Розділ 9

СЕРГІЙ 

Єдиний варіант.

Офіс «Граніт-Інвест» розташовувався в центрі міста, у скляній будівлі, що виблискувала на сонці, як фальшивий діамант. Усе кричало про легальність. Але я знав, що найглибші калюжі бруду завжди ховаються під найчистішим асфальтом. Мене змусили чекати сорок хвилин у приймальні, де грала така огидна класична музика, що хотілося вирвати динаміки зі стіни. Нарешті двері кабінету відчинилися. За столом із темного дерева сидів чоловік років п’ятдесяти. Сиве волосся, дорогий костюм, спокійні, холодні очі. Це був Климчук. Той, кому Михалич возив гроші в зубах. Той, хто стояв майже над усіма «михаличами» в цьому місті.

— Вовче, — він кивнув на крісло. Його голос був тихим, ввічливим. Такі лякають найбільше. — Сідай. Ти рідко заходиш у гості.

Я сів. Не розслаблявся, тримав спину рівно.

— У мене не було приводу.

— А тепер є? — він склав руки на столі. — Я чув, твій... куратор, Михалич, трохи... зник.

Кров відлила від обличчя, але я навіть не кліпнув.

— І ти вирішив прийти до мене? — в його голосі промайнула ледь помітна насмішка.

— Мені потрібна робота, — я нахилився вперед, дивлячись йому прямо в очі. Ненавиджу просити. Ненавиджу показувати слабкість. Але перед очима знову постала крапельниця та бліде обличчя сестри. — Щось швидке. І дороге.

Климчук дивився на мене довго. Вивчав. Наче намагався знайти тріщину. Я не відводив погляду. Втома, безсонна ніч, страх за Вероніку — усе це я запхав так глибоко, що на поверхні лишився тільки холодний, злий спокій.

— «Швидке і дороге»… — протягнув, нарешті відкинувшись на спинку крісла. — Це завжди має свою ціну, Вовче. Михалич от... не розрахував ціну, — він зробив паузу, даючи словам осісти. Я знав, на що він натякав, але мовчав. — Ти ж розумієш, що його місце тепер вакантне?

— Мене не цікавить його місце, — голос прозвучав хрипкіше, ніж я очікував. — Мене цікавить конкретна сума.

— Яка ж?

Стиснув свої щелепи. Я так ненавидів це. 

— Чотириста п’ятдесят тисяч.

Я очікував здивування. Торгів. Насмішки. Але Климчук лише ледь помітно кивнув, ніби я попросив у нього прикурити.

— Операція сестри? — спитав він буденно.

Мене ніби вдарили під дих. Але я не ворухнувся. Мої м’язи перетворилися на камінь. Він знав. Звісно, він знав. У цьому місті не можна було навіть чхнути, щоб Климчук не знав, якої марки твої серветки. Я прийшов сюди, гадаючи, що я вовк, який просить про послугу. А виявився вівцею, що сама прийшла на бійню.

— Вона моя єдина родина, — тихо, але твердо відповів я. Холодний піт поповз по спині, але я не дозволив жодному м’язу на обличчі здригнутися.

— Сім’я — це святе, — Климчук кивнув, ніби ми обговорювали не порятунок життя, а недільний обід. — Я ціную людей, які розуміють це. Особливо тих, хто готовий заради сім’ї на все, — чоловік відчинив шухляду столу. Звук був тихим, плавним, наче змащений маслом. — Я дам тобі гроші, Вовче. Усі. Навіть трохи більше. На реабілітацію. 

У горлі миттєво пересохло. Чорт, я вже відчував, що попаду в пекло. Такі гроші просто так не дадуть, а якщо він ще хоче щось додати до тієї суми…

— У мене є для тебе робота. Але це не мішки тягати й не пики бити. 

— Я слухаю, — сказав, непомітно ковтнувши слину.

— Через два тижні через кордон їде вантаж. Дуже специфічний. Не наркотики, не зброя. Щось цінніше. Його треба зустріти в «сірій зоні», супроводити до міста й передати клієнту. Жодних свідків. Жодних слідів.

— І жодних гарантій, що мене не пристрелять на пів дороги, — закінчив я.

— Саме так, — він ледь помітно всміхнувся. 

Я не мав вибору. Вероніка не мала часу.

— Коли? — мій голос прозвучав глухо, наче не мій.

— Наступного тижня, — він висунув шухляду столу і дістав не гроші. Ключі. Кинув їх на стіл, як собаці кістку. — Це завдаток. Ключі від комірки в банку. Там половина. Решта — коли вантаж буде в місті.

Я дивився на ці ключі. Вони були моїм квитком до пекла. І водночас — єдиним шансом для Вероніки. Я згадав її бліде обличчя і слова: «Я просто хочу брата, а не... цього монстра, яким ти стаєш».

Бляха.

Згадав Настю. Її перший поцілунок, такий невинний і солодкий під клятою вишнею. Я збрехав їй, сказав, що вчуся в академії МВС. А тепер збирався зробити те, що поставить мене по інший бік закону назавжди. Я забруднюся. Забруднюся так, що вже ніколи не відмиюся. Навіть заради неї.

— Мені потрібна вся сума, — сказав я, піднявши на нього погляд. Усередині все стислося від власного нахабства, але я мусив. — Вже зараз.

Климчук ледь помітно підняв брову.

— Сміливо.

— Операцію не можна відкладати, — я стиснув кулаки під столом. — Ви знаєте, де моя сестра. Якщо я вас кину — знайдете мене. Якщо я провалю завдання — я мрець. Мені потрібні гроші зараз, щоб передати їх у лікарню. Це моя єдина гарантія, що я зроблю все, що ви скажете.