Розділ 3

ВПЕРШЕ, КОЛИ Я ЗУСТРІЛА ЙОГО… 

АНАСТАСІЯ 

Сім років тому... 

— Настуня, ти зробиш мені послугу? — запитала бабуся, обертаючись до мене з усмішкою.  

— Що завгодно, бабусю, але тільки не проси мене годувати курей. Вони мене ненавидять, — згадуючи, як минулого разу одна з них ледь не клюнула мене в ногу. 

Бабуся засміялася, її сміх був, як дзвоник уранці, легкий і теплий. 

— Ні, ні, курей я сама догляну. Але ось гриби… Їх треба назбирати. Грибна юшка без свіжих опеньків — то гріх. 

— Звісно, — відповіла я, трохи замислившись. — Але ти ж знаєш, що я не відрізню їстівний гриб від того, який мене вб’є за дві години. 

— Ти навчишся, — бабуся махнула рукою, наче це дрібниця. — Дивися на ніжку: якщо тоненька, то, швидше за все, хороша. А якщо товста… ну, бійся товстих ніжок, як бідної куми від сусідського півня. 

Я засміялася. Її порівняння завжди були незвичайними, але точними. Бабуся простягнула мені кошик, прикрашений вицвілими стрічками, і подивилася на мене так, ніби від цього походу залежало щось надзвичайно важливе. 

— Добре, — погодилася я, одягаючи вʼязаний кардиган. — Але якщо я заблукаю, то ти потім будеш мене шукати і варити не юшку, а чай із соснових голок. 

Через пів години я вже йшла знайомою стежкою до лісу. Вологе повітря пахло землею, сосновою корою і туманом, що зависав між деревами, мов прозорий дим. Кошик хитався в моїй руці, і я подумала, що, може, це й на краще. Зануритися в тишу лісу — це завжди трохи як медитація. 

Я нахилилася до першого гриба, вирвала його з м'якої землі й задоволено розглянула. А потім почула це. Шурхіт. Він був тихим, але явно не з тих, що створюють тварини. Людський звук. Я спинилася й вдивилася між дерева. 

Хлопець стояв на колінах біля ями. Його руки, вкриті землею, тримали лопату. Темно-коричневе волосся, таке ж безладне, як його рухи. На ньому була звичайна ніжно-зелена футболка, трохи забруднена землею, і чорні джинси. Сонце впало на його обличчя, і я на мить затамувала подих. Він виглядав як герой із заборонених казок, яких читати нібито не можна, але ти все одно читаєш, бо цікавість сильніша за тебе. Мої очі повільно оглядали його обличчя — гострі вилиці, пряма лінія щелепи, ніс з ледь помітною горбинкою. Але найбільше зачепили очі. Темно-сірі. Такі, що здавалося, вони бачать мене наскрізь, хоча хлопець навіть не дивився в мій бік. Я ніколи не бачила таких очей — вони були водночас чужими й рідними, як щось давно забуте, але важливе. Серце підскочило, наче я вперше побачила блискавку вночі. Я завмерла. Тут знімають фільм? Я оглянулася. Але ні камер, ні інших людей не було. Здається, я зайшла занадто далеко в ліс. 

— Вибачте… — булькнула я раптово, навіть сама здивувавшись своїй сміливості. — Ви… е-е… що тут робите? 

Хлопець різко обернувся, і його погляд зустрів мій. Здалося, що світ на мить зупинився. Мої щоки миттєво запалали, але я зберігала усмішку. 

— Гриби шукаєте? — жартома запитала я, показуючи на його лопату. 

Його брови здригнулися, наче він не очікував такого питання. Потім він повільно усміхнувся. Не широко, лише куточки губ піднялися, але це змусило моє серце пропустити удар. 

— Щось на зразок, — відповів він. Його голос був низьким і трохи хриплим, ніби він давно не говорив. 

— То ви що, їх лопатою викопуєте? — я не могла зупинитися. Ця ситуація була настільки дивною, що мене тягнуло говорити, щоб приховати своє хвилювання. 

Хлопець підвівся. Тепер я бачила, наскільки він високий — на голову вищий за мене. Його зріст, можливо, метр вісімдесят п’ять чи навіть дев’яносто. Ну, якщо вже вдаватися в деталі, то, мабуть, достатньо, щоб дістати банку варення з верхньої полиці бабусиної шафи. Його рухи були плавними, майже як пантера. Він обтрусив руки і зробив кілька кроків до мене. Незнайомець підійшов ближче, залишаючи між нами відстань лише на витягнуту руку. Серце затихло, а потім зірвалося в шалений танець, ніби змагалося із сотнею метеликів у животі. 

— Тільки найкращі гриби, — у його голосі промайнув тонкий відтінок іронії.  Він кинув погляд на мій кошик і додав:  — У вас, до речі, вже є один такий. 

Я здивовано опустила очі на кошик, де лежав мій єдиний «здобуток». 

— Що, цей? — запитала я, демонстративно піднявши гриб. — Невже він смертельно небезпечний? 

— Якщо не любите гастроентеролога, то так. 

Я видихнула й нервово розсміялася. 

— От і довіряй бабусиним урокам. Вона сказала, що тонкі ніжки — це хороший знак. 

— Усе залежить від контексту, — відповів незнайомець, і на його обличчі знову з’явилася та сама легка усмішка. 

Хлопець стояв спокійно, але я відчувала, як його присутність заповнює весь простір між нами. Він був близько, але не настільки, щоб це викликало тривогу. Скоріше, це було… незвично. 

— Ви не місцева, — промовив, скоріше стверджуючи, ніж запитуючи. 

— А що, це так помітно? 

— Так, — кивнув, його темно-сірі очі знову зустріли мій погляд. — Ліс не часто бачить таких, як ви. 

Я не зрозуміла, що він мав на увазі, чесно кажучи… 

— Я приїхала сюди на літні канікули до бабусі. Щойно закінчила перший курс.

Хлопець застиг на кілька секунд, ніби обдумував, чи варто продовжувати розмову. Потім зробив крок ближче, нахилив голову трохи набік і поглянув на мене своїми сірими, пронизливими очима. Я відчула, як його погляд ковзнув по моєму обличчю, залишаючи після себе слід тепла до самих кінчиків пальців. 

— Як вас звати? — запитав він нарешті. 

Я ледь стримала усмішку. У його голосі було щось, що змушувало почуватися особливою.  

— Анастасія, — відповіла я, мимоволі тримаючи кошик у руці, як щит. — А вас? 

— Сергій, — коротко представився він і простягнув руку. Проте, в останню мить, мабуть, згадавши, що його руки ще були брудні, хотів швидко прибрати її назад.