Розділ 8. Допит.

Ланімі неприємно було бути присутньою при допиті, але вона змусила себе залишитися, аби нічого не пропустити.

— Як тебе звуть? — почав Чорганши, уважно відстежуючи найменші реакції. — Зваж, якщо збрешеш, то дуже пожалкуєш.

— Я Рі… Можете звати мене Котом, — його голос на мить перервався, проте далі звучав спокійно та незворушно, що ще більше дратувало.

— Ого, Синій Кіт? — зневажливо промовив Сайк. — Хоча, чого ще чекати від синього демона.

— Взагалі-то я тебе про ім'я питав.

— Значить,в мене ще немає імені.

— Це як? Я ж сказав — не брехати, — над знаками, що залишив Чорганши на тілі бранця, з'явилася димка, та він лише закашлявся — сила підтвердила, що брехні немає.

— Чорганши, а ти не перегинаєш? Ми ж на Старих Землях, сенс йому говорити справжнє ім'я? — засумнівалась Елріка.

— Тільки почали, а вже застрягли на такій дрібниці, — оголосив очевидне Генсін. — Чому Кіт?

— Бо коти це рідина, — посмів посміхнутись бранець.

— Чого? — вигукнули вони практично одночасно.

— Гнучкий, спритний, тихий, орієнтуюся у темряві, пролізу в будь-яку шпарину і не застрягну.

Всі одразу згадали бій у храмі. При слабкому освітленні, проти п'ятьох противників отримати всього пару подряпин, й справді міг лише хтось на зразок кота.

— Схоже на правду, — мусив визнати Чорганши.

— Дивно, немає імені, а прізвисько є. Ти з якоїсь таємної організації?

Чорганши ледь не перервав техніку, коли всім тілом обернувся на Генсіна, який  стояв трохи осторонь.

Від неприємних спогадів, на скроні жерця утворилися краплинки поту, а рука затремтіла і він поспішив повернутися до допиту доки ніхто не помітив його сум’яття. Даремне Генсін про них згадав, доведеться весь час гадати, чи не причетний він до них.

— Так. Був, — підтвердив Кіт.

— І ким ти там був?

Кіт навіть хмикнув, і навіть знизав плечима, незважаючи на скрутне становище.

— Шукачем. Пошук людей, предметів, пасток. — «Дівочої цноти», — додав подумки і ледь витримав серйозний тон.

— То він може нам стати в пригоді, — загорілася ідеєю Ланіма.

— Тихо!

— Хоча б для того, щоб розрядити собою пастки, — додав саркастично Сайк.

І був теж обдарований похмурим поглядом Чорганши, бо ж він вважав, що нема чого давати потенційному противнику підказки щодо причини, через які вони знаходились на Старих Землях.

— Яка в тебе сила?

— Фізична.

— Я не про це. Якою силою ти володієш? — терпіння жерця з кожною відповіддю, ставало дедалі меншим.

— А ви про магію, чи що? То я її ненавиджу.

— Чому?

— А за що її любити? Вона постійно приносить мені неприємності. Ось, наприклад, це тіло. До того, як переміститися сюди, я був звичайною людиною. А як тільки опинився тут — перетворився на демона і ви відразу захотіли мене вбити. При тому, що ви мене теж допитуєте за допомогою магії, то ж що в ній хорошого?

Від такого зізнання Ланімі стало ніяково. Але схоже лише їй, навіть на Елріку слова не справили враження, а Сайк й поготів було байдуже до чужих страждань.

— Ти нам зуби не заговорюй.

— Ми бачили, як на тебе відреагували кроверси, — нагадала Елріка. — Принаймні двома силами ти володієш.

— Оце так роги босі. Я що тепер теж маг? Ні-ні, заберіть її від мене, — Кіт знову смикнув в марній спробі втекти.

— Він, що ненормальний? — не повірила Ланіма. — Як можна відмовлятися від магії? Це ж дар богів.

— А я з самого початку пропонував його вбити. Користі так точно було б більше, — Сайк ще не відмовився від попереднього рішення, вбити демонічне створіння, щоб отримати додаткову силу. Тому щоб надати більшої переконливості своїм намірам, штовхнув бранця ногою.

— Ти щойно хотів розрядити ним пастки, — нагадала Елріка.

— Або дорогу, мені все одно. А до пасток ще дійти треба.

— Агов, хочеш сказати, що я погану дорогу обираю? — обурилася Ланіма. — Наступного разу сам вестимеш.

— Не знаю, як вас, а мене дивує відсутність чорного в його одязі, — Генсін підійшов ближче, щоб зняти білу худі.

— Ні, відвали, не чіпай.

Кіт запручався, допоки не отримав ще одне нагадування, що потрібно бути слухнянішим. Сайк теж з задоволенням додав стусана. 

Незважаючи на опір, Генсін зміг зняти одяг із пояса бранця. Опинившись у його руках, колір так і не змінився.

— А ну ти візьми, — він передав її Ланімі. Теж нічого не відбулося. Тканина ніяк на них не реагувала. З тим самим результатом до неї торкнулася Елріка.

— Справді, дивно. Чому колір не змінюється?

Більше нічого не кажучи, Генсін кинув на Кота свій бузковий плащ, за хвилину той повністю почорнів, через другу, на ньому з'явилися білі плями. Сам же бранець дивився на колірну метаморфозу з витріщеними очима.