Розділ 7

СЕРГІЙ 

Я мав їхати. Шукати гроші, дзвонити, домовлятись, вигризати кожну кляту копійку. Але це трохи почекає. Хочу хоч трішки тепла та світла — перед тим, як вляпаюсь у повне лайно, з якого, швидше за все, вже не виберуся.

— Наші зустрічі й справді трапляються доволі неочікувано, — сказала Настя, коли ми йшли вздовж вузької стежки повз городи. Вона занесла пакет до бабусі, тож її руки були вільні. 

— Мабуть, це доля, — відповів я, ковзаючи поглядом по її профілю.

— А може, ти просто переслідуєш мене? — кинула з лукавою усмішкою.

— Якщо переслідувач виглядає ось так, — я показав на себе, — то це скоріше бонус, а не загроза.

Дівчина засміялася. Мені подобався цей звук — він ніби промивав усередині те місце, де оселилася втома. 

Сонце вже сідало, і повітря ставало прохолодним. Десь далеко гавкнув собака, поруч шелестіли бур’яни, що торкалися наших ніг. Я йшов поруч, не кваплячись. Мені взагалі було дивно спокійно.

— Часто гуляєш вечорами? — запитав я.

— У селі інакше ніяк. Якщо сидіти вдома, бабуся одразу питає, чому я “знову втикаю в телефон”. А на вулиці — тихо, просто. Хоча, ти не подумай, я дуже люблю свою бабусю.

— А я вже подумав, що ти знову несеш кошик і шукаєш вовків у лісі, — знизав плечима.

— А ти, виходить, вовк? — не припиняючи крокувати, нахилила голову в мою сторону. Вітер колихав її сукню, відкриваючи коліна, а я силоміць тримав очі на горизонті, щоб не видати себе.

— Сірий, — відповів я після короткої паузи. — Сірий Вовк.

— Це прізвисько зі школи?

— Прізвище, — відповів я спокійно. — Вовк Сергій Олександрович, до ваших послуг.

Дівчина здивовано підняла брови.

— Справді Вовк?

— У паспорті саме так і пишеться. Тільки без “сірий”. Це бонус.

— Що справді? А я думала, жартуєш, — усміхнулася Настя, потім примружилася, торкнувшись пасма свого вогняного волосся. — Ну тоді я, мабуть, Червона Шапочка. Волосся ж підходить.

Я зупинився біля старої вишні, що звисала над стежкою, і Настя теж зупинилася поруч. Гілки схилилися низько, важкі від темно-червоних ягід. Подивився просто в її неймовірні блакитні очі.

— Слухай, а скільки тобі років? — запитала вона.

— Двадцять один. Через тиждень буде двадцять два, — відповів я. І в голові відразу спливло: через тиждень мені або буде двадцять два… або вже нічого не буде, якщо не знайду гроші.

— А тобі? — кинув я, щоб не зациклитись.

— Вісімнадцять. Цього року закінчила перший курс.

— Студентка?

— Угу. Медичний. А ти ще вчишся, чи все закінчив?

І тут мене немов хто ляснув по потилиці. В голові відразу промайнули слова Вероніки: «Я просто хочу брата, а не цього монстра, яким ти стаєш…». Стиснуло в грудях. Я не хотів, щоб Настя дивилася на мене так само. Як на монстра.

— Закінчую академію внутрішніх справ, — збрехав я, дивлячись уперед. 

— То ти… поліціянт? — в її голосі з’явилась легка зацікавленість.

— Типу того, — відповів спокійно, навіть не кліпнувши.

Трясця, я до біса сильно ненавиджу брехню.

Настя підняла голову до гілок, де вишні блищали так густо, ніби хтось накидав їх пригорщами. Дівчина стала навшпиньки, торкнулася пальцями однієї ягоди — не дістала. Тоді сперлась рукою об стовбур і плавно потягнула гілку до себе. Сукня трохи зсунулася вгору по стегнах — не вульгарно, а так, ніби сам вітер вирішив піддивитись. Тонка шия вигнулась, коли вона закинула голову трохи назад, підставляючи її світлу шкіру під вечірнє світло. 

Я ковтнув, відчуваючи сухість, ніби після пробіжки. Відвернувся, щоб не здатися збоченцем. Пу-пу-пу. 

— Є! — вигукнула, розвернулася до мене і простягнула ягоду так, ніби підносила коштовність. — Спробуй. Повинна бути солодкою.

Довірливо взяв ягідку з її долоні, ненароком ковзнувши пальцями по її шкірі — коротко, але всередині ніби щось луснуло. Кинув вишню до рота — й одразу скривився.

— Та ти знущаєшся, — пробурмотів, коли кислий сік стягнув язик так, ніби я щойно лизнув лимон, замочений в оцті.

Настя хитро прикусила пухку губу, погойдавши ногою.

— Що, не очікував? — грайливо підняла брову.

— То спочатку — вишня, — почав, витираючи губи. — Потім — могила біля старої вишні?

 Настя ледь усміхнулася, але в її очах спалахнули маленькі іскорки.

— Ти ще не зрозумів, Сергію, — сказала тихо, — зі мною треба бути обережним. Бо Червона Шапочка може виявитися не такою вже беззахисною.

— Ти погрожуєш Вовкові? — нахилився я ближче, відчуваючи, як у повітрі згущується щось солодке, пульсуюче.

— Ні, — підняла погляд і прошепотіла, — попереджаю.

Я зробив ще один крок до неї. На що Анастасія ледь всміхнулась і удала, ніби от-от відступить. Але не відступила. І я теж. Підняв руку й сперся долонею об стовбур, над її плечем. Другу — по інший бік. Не торкався, але вона опинилась ніби в рамці з моїх рук і дерева. Настя не кліпала, тільки дивилась прямо — спокійно, без страху, без удаваності.