Розділ 2

СЕРГІЙ 

Спостерігаю, як хлопці з групи "Альфа" пакують "героїв кримінального фронту" у мікроавтобус. У когось носи розбиті, а у Шпака обличчя таке, ніби він з’їв лимон і тепер намагається переконати себе, що це був чізкейк. Я стояв поруч, відкинувшись на свій улюблений сірий джип. У роті — м’ятна жуйка, вже друга за п’ять хвилин. У мене це професійна звичка: замість сигарет я жеру жуйки. Інші курять, а я перетворююсь на корову — тільки жую й жую. Нерви ж треба чимось зайняти.

— Вовк, — нарешті підійшов капітан Іващенко. У нього на обличчі вічна гримаса, ніби він щойно проковтнув цвяхи та тепер хоче, щоб усі навколо теж це зробили. — Ти скажи, це обов’язково було? Міг же без мордобою обійтись.

Я скосив на нього око, виплюнув жуйку просто у смітник (такий талант не проп’єш) і одразу дістав нову.

— Капітане, а ти знаєш хоч одного бандита, який добровільно складає зброю? Я — ні. То що лишається? Або словом, або вивихом. Я от вибрав вивих.

— Красиво ти там розрулив, — підморгнув Степаненко, один із «альфівців», що вже встиг підкурити. — Як завжди, вовча робота.

— Та таке, — знизав плечима я, скромно приймаючи похвалу, хоча всередині вже хотів дістати фанфари й оркестр. І тут мене різко за руку шарпнув Ромка:

— Сергію, блін!

— Що знову? — видихнув я, уже думаючи, що він загубив кобуру чи прикував себе наручниками до багажника.

— У тебе кров! — він ткнув пальцем у моє плече.

Я здивовано глянув вниз. І справді: праве плече обпалене болем і мокре від крові. Я моргнув — коли воно встигло? Адреналін — штука підла: поки б’є по венах, можна і кулю в дупі не помітити.

— О, мамо… — тільки й видав я, бо вперше помітив, що рука й справді трохи німіє. 

— Я ж казав, — занервував Ромка, вже блідий, наче його зараз самого поранили. — Ти стікаєш кров’ю! Тебе терміново треба в лікарню!

— Та не перебільшуй, — махнув я. — Це подряпина, романтичний сувенір від сьогоднішньої бійки.

— Подряпина? — Ромка витріщився так, ніби я щойно заявив, що кіт може літати. — У тебе там, може, артерія перебита! Чуєш, ар-те-рі-я!

— Звідки ти знаєш, де в мене артерія? — зиркнув на нього. 

— Я знаю, що кров повинна бути всередині! — крикнув він уже в істериці. — Їдемо в лікарню, негайно!  

— Спокійно, — зітхнув я. — Якби мені щось важливе відстрелили, я б точно відчув.

Іващенко зиркнув на мене з докором, але нічого не сказав. Для нього я і так ходячий головний біль. Я махнув на все рукою й попрямував до автомобіля.

— Сідай уже, лікар Хаус, — кинув я.

Ромка миттю застрибнув у салон, і ми рвонули з місця. Мигалки залишилися позаду, а він одразу ж дістав пакет чипсів.

— Слухай, — почав він із повним ротом, крихти сипалися на сидіння, і я вже відчував, як серце болить не від рани, а від вигляду мого салону. — А чого ти так рвешся в ті детективи? Ну ти ж і так зірка. Тебе всі хвалять. Можеш сидіти на оперативці й удавати, що рятуєш країну.

— Бо я дав слово, — буркнув я, стискаючи кермо.

— Кому? — жуючи, спитав він.

Я на секунду замовк. 

— Своєму першому коханню, — тихо сказав я.

Ромка завис із чипсами в роті. Він завжди виглядав дурнувато, але цього разу його вираз був справді епічний.

— Серйозно? — прошепотів він, ніби я щойно признався, що насправді я Бетмен. — Ти хочеш бути детективом через… жінку?

— Через жінку, — підтвердив я, і в голові мигцем промайнули її блакитні очі.

Ромка повільно прожував, потім витер руки об свої джинси. Дякую, що хоч не об моє крісло.

— То це ти через неї відмовляєшся від побачень з красунями? — витріщився на мене Ромка, ніби я щойно зізнався, що на дозвіллі вишиваю хрестиком.

— Які ще красуні? — скосив я око на нього, вичавлюючи з пачки ще одну жуйку.

— Ну, блін… Ті, що постійно крутяться біля тебе, — Ромка руками показав таке, ніби щойно виліпив у повітрі дві діжки. — От та з бухгалтерії, наприклад. Така блондинка, в неї очі, як два ставки з карасями!

— Ромко, — я ляснув його по плечу, — якщо ти ще раз будеш порівнювати жіночі очі з карасями, то я тебе сам у річку з тими карасями й відправлю.

Він хмикнув, але не зупинився:

— А ще була та журналістка! Ну, пам’ятаєш? Вона до тебе так прилипла, що я думав — доведеться відірвати ломом. А як вона на тебе дивилась! Як на шаурму після трьох днів дієти.

Я ледве не захлинувся власною жуйкою.

— Ти, Ромко, коли-небудь думав про те, щоб стати поетом?

— Я? — він гордо випрямився. — Ну, в школі писав вірші…

— Я так і знав. — Я закотив очі. — «Очі, як карасі», «люблю тебе, як шаурму»… Пиши далі, може, колись станеш класиком.

Він образився, надув щоки й почав ще голосніше жувати свої чипси. Крихти сипалися скрізь: на панель, на сидіння, на килимки. Чорт забирай, боляче за мою лялечку.

— Ти хоч раз в житті пилосос бачив? — буркнув я.

— Та бачив! — обурився він. — В магазині. Крута штука.

Я лише похитав головою. Ромка поруч жував свої чортові чипси так голосно, що здавалося — зараз вухо відвалиться. Ми під’їжджали до лікарні. Літня ніч світилася неоном реклам і фарами машин, але повітря було свіже, з запахом липи. Я втиснувся у крісло й на хвилину замовк. У голові — спогад: блакитноокий погляд, від якого серце билося швидше. Літо завжди асоціюється у мене з нею.

Ромка це помітив.

— Слухай, Сергію… — заговорив він уже не з приколами, а серйозніше. — Вона що, справді була такою особливою?

Я кивнув.

— Була. І є. Просто зараз вона думає, що я… — я затнувся й лише стиснув кермо так, що кістки затріщали. — Та яка різниця.

Ромка подивився на мене довго. 

— Ну ти й романтик, Вовк. Я думав, ти такий собі тип — морди б’єш, жуйку жереш… А ти, виявляється, як той принц із казки. Тільки замість білого коня — джип, а замість троянди — Orbit м’ятний.