Розділ 12

АНАСТАСІЯ 

Десята вечора. Потім десять нуль-три. Потім десять нуль-сім.

Я стояла під тією самою вишнею, і єдиним звуком, що порушував цокотіння цвіркунів, був шалений стукіт мого власного серця. 

Чи я дурепа? Абсолютно.

Запросити хлопця, якого я бачила тричі (перший раз — коли він копав у лісі щось схоже на могилу, другий — коли я його поцілувала, третій — коли він застав мене за голінням ніг у дворі), на нічне побачення на безлюдному пагорбі. Феноменально, Настю. Мої вигадані діти точно будуть мною пишатися, коли читатимуть про це у кримінальній хроніці. 

Десять десять.

Може, той його кивок означав не «так, я прийду», а «так, я бачу, що ти божевільна, і мені треба ввічливо втекти»? Можливо, він просто не хотів образити онуку жінки, яка нагодувала його пиріжками з вишнями.

Я зітхнула, дивлячись на зорі. Вони були неймовірними. Яскраві, як розсипані діаманти. Повітря пахло пилом, травою і трохи — стиглими вишнями, що залишилися на верхніх гілках.

Десять дванадцять.

Гаразд. Ще три хвилини, і я йду додому. Вип'ю бабусин чай з м'ятою, з'їм решту пиріжків і вигадаю собі нового героя. 

Тріск.

Я завмерла. Міцніше стиснула в правій руці газовий балончик, захований за спиною.

Тріск. Знову, але тепер ближче. Хтось ішов через чагарники. Швидко. Майже біг.

Господи, це маніяк. Це точно маніяк. Мої вигадані діти тепер точно залишаться без матері. Якого біса я його сюди покликала? Треба було зустрічатися біля магазину. Там є камери. І баба Галя, яка страшніша за будь-який балончик.

Пальці вже лягли на кнопку. Я примружилась, намагаючись розгледіти щось у темряві.

— Настю? — прозвучав голос. 

О Боже. Я сьогодні не помру. Бо це він. Його голос — низький, оксамитовий, зараз збитий, уривчастий. Він задихається. Сергій зупиняється за кілька метрів, нахиляється, впираючись руками в коліна, і жадібно хапає повітря. Місячне світло ковзає по його скуйовдженому волоссю, по шиї, по плечах.

— Ти... — підняв голову, і я побачила, як блиснули його очі. — Ти ще тут.

Полегшення було таким раптовим і сильним, що я ледь не вліпила йому повну дозу «Каєнського перцю» просто в його неймовірно втомлені, але такі гарні сірі очі.

— Що це в тебе за спиною? — спитав, кивнувши на мою руку. 

— Це… — я швидко кинула балончик у кущі. — Крем від комарів. Дуже сильний. Агресивні вони сьогодні. 

— Ага. Агресивні, — хлопець ледь помітно усміхнувся куточками губ. 

— Я вже збиралася йти, — сказала, намагаючись, щоб голос звучав рівно, а не пискляво. — Ти запізнився.

Врешті-решт випростався, важко дихаючи, але дивився прямо на мене.

— Пробач. Справи, — коротко кинув, і в цьому одному слові відчувалася така втома, що мій докір миттєво згас. 

Він стояв, важко дихаючи, і в цьому місячному світлі виглядав, як... ну, як вовк, що нарешті добіг додому. Сергій зробив крок до мене, і тільки зараз я помітила, що він тримає в руці паперовий пакетик.

— Це... — він простягнув його, і в його голосі раптом з'явилася та сама незграбність, яку я бачила в ньому лише раз — у лісі, коли він ховав брудні від землі руки. — Я тут... по дорозі... Коротше, це тобі.

Я обережно взяла пакетик. Він був на диво важким.

— Що це? — мій голос звучав тихо, і я страшенно сподівалася, що він не почув, як я ковтнула слину.

— Та... дрібниці, — провів рукою по скуйовдженому темному волоссю.

Я розкрила пакет. Господи. В місячному світлі побачила цілу колекцію: кілька видів шоколадок, якісь батончики, цукерки, «Kinder» з іграшкою (серйозно?), пачка желейних ведмедиків і ще якась одна коробочка.

— Сергію... — я підняла на нього очі. — Ти пограбував кондитерський відділ?

— Майже, — хмикнув хлопець. — Просто не знав, що ти любиш. Взяв усе, що здалося їстівним.

Не витримала — усмішка сама розцвіла на моєму обличчі. Серце чомусь стислося від ніжності. Це було так… по-доброму безглуздо й до болю мило.

— Дякую, — прошепотіла я. — Це... дуже несподівано.

Я нарешті згадала про плед у своїй лівій руці.

— Ну, — я нервово кашлянула, розгортаючи його, — ми ж не будемо дивитися на зорі стоячи?

Розстелила картату тканину на траві, що пахла нічною прохолодою, і першою сіла, схрестивши ноги. І вказала на місце поруч. Сергій на мить завмер, а потім повільно, наче кожен рух давався йому важко, сів поруч. Не надто близько, але й не так далеко, щоб це виглядало ввічливо. Рівно на тій відстані, де я відчувала тепло, що йшло від його тіла.

Я витягла першу-ліпшу плитку з пакета. Темний шоколад із цільними горіхами. Мій улюблений. Розгорнула фольгу. Аромат какао вдарив у ніс. Я відламала шматочок. І, замість того, щоб з'їсти, простягнула йому.

Сергій повернув голову, його брови здивовано піднялися.