Розділ 8

АНАСТАСІЯ 

Минуло два дні. Два нескінченно довгі, теплі, липневі дні, у яких усе було — і сонце, і запах вишень, і легкий вітер, що гойдав фіранки, — але не було його. Я прокидалася рано, хоча не було потреби. Просто не могла спати. Щоранку ловила себе на тому, що стою біля вікна, ніби випадково, й дивлюся туди — на стежку між деревами…

— Анастасіє, — голос бабусі лунав із кухні, де вона традиційно чаклувала над варенням, — ти знову не снідала?

— Зараз! — вигукнула я, намагаючись приховати усмішку.

Але, чесно кажучи, їсти зовсім не хотілося. Мене переповнювало якесь дивне відчуття — ніби я під піднесенням, але без кави. Хотілося бігти, співати, робити щось безглузде. І водночас — боялося поворухнутися, щоб не злякати оте нове, крихке «щось» усередині.

Увечері після того поцілунку я півночі не могла заснути. Крутилася, пригадуючи кожен його рух, кожен подих. Досі не можу повірити, що наважилися поцілувати його першою! Мені смішно й тепло водночас. А потім він дивився так, що хотілося або втекти, або залишитись назавжди. І що тепер? У мене навіть немає його номера. Я не знаю, де він живе, чи взагалі приїде ще раз у наше село. Але… серце все одно підказує: приїде.

— Настуся, — бабуся поклала ложку, озирнулась і хитро прижмурилася, — ти що, часом не закохалася?

— Що? Ні! — я запхнула повну ложку вівсяної каші собі до рота.

— Ну, ти ж сама на себе не схожа. Ходиш, як у тумані. Усе посміхаєшся, ніби тобі ангели жарти шепочуть.

Я опустила очі, ховаючи дурнувату усмішку.

— Просто настрій хороший, бабусю. Літо ж… — тихо зітхнула я. — Просто…

— Просто що? — бабуся витерла руки об фартух і сіла навпроти. Її сиве волосся зібране в пучок, на носі — старі окуляри, але очі світилися тими ж бешкетними іскорками, що й колись, коли вона розповідала мені про свої юнацькі пригоди.

— Просто я навіть не знаю, що це було, — зізналася я. — Ми бачилися двічі. Двічі, бабусю! І я поводжуся, наче… не знаю, наче героїня дурнуватого роману.

Бабуся усміхнулася, примружилася.

— Двічі — іноді достатньо. Якщо хтось зачепив серце правильно, то й п’яти хвилин вистачить.

Я пирхнула, хоч усередині все затремтіло від її слів.

— Ти серйозно? Так не буває. Це ж просто… емоція. Хімія?

— А що таке кохання, як не хімія, що переросла в музику? — сказала вона спокійно. — У мене так було.

— У тебе? — я здивовано підняла брови. — Бабусю, ти ж із дідусем…

— З дідусем — то вже друга історія, — хитро всміхнулася вона. — А перше кохання було ще до нього. Він приїхав у наше село ремонтувати міст. Пробув три дні, а здалося — ціле літо. Мені тоді теж вісімнадцять було... мала, дурна й щаслива. Він мені співав під гітару на березі річки. І я клялася, що більше ніколи так не відчую. І знаєш — мала рацію. Іншого такого не було.

Я дивилася на неї, забувши дихати.

— І ти потім його більше не бачила?

— Ні. Але пам’ятаю до сьогодні. Бо іноді життя не дає нам людину «назавжди». Деколи дає її лише на кілька днів — щоб ти зрозуміла, чого варте твоє серце. Перше кохання — воно як вогонь, люба. Гріє, але якщо спробуєш утримати — обпікає. Але саме воно вчить, що серце живе не для розуму, а для відчуттів. Якщо твоє серце вже впізнало когось — це не помилка. Це досвід. А досвід — теж подарунок.

Її слова лягали м’яко, але точно. І боляче. Я обхопила чашку з чаєм двома руками, щоб не показати, як вони тремтять.

— А він… — я зам’ялася. — Сергій.

— Сергій? — повторила бабуся, ледь піднявши брови. — Отже, ми вже навіть маємо ім’я.

Я закотила очі, але щоки, здається, вже палали.

— Він… не звідси, здається. Але якийсь… не такий, як усі.

— Не такий — це добре чи небезпечно? — спитала бабуся, хитро поглянувши на мене поверх окулярів.

— Я не знаю, — чесно сказала я. — У ньому є щось… важке. Наче тінь від того, що він пережив, але не дозволяє нікому побачити. І все ж поруч із ним — спокій. Такий справжній, тихий, ніби світ раптом перестає поспішати. Навіть мовчання між нами не тисне — воно тепле, живе. Коли він поруч, у грудях з’являється дивне тремтіння, щось між хвилею й подихом. І стає так добре, що лоскотливо всередині, і від цього хочеться сміятися без причини. Усміхатися просто тому, що він є.

— Ммм, — протягнула вона, — значить, моя дівчина закохалася.

— Та ні, — я відмахнулася. — Я ж навіть не знаю, чи побачу його ще раз. І навіщо тоді думати про це.

— Тому що серце не питає «навіщо». Воно просто  робить «бух» — і все, — бабуся ляснула долонею по столу. — Я ж бачу, як ти щоранку виглядаєш у вікно.

Я не витримала й розсміялася.

— Ти нестерпна. То, може, я не закохалася, — пробурмотіла. — Може, просто… мені цікаво.

— Цікаво — це коли хочеш дізнатися. А ти вже просто чекаєш, — усміхнулася бабуся.

Я ковтнула повітря й опустила очі.

— Може, трохи, — прошепотіла.

— Тоді просто дозволь цьому бути, — сказала вона лагідно. —  Живи моментом. Якщо доля захоче, ви ще зустрінетеся...

***

Я вийшла з магазину, стискаючи в руках пакет із хлібом і пляшкою кефіру. Сонце било в очі, асфальт розжарився так, що повітря тремтіло. Вулиця спокійна, сільська — хтось лагодив велосипед, старенька поливала квіти. І все було б як завжди, якби не короткий свист за спиною.

— Панночко! Зачекайте хвилинку!

Озирнулася. На узбіччі стояв поліціянт у формі, молодий, блондин — настільки світлий, що навіть брови здавались прозорими. Сонце виблискувало на його значку, а усмішка була така відверта, що аж підозріла.

— Щось сталося? — спитала я насторожено.

— Ні, поки що ні, — хлопець наблизився, тримаючи руки в кишенях. — Але може статися, якщо ви підете так швидко й навіть не дасте мені представитись. Старший лейтенант Валерій Климчук.

— Дуже приємно, — коротко сказала я. — Але я не порушувала нічого, наскільки знаю.