Розділ 4

ВПЕРШЕ, КОЛИ Я ЗУСТРІВ ЇЇ… 

СЕРГІЙ 

За шість годин до їхньої першої зустрічі… 

— Ти, сука, думаєш, я сліпий? — верещав Михалич, гримнувши кулаком по столу так, що попільничка підстрибнула.

Я стояв перед ним, спокійний, як удав, хоча запах перегару й поту від нього був таким, що хотілося повільно відступити до дверей та удати, що мене тут взагалі немає. ​​Від нього тхнуло так, наче хтось поєднав пивний бар, цвинтар і спортивну роздягальню в одному приміщенні.

— Я не думаю, що ви сліпий, Михалич, — відповідаю чесно, заклавши руки за спину. — Думаю, що ви просто параноїк.

— Ах ти ж, гівнюк… — він стиснув кулаки. 

Я тільки зітхнув. 

— Давайте ще раз. Я. Не. Крав. Вашу. Партію. Навіщо мені це робити, якщо я все одно прийшов би до вас особисто? Ви справді думаєте, що я настільки дурень?

— Я хочу сказати, що ти — хитровиї…  

Далі я не слухав. Коли люди доходять до цього слова, значить, у них аргументи закінчилися. У Михалича був дуже великий словниковий запас лайки, але всі ці слова давно втратили сенс для мене. Замість того я уявляв звук хвиль. 

Море. 

Тепле сонце, яке пробивається крізь повіки, коли лежиш на піску. Бриз, що проноситься по тілу, коли стоїш по коліна у воді. Це заспокоювало. Це допомагало не прибити Михалича раніше, ніж це зробить його власний серцевий напад. 

— …навіть не вмієш нормально брехати, паскудо! — його жирний палець уперся мені в груди. 

Я кліпнув і холодно подивився на нього.

— Серйозно? Я б міг збрехати так, що ви б самі принесли мені ще одну партію й перепрошували. 

Він розлючено сопів, очі налилися кров’ю.

— Ну все, тобі пизд… 

Шарпнувся до мене, але, як я вже сказав, його серце не поділяло таку ініціативу. Чоловік захрипів і впав. Головою об стіл. Тоді почувся характерний тріск. І тиша. 

Я застиг на місці. Море миттєво випарувалося з голови. Повільно нахилився над ним. 

— Михалич?.. 

Він мовчав. 

— Бляха… 

Я поклав два пальці йому на шию. Пульсу немає. Окей. Я точно не найвдаліша людина. 

Михалич був не найголовнішим босом. Але він був, до біса, бісячий. Якщо ти працюєш на людей, у яких гроші течуть трохи мутними потоками, то тобі доводиться мати справу з такими, як він. Дрібні боси, які вважають себе вершителями доль. А насправді — просто гвинтики в системі. І тепер цей гвинтик лежав нерухомий у підвалі бару «Венеція», з вічним квитком до пекла. 

Я провів рукою по обличчю. 

Я в аху… Точніше, в шоці. Глибокому. Бездонному. Монументальному. 

Підняв голову, втупився у стелю й видихнув. 

— Бляха-муха… 

Поглянув знову на Михалича. Потім знову на стелю.

— Ну, от і все. Серцевий напад. А я навіть не встиг образити тебе як слід, — буркнув я, відступаючи на крок.

Михалич помер. Прямо переді мною. І тепер лежав тут, у підвалі, ніби спеціально вирішив підставити мене перед кимось, хто його завтра не дорахується. 

Чудово. 

Варіанти? 

1. Викликати швидку й сказати, що він сам (мені або не повірять, або все одно звинуватять, тому що людей з бажанням підставити мене є, ще й скинуть на мене пропажу партії). 

2. Втекти (дуже тупо). 

3. Позбутися тіла. 

Очевидно, що третій варіант найжахл… Але мені потрібні гроші.

Я глянув вниз. 

— Ну ти й мудак, Михалич… — зітхнув. — Ти навіть помираєш так, щоб мені було погано.

Довелося братися за роботу. Тіло Михалича було акуратно упаковане в килим. Так, класика жанру. Так, це кліше. Але, чорт забирай, килим дійсно зручний. Єдина проблема — важкувато тягнути стокілограмову тушу через двір. Я стояв біля свого багажника, важко дихаючи. 

— Дідько… Ти б хоч скинув пару кіло перед смертю… 

Сунув Михалича всередину, зачинив багажник і обтрусив руки. Я знову важко зітхнув і відчув, як у шлунку прокинулось щось на кшталт віддаленої паніки. Але я її притиснув. 

Тримайся, Сергію. 

Підвал. Бар. Багажник. Окей. Що далі? Я б міг просто кинути Михалича в річку. Але його велике пузо випливе, потім знайдуть якісь рибалки, і поліція почне ставити запитання. Міг би спалити. Але це запах. Це кіптява. І я не на стільки відбитий, щоб дихати підсмаженим Михалевичем. Залишається один варіант — закопати.  

Я взяв жуйку з м'ятою та закинув її до рота, глибоко вдихаючи. Коротке м'ятне пробудження для мізків. Так, у Михалича була та сама ділянка в лісі. Ніхто туди не лазить, бо він сам любив розповідати страшилки про те, що там ховає своїх ворогів. Іронічно? Ще й як... 

***

— Чорт, — пробурмотів я, вже копаючи кляту яму. — Це ж важче, ніж здається у фільмах.  

У фільмах вони копають граціозно. Легенько так. Раз-раз, і яма. А в реальності це грьобана каторга. Я обливався потом, гнув спину і ледь не пошкодив собі поперек. Коли я закінчив, то витягнув тіло з багажника, розмотав килим і повільно спустив його вниз. Ще кілька рухів лопатою, ще трохи землі — і все. Михалич офіційно переведений у категорію «минуле». 

— Спи спокійно, друже. Ти мене дістав, але я без злоби.  

Дістав пачку сигарет, але потім відклав. Трясця, я не буду зриватися. 

Знову присів біля “могили”, сперся на землю й розмірковував, чому я не звалив всю цю хрінь на когось іншого. Але, на жаль, я завжди був вовком-одинаком. 

Поки не зустрів її… 

Блакитні очі, які дивилися на мене з цікавістю та легким викликом. Вона не усвідомлювала, що саме робить. Не розуміла, що натрапила не просто на чоловіка з лопатою в лісі. А прекрасна усмішка на ледь пухких губах була занадто щирою для цієї ситуації...

Анастасія заправила червоне пасмо за вухо. Її волосся ловило денне світло, створюючи ілюзію, ніби в неї на голові вогонь.