Розділ 13. Смак контролю

— Це місце — не мій вибір. Мене сюди затягло. Зазвичай я сам обираю, до якого світу потрапити — але цього разу вирішили за мене. Ти не думай, я не скаржуся. Різне траплялося. Бувало, закидало у світ, з якого й виходу не було. Але я все одно знаходив його. Тому що вірю, вихід є завжди. Треба тільки його пошукати, правда?

Відвернувшись від сумки, я глянув на «хазяїна». Генсін лежав на підлозі пов'язаний, по руках і ногах, та з острахом спостерігав за мною.

— Що, не можеш мене дістати своєю магією? А розчинити в кислоті власні руки разом з мотузками — кишка тонка? Звісно, ти ж у нас майстер, тобі руки потрібні.

А ще якихось пів години тому його погляд палав гнівом і ненавистю. За які він встиг переконатися — крізь кляп накази не діють, мотузка міцна, а всі його спроби відкотитися, вчасно припинялися, тож поступово Генсін почав піддаватися страху. Особливо коли я озвучив, що саме збираюся зробити.

Не хочеться бути рабом. Краще тимчасово зрівняти наші шанси — інакше постійна напруга з таким «хазяїном» просто з’їсть мене.  

— Нарешті, знайшов, — принаймні, колір і структура були схожі.

Очі бранця розширилися, отже це було саме те зілля, яке у мене вливали. Можна подумати, він сподівався, що я його не знайду чи переплутаю. Судячи з реакції, він точно не хотів відчувати його дію на собі. Доведеться, інакше з цього намету вийде лише один. І це точно не я.

— Це добре, що ти встиг його створити, але погано, що сховав так глибоко. Почнемо?

Я поставив стілець так, щоб ніжки опинилися по краях його тіла, а перекладина упиралася в груди, і сів зверху. Перестрахувався як міг: затички для вух виявилися дуже щільними та якісними, кляп із ганчірок, ще й намет надто далеко, щоб його почули інші. Генсін зробив все можливе, щоб мені допомогти.

— Мені здається чи я щось впускаю? Ах, так, кляп. Як же бути? Ти ж одразу скористаєшся його відсутністю, вірно? Що ж робити?

Він похитав головою, припинивши брикатися, намагатися скинути мене з стільця або дістати ногами. А ось у чому я не сумнівався, то це в тому, що він може повторити той самий трюк, що і Чога. Більше того, впевнений, що може. Ось тільки інтуїція підказувала, він також постраждає. Значить, битиме напевно, а мені треба лише не дати йому такого шансу.

— І чому я не вірю?

Не люблю знущатися над людьми. Мене від цього нудить. Але що мені лишається? Сидіти мовчки й чекати, коли він знайде спосіб мене позбутися? Ні, я не настільки довірливий.

Але з усіх можливих варіантів, чомусь не можу придумати іншого рішення, окрім як штрикнути його у живіт і потім залити зілля в рану. Проте варто хоча б спробувати уникнути цього, залякати, наприклад. Нехай сам обере.

— Генсіне, я ж правильно вимовляю твоє ім’я? Так от. У тебе є два варіанти. Перший — я знімаю кляп, ти випиваєш зілля сам. Без зайвого болю і страждань. Другий — це зроблю я сам. Але тоді не ображайся. Я попередив.

Він завмер. Дивився пильно, не кліпаючи. Певне, навіть зараз намагався цього уникнути.

— Слухай, а в тебе часом немає наготові зілля зцілення? Малого або великого. Бо в мене виник альтернативний спосіб доставки цього варива в організм. Колюче-різальний. Як тобі такий варіант? Не хвилюйся, я одразу тебе вилікую, якщо не обдуриш, що це саме те зілля. Згоден? То як, згоден?

 Він подивився на пляшечку і слухняно заплющив очі. Через що вже я засумнівався. Мені чомусь здалося, я щось упустив.

Точно, Чога ж додавав до неї своє волосся. Рука затремтіла, коли кинута в пляшку руда волосина — швидко розчинилася, як від кислоти. Але передумати не встиг. Відволік раптовий стусан під стілець. Пляшечка вислизнула з пальців. Рефлекси спрацювали окремо від тіла. Я просто через нього перелетів, зробив кілька перекатів і зайняв оборонну позицію.

«— В чому справа? Чому він не рухається? Помер?» — на мить промайнула радісна думка. Не може бути, щоб його вбила спинка стільця.

Почувся стогін. Стілець ледве помітно ворухнувся, а по щоці Генсіна потекла кров.

— Ти там як, живий?

Не дочекавшись жодної відповіді, підійшов ближче. Підняв з його обличчя уламки.

— Отакої!

Пляшечка розбилася на кілька великих уламків і безліч дрібних. Вміст змішався з кров'ю і тепер стікав по щоках, підборідді і навіть потрапив до рота від порваної губи. Генсін тупо дивився у «стелю», не реагуючи, іноді ковтаючи те, що накопичувалося в роті.

— Стій, не рухайся! — я відкинув стілець убік. — Я зараз допоможу.

Обережно зняв уламки. Розв'язав і витяг кляп.

— Погано виглядає. Треба промити. І мабуть зашити. Шрам залишиться.

Він відвернувся і закашлявся.

— Що?

Я ризикнув витягнути одну затичку для вух. Набридло нічого не чути. Шепіт з вулиці все ще лунав, але вже був не таким надокучливим, а ніби втомленим та виснаженим. Мабуть ті істоти були активними лише вночі, а зараз ранній світанок.

— Розв'яжи мене, — пролунав наказ мага.

— Добре. Зараз. Не знав, що так вийде, — чомусь захотілося виправдатись. — Іноді здається, що мені моторошно не щастить. А в тебе є зілля з… ці… лення…