Розділ 5

СЕРГІЙ 

У палаті було надто біло. Біло до відрази. Ті шпалери, постіль, халати — усе світилось чистотою, яка мала б заспокоювати, але мене тільки дратувала. Бо коли людина, яку ти любиш найбільше, лежить під крапельницею, ти не бачиш стерильності. Ти бачиш безсилля.

Вероніка сиділа підібгавши ноги, у величезній лікарняній сорочці, що спадала з її худих плечей. Її каштанове волосся розкуйовджене, зібране в кривенький хвіст — спадало на обличчя. Моя молодша сестра гортала журнал, удаючи, що не помічає мене.

— Будеш яблуко? — запитав я, вмостившись поруч і дістаючи з пластикового пакета червоне, блискуче, як лакований бік Ferrari, яблуко.

— Якщо ти не знімеш з нього всю шкірку до останнього міліметра, я не буду, — буркнула дівчина, дивлячись у вікно.

— Наказ прийнято, Ваша Високосте,  — хмикнув я й витягнув кишеньковий ніж, який колись подарував мені батько. Звичайно, що я ніколи не користувався ним, щоб комусь зашкодити…  Для цього мені б вистачило й рук. — Тобі було не нудно без мене? 

Сестра не відповіла одразу. Лише перевернула сторінку журналу — механічно, без цікавості, як це роблять люди, коли удають, що не слухають. Глянув на її тонкі пальці, що здригалися. У вену на руці входила прозора трубка з крапельницею. Краплі падали з математичною точністю — цок… цок… цок — як нагадування, що час іде, а серце її може зупинитися будь-якої миті.

Зосередився на тонкій спіралі шкірки, що падала мені на коліна.

— Мені тут нудно з усіма, — сухо кинула. — А ти… ти взагалі не мусиш приходити сюди щодня.

Я усміхнувся куточком рота.

— Ще скажи, що не раденька мене бачити.

— Я раденька, коли ти не приходиш із розбитими кісточками, — її голос раптом обрізав мій гумор, як ножем. Я машинально поглянув на руки. Справді. Шкіра на суглобах була роздерта, місцями згустки підсохлої крові. Я навіть не помітив цього зранку. Чорт забирай. — Коли від тебе не смердить кров’ю чи дешевим спиртом.

Моє серце стислося.

— Вероніко…

— Що? — вона кинула журнал на стіл, і він зіслизнув на підлогу. — Ти думаєш, я не бачу? Думаєш, я не розумію, що ти робиш ночами?

Я відвів погляд. Білизна стін стала нестерпно яскравою.

— Я роблю те, що мушу, — промовив нарешті.

— Ти робиш те, що тебе вб’є! — її голос надломився. — Ти думаєш, я не бачу цих шрамів? Мені чотирнадцять, Сергію, але я не дурна!

Я нарешті простягнув їй очищене яблуко.

— Їж.

— Не хочу.

— Вероніка…

— Я не хочу, щоб ти це робив заради мене! — вигукнула сестра, і яблуко полетіло на підлогу, котячись під стіл.

Тиша розірвалася, наче тканина. Я повільно підняв голову. Сестра сиділа з блиском сліз в очах, але вперто тримала підборіддя догори.

— Я не просила тебе жертвувати собою, — прошепотіла вона. — Ти міг піти в університет, як усі. Міг жити нормально. А тепер... — вона махнула рукою, — тепер ти перетворюєшся на когось, ким мама б пишалася найменше.

Це боліло. Боляче так, що хотілося гримнути дверима, розтрощити все навколо. Але я не мав права. Вона мала рацію.

— Мама померла, коли мені було чотирнадцять, — сказав я повільно. — Батько загинув, коли мені було вісімнадцять. З ким, по-твоєму, ти б зараз жила, якби я не став «кимось, ким мама не пишалася б»?

Вероніка опустила очі.

— Мама померла через хворобу. Тато — через нещасний випадок на будівництві. Я б воліла жити з братом, а не з тим, хто щовечора ризикує не повернутися.

Глибоко вдихнув, намагаючись втримати рівновагу. Повітря було важке — пахло ліками, антисептиком і чимось гірким.

— Не все так просто, Ніко, — глухо кинув я. — Ти думаєш, я хотів цього життя? Якби я зупинився, тебе б зараз не лікували в приватній клініці. Ти б лежала в районній, де під тобою рипить ліжко, а над тобою — цвіль.

— Ти навіть не слухаєш мене! — різко кинула сестра. — Ти приходиш, поводишся, ніби все нормально, жартуєш, а я бачу, як ти вмираєш, Сергію! Щоразу трохи більше!

Я спробував узяти себе в руки. Її голос тремтів, але очі палали. Це була не істерика — це був страх. Гострий, дитячий, справжній.

— Я не хочу, щоб ти помер заради мене, — прошепотіла. — Я не просила тебе бути героєм. Я просто хочу брата, а не... цього монстра, яким ти стаєш.

Слово «монстр» боляче вдарило, хоч вона сказала його без злості.

Я вдихнув, повільно, стримуючи все, що підступало всередині.

— Я не монстр, Вероніко. Я просто роблю все, що можу.

— А може, не можеш? — її голос надломився. — Може, треба визнати, що ти не Бог? Що ти не всесильний?

Я відчув, як пальці мимоволі стиснулися в кулаки.

— Якщо я здамся — тебе не стане, — тихо сказав я.

— А якщо ти не зупинишся — не стане тебе, — відповіла вона холодно й щиро одночасно. Це було наче вирок і благання в одному. І це було останнє, що я почув, перш ніж вона різко відвернулася до вікна. — Іди.