Розділ 6

СЕРГІЙ 

Лікар жестом запросив мене йти за ним. Ми пройшли вузьким коридором, де стіни були вкриті списками черг і графіками процедур. Кожен звук — шелест халатів, кроки — відлунював, як у порожньому підземеллі. Його кабінет був невеликий, але акуратний. На столі — стос паперів, старенький монітор і чашка кави, яка давно охолола. Лікар сів навпроти, відкрив дані на комп’ютері, і його обличчя відразу набуло серйозності.

— Ми зробили всі аналізи. Серцева недостатність прогресує. Препарати тримають її стабільною, але довго так не буде.

Я мовчав. Кожне слово било, як молот.

— Ми радимо не зволікати з операцією. У неї є шанс, але вік і стан… самі розумієте, що часу майже немає.

— Скільки? — спитав я, не розуміючи, чи питаю про час, чи про гроші.

— По термінах — місяць, може, трохи більше. А щодо вартості… — він зітхнув і поглянув на мене так, ніби вже бачив у сотнях таких очей безмовне запитання. — Сама операція, підготовка, донорський матеріал — близько чотирьохсот п’ятдесяти тисяч.

У голові стало тихо. Дуже тихо. Навіть звук власного серця кудись зник.

Чотирьохсот п’ятдесяти тисяч.

Я бачив, як його губи ще рухаються, щось пояснюють про «гарантії», «фонди», «чергу», але нічого не чув.

Перед очима лише обличчя Вероніки — бліде, тендітне, з тінню під очима. І ця крапельниця, що тикає, як годинник перед вибухом.

— У вас є варіанти, — нарешті сказав Рудик. — Можна спробувати знайти благодійний фонд, але це довго. Дуже довго.

— Довго — не варіант, — відповів я, голос зірвався.

Лікар зітхнув, трохи помовчав, потім обережно запитав:

— У вас є змога зібрати таку суму?

Я подивився прямо йому в очі. І сказав абсолютно щиро:

— Так.

Хоч усередині щось обірвалося. Бо на цей час я не мав у кишені навіть двадцяти тисяч.

— Ми можемо забронювати місце, якщо ви дасте завдаток, — додав лікар, — але потрібне підтвердження протягом тижня.

— Дайте мені сім днів, — промовив я. — Гроші будуть.

Він кивнув, але в очах було співчуття. Так дивляться лікарі, коли не вірять, але не хочуть добивати.

Коли я вийшов у коридор, мене накрила хвиля порожнечі. Сів на лавку, сперся ліктями на коліна. Голова пульсувала, у вухах шуміло. 

Чотириста п'ятдесят тисяч.

«Не роби цього», — сказав внутрішній голос.

«Вона помре», — відповів я сам собі.

До кіоску збігав майже на автоматі, купив перше, що впало в очі, й повернувся назад у відділення. Зупинився біля поста й дістав із кишені шоколадку та маленький пакетик соку.

— Це вам, пані Олено, — простягнув їй шоколадку. — А сік, будь ласка, занесіть Вероніці.

Медсестра взяла, поглянула з легкою усмішкою — і тим самим поглядом, що вже був у Рудика: співчуття, замасковане під професійну стриманість.

— Ви дуже хороший брат, Сергію.

Я скривив губи в подобу усмішки.

— Мабуть, не настільки, як хотілося б…

Вийшов та сів у машину, але замість того, щоб завести двигун, довго дивився на кермо. Руки чомусь трусилися. Ненавиджу, коли мене ламає зсередини. Щоб не рознести лікарняну стоянку кулаками, натиснув газ і вирвався на трасу. Дорога до селища тягнулася, мов стрічка, що ніяк не закінчиться. Я їхав, не вмикаючи музику. 

Навіщо я їду туди? У мене проблеми, які зжеруть мене з кістками, якщо не вирішу. Але мозок вимагав паузи. Щоб просто не здуріти. Щоб не розбити машину об перший стовп. Руки чесались — не від злості, а від безсилля. З того самого, яке стискає горло, коли бачиш, як твоя сестра блідне, і не можеш зробити нічого. Хочеться рознести світ, але мушу лишатися спокійним.

Я зупинився за два будинки від того двору, куди провів Анастасію. Дах зі старої черепиці, тин, яблуня з перекошеним стовбуром. Нічого особливого, звичайне бабусине подвір’я. Заглушив мотор і виліз з машини. Вечоріло, тиша вулиці була така густа, що аж у вухах дзвеніло. Обперся плечем на дверцята, витяг жуйку. М’ята б’є по мозку, як удар дефібрилятора. Трохи допомагає не схопити сигарету.

— Тільки не сьогодні, — пробурмотів я сам до себе. — Не починай знову.

Хоч минулого разу я й попросив Настю про другу зустріч, але часу попросту не було. Не було навіть на сон, не те що на романтику. Чортові справи тягли мене в різні боки, мов вовка за ланцюги. Проте я все одно ловив себе на тому, що пам’ять сама підсовує її блакитні очі... І як вона дивилась на мене, ніби бачила не моє обличчя, а те, що під шкірою.

Хотілося зараз хоча б глянути одним оком. Всього лише на секундочку. Мабуть, просто хотів переконатися, що вона — не примара. Що ці очі, ця усмішка з лісу — не вигадка мого мозку, який уже з’їжджає з глузду. 

У тебе сестра при смерті, і… ти стоїш, як останній романтик, і чекаєш дівчину, яку бачив один раз, коли закопував труп. Браво, Вовк, геній.

Зітхнув, і вже думав сісти назад у машину, коли вона з’явилася на вулиці так буденно, що мене аж перекосило. Настя вийшла з повороту з пакетом у руках — мабуть, із магазину. Мала такий вигляд, ніби вирішила прогулятись у фільмі про літо, молодість і нестерпну легкість буття. Волосся зібране в недбалу гульку, кілька пасм вибилися й світяться у вечірньому світлі, мов вогняні нитки. Коротка жовта сукня — легка, мов подих. Квітковий візерунок, що рухався від вітру. Кардиган сповз із плечей, і я відчув, як у грудях щось клацнуло.

Бог, вона справді існує.

Я відступив від машини. Навіть не думав, просто ноги зробили крок. Дівчина йшла, втупившись у телефон, пальці швидко ковзали по екрану. Мабуть, переписувалася з кимось, хто точно не зарив кляте тіло в лісі. І, звісно, не бачила мене, поки не врізалася носом у мої груди, ледь не впустивши пакет. Телефон по інерції випав із руки, але я встиг підхопити його.

— Ой! — видихнула вона, відсахнувшись, але не надто далеко. — Господи…