бо щось мені підказувало, що наші уявлення про плату за послуги дуже відрізняються. Він постійно рухався навколо мене, виникаючи то попереду, то лише на периферії бокового зору, чи взагалі позаду, пошепки промовляючи слова прямо у вухо.

— Я справедливо вважав, що моєю нагородою буде визволення від твоєї кабали, — з осторогою промовив я, відчуваючи, як горло зводить спазм від поганого передчуття.

— Ні, ти помилився. Усі люди помиляються, на жаль така їхня природа.

— Але я не присягався служити тобі вічно.

— Це сумно. Ти мені сподобався. Не те, що нинішні хранителі. Зовсім не виправдали покладених на них обов'язків. Смуток-біда.

Еге ж, обов'язків. Чи не забагато вимагаєш від звичайних людей, наділених краплею твоєї сили? Тут будь-хто зажадає більшого й почне вважати себе надлюдиною. То я навіть не засуджую їх і не тримаю зла. Нехай спочивають із миром. У стазісі. І якомога довше, аби ми більше не перетиналися і вони не надумали мстити за їхній полон.

Дух повернув мені перекладач, застебнувши його чомусь на лівій руці. А в голові тим часом промайнуло, що самостійно зняти вже не вдасться.

— То що тобі від мене треба?

— Що за необґрунтована зухвалість, — тепер він сягнув у просторову кишеню й дістав дві чорні капсули, котрі залишилися від попереднього завдання. Вкотре переконуюся, що правила нашого світу на нього не діють. — Я ж сказав: просто винагородити. Ось так.

Виникло відчуття, ніби нагорода зараз у мене прилетить, як ядро ​​по наплавленому каналу. Якби міг, то втік би, натомість нервово запитав:

— А-е, чим?

— А це ти сам обери.

— У якому сенсі?

— Виконаю все, що забажаєш, — дух на секунду стиснув капсули в руці, й вони побіліли, а потім знову стали чорними, але з білими прожилками. Змінив точку перенесення? Вдруге стиснув, і капсул стало п'ять. — Будь-яка забаганка, будь-яка мрія. Хочеш — цілий гарем із красунь, і кожна любитиме тебе щиро. Хочеш, цілий світ подарую. А може, хочеш стати богом?

Не розумію, спокушає чи насміхається. Не може бути все так просто, як завжди відчуваю каверзу. Мрія може бути незрівнянно більшою за обіцяну нагороду і доведеться знову відпрацьовувати. Тут треба бути обережнішим та розважливішим. Я знаю, він обов’язково виконає обіцяне, проте реалізація мені може не сподобатись. У нас надто різний спосіб мислення.

— Так одразу й не відповім, чого саме хочу.

— Не хвилюйся, у нас повно часу, — він повернув капсули до кишені. — Адже вічність — це багато? Ти ж здогадався, що ми зараз перебуваємо поза часом?

Точно насміхається. Нехай часу й повно, але я не хочу застрягти тут навічно разом із ним. Треба щось вибирати. Як на лихо до голови нічого не спадало, і я вирішив відволіктися.

— А з Фабіо все гаразд? Якось він дивно виглядає. Наче дохлий.

— Чому тебе це хвилює? Досі ти не цікавився його долею. Але ти молодець, навіть у такому обмеженому тілі, помітив, що з людиною щось не так. Не дарма я тебе обрав. Тому відповім — щойно ця копія виконає своє завдання, вона розвіється. Я її, так би мовити, спеціально позичив заради зустрічі з тобою.