Розділ 13

АНАСТАСІЯ 

Слова, сказані пошепки у нічній темряві, іноді б'ють сильніше за будь-який кулак. Вони проникають крізь ребра й осідають прямо в серці, змушуючи його завмерти.

Господи. Мене зараз точно розбудять. Або я впала з того пагорба, вдарилася головою і зараз це все — просто яскрава коматозна галюцинація.

— Це... це... сильна заява, — ледь видихнула я. Мій мозок гарячково шукав, за що вчепитися, щоб не розплавитися тут, на цьому картатому пледі. — Типу, дуже. Ти, мабуть, репетирував. Скільком дівчатам ти вже це казав? 

Він не відповів. Тільки ця його повільна, диявольська усмішка стала трохи ширшою, освітлюючи втомлене обличчя. У місячному світлі його темно-сірі очі здавалися бездонними.

— А що, схоже на стандартне побачення? — хрипко запитав він, трохи нахиливши голову.

— Ну, — я нервово ковтнула, — не знаю... Я не експерт.

— Я теж, — сказав він. І раптом посунувся ближче.

Я завмерла, чекаючи. Думала, він мене поцілує. Я, чесно кажучи, навіть затамувала подих. Але замість цього його пальці блискавично метнулися до моїх боків. Я вереснула. Не так, як у дворі, а тонко, з подивом, бо мене не лоскотали, здається, з дитячого садка.

— Ні! — закричала я, намагаючись відбитися, але його хватка була залізною.

Я почала корчитися, реготати, намагаючись втекти, але він просто перехопив мої зап'ястки однією рукою, а іншою продовжував свою диявольську тортуру.

— Ах ти ж! Сергію! Припини! — волала я, задихаючись від сміху. — Це... це нечесно!

— А хто казав, що Вовк грає чесно? — пробурмотів він, його обличчя було просто над моїм, і я бачила, як іскряться його очі. Він теж сміявся, тихо, грудним сміхом.

Це було так несподівано, так... по-дитячому весело. Весь мій страх, вся моя незручність, усе те «що він про мене подумає» — усе зникло. Ми борсалися на тому пледі, як двоє дурних дітей, і я не відчувала нічого, крім чистого, незамутненого щастя.

— Здаєшся? — прохрипів він, сміючись, нависаючи наді мною.

— Так! Так! Білий прапор! Я здаюся! — задихаючись, вигукнула я.

Він зупинився. Але не відсторонився.

— Ти... жахливий, — прошепотіла я, намагаючись відновити дихання.

— А ти... — він провів пальцем по моїй щоці, прибираючи пасмо волосся, що прилипло, — неймовірна.

Ми завмерли. Я лежала на спині, він спирався на одну руку поруч із моєю головою. Наші обличчя були так близько, що я відчувала його гарячий, збитий подих. Його очі, тепер повні іскор сміху, а не темної втоми, блукали моїм обличчям.

— То що, — прошепотів хлопець, — все ще думаєш, що я жартую?

— Я… — я ковтнула слину, — я думаю, що ти небезпечний. І що мені треба сісти.

Сергій хмикнув і відкотився, даючи мені змогу сісти й пригладити волосся, що розкуйовдилося. Моє серце калатало від сміху і від… нього. Я відчула, як палають щоки, і швидко опустила очі назад до пакета з солодощами, щоб сховати своє дурнувате щасливе обличчя.

— Гаразд, Вовче, зараховано, — пробурмотіла я, знову копирсаючись у пакеті. — Але якщо ти зараз ще й вірші читати почнеш, я…

Мої пальці натрапили на ту «якусь одну коробочку». Вона була невеликою, циліндричною, загорнута в простий крафтовий папір.

— А це що? — я витягла її.

Він відвів погляд, провівши рукою по потилиці. Чорт, невже соромиться? Та не може такого бути.

— А, це… — знизав плечима. — Дрібниці. Я не знав… воно просто… побачив у вітрині. Подумав, що тобі може…

— О… — видихнула я, коли відкрила її.

Усередині лежав... калейдоскоп.

— Просто... — пробурмотів він, уникаючи мого погляду. — Якщо не подобається, можеш...

Я піднесла калейдоскоп до ока, направляючи вгору. Світ вибухнув. Тисячі уламків світла, синіх, зелених, жовтих, рожевих, склалися в дивовижний, ідеально симетричний візерунок. Я повернула його — і візерунок змінився, ставши ще прекраснішим. З кожним поворотом народжувався новий всесвіт. 

— Він… — прошепотіла я, не відриваючись. — Він ідеальний. Дякую.

Я опустила калейдоскоп. Сергій не рухався. Він не дивився на іграшку. Він дивився на мене. Я не дихала. Господи, мої вигадані діти знайшли найкращого у світі батька.

— Настю, — почав він. — Хотів сказати, що насправді я…

І, перш ніж мій мозок встиг увімкнутися і почати панікувати, я зробила це знову.

Я  поцілувала його перша.

Щойно мої губи торкнулися його, він видихнув. Або, можливо, це був тихий стогін. На мить він завмер, шокований моєю наполегливістю. Але лише на мить. Бо потім він відповідь.

О, Господи, як він відповів. Ніби він чекав цього, ніби стримував себе весь цей час, і моя дія зірвала останній запобіжник.

Його рука, яка до цього спокійно лежала на пледі, миттєво опинилася в мене у волоссі. Пальці не просто стиснулися — вони вп'ялися, заплуталися у пасмах на потилиці, злегка, але владно потягнувши і нахиливши мою голову під зручнішим для нього кутом.