Розділ 11. М’ясоїдні дерева та інші мешканці лісу

Несподівано мою увагу привернули величезні стебла, схожі на глечики з вузькими шийками. Деякі були закриті листком-клапаном. Пам'ятається, у такі штуки потрапляли дрібні звірята і повільно перетравлювалися, перетворюючись на живильну рідину, але в тому світі вони були набагато меншими, а в ці «посудини» навіть людина поміститься.

Ніколи ще моя цікавість не була настільки великою, тому втриматись й просто пройти повз було важко. Майнула думка, що вони можуть харчуватися людьми. То ж я маю знати це напевне, до того як мене вирішать їм згодувати. А повернувшись до магів, у мене більше не буде такої чудової нагоди, дізнатися більше про ці рослини, адже рабам про таке не розповідають і нюансами не діляться. Отож, потрібно все робити зараз. Все уважно роздивитися і не пропускати жодної можливості, яка відкривається, згодом, це допоможе змінити стан речей на мою користь.

Широке дерево, у підніжжі якого росли «глеки», на вигляд було здоровим, без сухих або підгнилих гілок, отже це не паразити. Може, симбіонти? Або це взагалі частина самого дерева. Перш ніж підходити ближче, зрізав довгу палицю, з наміром тикати нею у все підозріле. Демони задери, і як я раніше до цього не додумався? Так би й до ями не потрапив.

На штурханець у бік «глечик» ніяк не відреагував. Дерево також. Невже просто рослина? Чи дуже підступна рослина?

Розколупування землі біля нього теж нічого не дало. Здається, ніби вже хвилин двадцять минуло, а я так і не наважився підійти ближче, та й інтуїція чомусь нічого не знаходила. Палкою підчепив кришку одного з глечиків. Вона легко надламалася і впала.

Заглянувши до середини виявив, що там дійсно знаходилася рідина, чи то вода, чи то сік із розчинними ферментами. На дні видно щось схоже на тіло, проте не розібратися чиє, недостатньо світла.  Та незважаючи на те, що воно не рухалося і не подавало жодних ознак життя, вирішив його витягнути. Надрізав глечик знизу, і ледве встиг відскочити від рідини, яка хлинула, ніби я продірявив бочку. Щось, що віддалено схоже на людське тіло, вислизнуло назовні. М’яке та зеленувате, від нього до глечика тяглася напівпрозора стеблина, яка викликала асоціації з пуповиною. Перша думка: «воно що вирощує людей?».

— Що воно таке?

Придивившись, зрозумів, що помиляюсь. Так, тіло було дуже схоже на людське, проте лише ззовні, та й те здалеку, дві руки, дві ноги, голова і все, ні очей, ні вух чи інших примітних ознак, на кшталт волосся чи нігтів.

І що тепер із ним робити? Адже назад не засунути, може залишити тут, нехай хижаки поласують. Втім, сумніваюсь, що їм стане до смаку рослина. В животі занило, натякаючи, що хижаки хижаками, а мій організм, коли голодний, не перебірливий і не проти пожерти навіть траву.  Стало лячно, раптом інстинкти візьмуть гору і я накинусь на «тіло», як голодний звір. Отож не потрібно над ним знущатися. Зате отримав відповідь, їстівна ця штука чи ні. Я своїм інстинктам довіряю.

За роздумами прийшла безглузда ідея. А якщо віднести це «тіло» до того дерева з плодами, вони не далеко один від одного ростуть. Та й виглядають смачнішими.

Сказано, зроблено, аби не торкатися незрозуміло чого руками, використав листя, обмотавши зап’ястя й потягнув.

Зупинившись поряд із гнучкими гілками, обережно підштовхнув палицею тіло під одну з них. Жодної реакції.

— Прошу, прийми цей скромний дар! — і поворушив палицею м'ясисте листя. Воно оживилося, деякі обвилися навколо держака, інші витягнулися в тонкі джгути, промацуючи ґрунт. Натрапили на «тіло» та повністю обліпили. Гілка нахилилася нижче, а коли піднялася, на землі було порожньо, а сама вона помітно прогнулася, перетворившись на чудернацький зелений комок.

Оце я розумію — дерево хижак. Потрібно запам'ятати, як воно виглядає і в жодному разі під ним не ходити і не спати.

— Смачного!

На землю впав той самий плід, луснувши з одного боку. Запахло так солодко і привабливо, що відразу слинка потекла.

— Ух, ти! Дякую, мені це дуже знадобиться.

Моя провізія успішно поповнилася. Сховав плід у просторову кишеню, з наміром продегустувати та насолодитися ним у безпечнішому місці. Шлунок відразу обурився такому підлому обману, забулькавши ще голосніше. Довелося дістати дві останні сливи, два в одному: й закуска, й спрагу можна вгамувати.

Радість від виконаної роботи тривала недовго, аж до моменту усвідомлення, що «стежки» вже не видно. Наче ліс зализав залишені людиною рани, повертаючи все у звичну гармонію, ніби порушників ніколи й не було. Залишилася тільки тонка нитка, на яку взагалі не розраховував. Слабке почуття напрямку, якого можна легко ігнорувати, або відразу підкоритися, якщо пролунає поклик. Зрозуміло, що саме в тій стороні знаходиться мій так званий «господар».

Білосніжна кісточка від слив нагадувала ті самі невеликі кристалики, які знаходились на кінцях палиць у магів.

Ніколи наслідувачем не був, а тут захотілося зробити щось схоже. Десь усередині тліла іскорка слів, що промайнули, ніби я теж можу бути магом. Це, і приємно турбувало, і холодно нервувало. Дію магії бачив неодноразово, навіть знав, звідки вона береться і як їй протистояти, а ось самому нею користуватися ніколи не міг. Як саме вставити кісточку так і не придумав, обмежився поки що тим, що загострив палицю з двох боків, прив'язав його гнучким стеблом і приклеїв все знайденим соком. Вийшло природно.