Розділ 11

АНАСТАСІЯ 

Сонце припікало так, наче вирішило  посмажити наше село на гігантській пательні. Уся ця спека, помножена на дні очікування, перетворила мій мозок на желе.

Він не з’являвся, а я вже встигла подумки з ним і посваритися, і помиритися, і навіть вигадати нам трьох дітей (двоє хлопчиків і дівчинку). А його все не було.

— Якщо він думає, що я сидітиму тут, як якась Рапунцель у вежі, то він глибоко помиляється, — бурмотіла собі під ніс, витягаючи у двір тазик із теплою водою.

Влаштувалася на дерев'яній лавці під грушею. Встромила у вуха навушники, ввімкнула якусь бадьору музику і почала священнодіяти. Вода приємно хлюпала, станок ковзав по піні. Я так увійшла в раж, що заплющила очі, уявивши себе рок-зіркою на сцені.

— …І я біжу до тебе, наче уві сні-і-і! — фальшиво, але від душі, підспівувала я, занурюючи станок у воду, і саме в цей момент відчула, як чиясь важка, тепла рука лягла мені на плече.

Я вереснула.

Це був не просто вереск, це був бойовий клич переляканої банші.

— БЛЯХА!

Навушники вилетіли з вух. Тазик полетів в один бік, бритва — в інший, а я, намагаючись втримати рівновагу на одній нозі, поїхала вбік. Але не впала. Та сама рука, що мене налякала, міцно вхопила мене за лікоть, утримуючи на місці. Я подивилася на…

— Бабусю! Ти з глузду з’їхала? Мене ледь інфаркт не вхопив! Якого…

Важкий, але справедливий бабусин ляпас прилетів мені точнісінько між лопаток.

— Ану не матюкайся мені тут! — суворо наказала вона. — Якась нечиста сила в тебе вселилася, чи що?

— Я не матюкалася! — обурено прошипіла я, розтираючи спину. — Майже! Та я злякалася! Ти підкралася, як ніндзя! 

— Я не ніндзя, я тут господиня! — пробурчала бабуся, впираючи руки в боки. — А от ти... Ти б хоч попередила, що у дворі стриптиз влаштовуєш! Ще й гостя налякала!

Гостя? Якого ще гостя?

— Взагалі-то, я не злякався, — пролунав раптом голос.

Чорт. Чорт. ЧО-О-ОРТ.

Цей голос. Цей оксамитовий, глибокий, з ледь чутною хрипотою голос, який я останні дні прокручувала в голові, як улюблену пісню. Я повільно, ду-у-уже повільно, повернула голову.

Він стоїть. Прямо біля бабусиних гладіолусів. Сергій. Вовк. Власною персоною. На ньому була проста чорна футболка, яка (трясця твоїй матері!) ідеально підкреслювала його плечі. Мав втомлений вигляд. Набагато втомленішим, ніж під час нашої останньої зустрічі. Під очима залягли темні тіні, а погляд був якийсь важкий, дорослий. Але це не заважало йому дивитися на мене з тією самою усмішкою, від якої в мене зрадницьки тремтіли коліна.

Він бачив усе. Тазик. Пінну ногу. Бритву. Мою ганебну футболку.

Чо-о-о-о-р-р-рт!

Земля, будь ласка, відкрийся і забери мене. Три вигадані дитини щойно залишилися сиротами.

Мої щоки, ні, моє обличчя, ні, усе моє тіло палало вогнем, який міг би конкурувати зі спекою цього дня. Я завмерла, однією ногою все ще в повітрі, вкрита мильною піною.

— Я… я… — мій мозок відчайдушно шукав виправдання. — Я… поливала квіти?

— Сергію, не слухай її, вона в мене трохи дика, — бабуся махнула рукою, перебираючи ініціативу. — А ти, Настуню, — вона суворо глянула на мене, — ану марш у хату! І щоб через п'ять хвилин була за столом, як людина, а не як… це. І ногу другу доголи, — додала вже тихіше, але я була впевнена, що він почув, — а то ходитимеш, як обскубана курка.

Дякую, бабусю. Ти просто взірець тактовності.

Я, не кажучи ані слова, схопила свій тазик, бритву, і, відчуваючи, як його погляд буквально пропалює мені спину, кинулася до хати. 

Мої троє вигаданих дітей не просто осиротіли — вони щойно подали на мене в суд за моральну травму і відмовилися від такої матері.

Але... як? Він. Тут. З бабусею. Це що, якийсь сюрреалістичний сон? Мене зараз розбудять?

Паніка миттєво змінилася рішучістю. Я не буду «обскубаною куркою». Я кинула той клятий тазик у куток. За хвилину, стоячи у ванній на одній нозі, я доголила другу. Змила залишки піни, натягнула першу-ліпшу чисту сукню — блакитну, в дрібну квіточку, — і, пригладивши волосся, яке стирчало в усі боки, вилетіла на кухню.

Бабуся стояла біля плити, заливаючи воду у чашки. Сергій сидів за столом. Я це побачила боковим зором , бо прямо дивитися на нього в мене просто не вистачало фізичних сил. Мої щоки все ще горіли, і я була впевнена, що моє обличчя зараз кольору стиглого помідора. Я підійшла на ватних ногах і перейшла на бойовий шепіт: 

— Бабусю!

— Що? — прошипіла, не обертаючись, продовжуючи чаклувати над чашками. — Чого ти шипиш, як гуска на чужого собаку? Іди привітайся з людиною, він мене з самої лікарні віз!

Мої мізки на мить зависли, обробляючи інформацію.

— З лікарні? Якої ще лікарні? — мій бойовий шепіт став панічним. — Ти ж на ринок збиралася!

І тут я побачила, як бабусині плечі напружилися. Вона повільно обернулася. Очі — як у дитини, яку спіймали на гарячому з банкою варення.

— Ой, — витерла ідеально чисті руки об фартух. — Та... тиск трохи стрибнув, нічого страшного. А Сергійко, от, добрий чоловік, якраз поруч опинився і підвіз. 

Вона ніколи не скаржилася на тиск. Але перш ніж я встигла розгорнути повноцінний допит, бабусині очі хитро примружилися. Глянула на моє все ще червоне обличчя, потім на нього, а потім знову на мене.

— Стривай-но, — її шепіт став вдесятеро хитрішим. — Настуню! То це той самий Сергій?! — засичала, як маленький паровий котел. — Той, що «не такий, як усі» і від якого в тебе серце «робить бух»?! 

— Бабусю, благаю, тихіше! — жалібно проскиглила я, відчуваючи, що ще секунда — і я просто розплавлюся в калюжу сорому. Ризикнула кинути боковий погляд на Сергія. Він сидів, спершись ліктем на стіл, і з ледь помітною, ледь-ледь, усмішкою на губах, розглядав... тріщину на стелі. Він, трясця, усе чув! Або удавав, що не чув, що ще гірше!

— Настуню, сідай! — гримнула бабуся, ставлячи на стіл тарілку з пиріжками. — Сергійку, пригощайся, не соромся! Це мої фірмові, з вишнями.