Розділ 10

СЕРГІЙ 

— Ми негайно запускаємо процес, — сказав лікар. — Потрібно зробити фінальні аналізи на сумісність, але… я думаю, ми можемо призначати операцію на кінець тижня.

Я кивнув, відчуваючи, як у грудях щось важко перевернулося. Це була не радість. Це було полегшення. Гірке, важке полегшення людини, яка щойно виграла бій, але розуміє, що програла війну.

— Добре. Робіть усе, що треба, — я підвівся. — Я хочу, щоб у неї було все найкраще.

— Вона отримає найкраще, — кивнув Рудик, тепер дивлячись на мене з повагою, яка різала мене гірше за ніж. Бо це була повага до грошей, а не до мене. 

Вийшов із кабінету. Коридор все ще смердів антисептиком і страхом, але тепер до цього домішувався запах мого гріха. Замість того, щоб іти в палату Вероніки, я попрямував до залу очікування. Я просто не міг дивитися їй в очі просто зараз, і точно знав, що вона може сказати на всю цю ситуацію.

На стіні гудів телевізор, транслюючи якісь ранкові новини. Жіночий голос щось бадьоро розповідав. Я дістав жуйку, машинально розгорнув і кинув до рота. М’ята вдарила по рецепторах, але не могла перебити присмак бруду, що осів у горлі.

«…трагічна подія в центрі міста. Відомого бізнесмена, голову “Граніт-Інвест”, Андрія Климчука, знайдено мертвим у власному кабінеті…» 

Жуйка в роті завмерла. Я не ворухнувся. Навіть не дихав. Голос дикторки з телевізора в кутку зали очікування продовжував бубоніти, але я вже не чув слів. Я чув лише три. Климчук. Мертвий. Кабінет.

Повітря в легенях скінчилося. Я зробив повільний, рваний вдих, що продер горло, як наждак.

«…за попередньою версією слідства, причиною смерті стало самогубство. Пан Климчук застрелився з власної зброї. На місці працює поліція. Варто зазначити, що останнім часом діяльність “Граніт-Інвест” стала об’єктом пильної уваги правоохоронних органів у зв'язку з підозрою у…»

Застрелився. Климчук. Людина, яка дивилася на мене вчора холодними, як сталь, очима і говорила, що моє життя належить йому. Ця людина. Взяла. І. Застрелилася? Таких, як Климчук, не вбиває совість. Їх не вбиває навіть страх перед в'язницею. Їх або вбивають конкуренти, або вони помирають у вісімдесят років на яхті, обвішані молодими дівчатами. Вони не стріляються у своїх ідеальних кабінетах.

Мене прошив холодний піт. Не від жаху. Від усвідомлення.

Гроші. Гроші Климчука. Гроші, які я взяв у мерця. Завдаток за роботу, яку я ще не виконав.

Я щойно вляпався в лайно так глибоко, що тепер не бачу навіть неба. Я вкрав у мерця, у якого є син-коп. Син, який тепер, мабуть, успадкує все — і «Граніт-Інвест», і борги, і мене.

Браво, Вовче. Ти геній.

Я опустив голову й заплющив очі, намагаючись змусити серце, що калатало десь у горлі, повернутися на місце. Треба думати.

— Ох, лишенько… — пролунав поруч тихий, втомлений жіночий голос. — Що ж це коїться у світі, га? Люди, як мухи, мруть.

Розплющив очі. Поруч зі мною на жорсткий лікарняний стілець сіла старенька жіночка. Вона дивилася на телевізор, хитаючи головою.

— Такого багатія вбили… чи сам… Жах.

Хмикнув, знову запускаючи щелепу. Але жуйка вже втратила смак.

— Бабусю, таких, як він, жаліти — гріх, — пробурмотів я, дивлячись у стіну.

Я помітив, як вона скривилася й мимоволі поклала руку на груди. Ледь помітний жест, але для мене, хто останні місяці жив спостерігаючи за хворим серцем Вероніки, це було як червоний прапор.

— Вам недобре? — я миттю підхопився, забувши про Климчука. — Води принести?

— Ой, ні-ні, синку, дякую, — відмахнулася, хоча дихання було трохи збите. — Це тиск. Повітря тут важке, лікарняне. Мені б на вулицю.

— Вам додому йти далеко?

— Ой, далеко, — вона знову важко сіла. — В селище. Це ж треба на автовокзал доїхати, а там ще трястися годину в тому автобусі. А воно так пече сьогодні…

— В яке селище? — запитав я, намагаючись, щоб голос звучав буденно.

Вона назвала його. Точно. Воно.

Усередині все стислося, а потім дивним чином відпустило. Наче серед усього цього мороку, в якому я опинився — мертвого Климчука, грошей, що пахли зрадою, і хворої сестри — хтось раптом увімкнув маленький ліхтарик. Чи зможу я й сьогодні побачити Настю хоч на деякий час? 

— Знаєте, який збіг, — я спробував натягнути на обличчя подобу невимушеної усмішки. — Мені якраз туди й треба.

— Та ти що, хлопче? Мені незручно…

— Незручно — це носити лікарняний халат задом наперед. А підвезти гарну жінку — це задоволення.

Бабуся засміялася, злегка зашарівшись.

— Ох, бешкетник. Ну, якщо справді не складно…

Я простягнув їй руку, намагаючись вичавити з себе залишки ввічливості. Вона вдячно взяла мою руку, спираючись на неї, поки підводилася.

— Мене звати Галина Петрівна. А як же тебе звати, такого доброго?

— Сергій, — відповів я, ведучи її до виходу. — Просто Сергій.

Вона раптом зупинилася і подивилася на мене.

— Сергій... — повторила вона тихо, ніби пробуючи ім'я на смак. — Гарне ім'я. Сильне.

— Намагаюся відповідати, — хмикнув я. — Ходімо, Галино Петрівно. Мій залізний кінь чекає за рогом.

Ми повільно рушили коридором. Від неї пахло чимось домашнім, здається, м’ятою і теплим хлібом. Цей запах був таким недоречним у стінах, просякнутих антисептиком і страхом, що на мить мені навіть стало легше. Я підвів її до свого старого джипа. Бабуся здивовано підняла брови.

— Оце твоя? — спитала, оглядаючи машину. — Солідна. Неначе для військового.

Знала б вона, куди я їздив на ній.

— Я люблю надійні речі, — знизав я плечима, відчиняючи пасажирські дверцята. — Ті, що не підведуть у бруді.

Допоміг їй сісти, притримав голову, щоб не вдарилася, і зачинив двері. Сів за кермо, кинув пачку жуйок на панель і завів двигун. Кілька хвилин ми їхали мовчки. Я намагався зосередитися на дорозі, але думки поверталися до мертвого Климчука і грошей, що тепер пекли мені віртуальну дірку в кишені.