Розділ 1

СЕРГІЙ 

Теперішній час

— Ти взагалі думаєш, що він прийде? — пробурмотів мій напарник Ромка, нервово почісуючи носа крізь чорну балаклаву. 

— Знаю, — відповів я, не відриваючи погляду від закинутого складу. — Бо я не ідіот. А от ти — під запитанням. Якого хріна ти надів цю хрінь? Ми поліціянти, а не бандити, придурок. 

— Це для маскування! — обурився він. — Для камуфляжу! 

— Від кого маскування? Від кажанів? Ми в засідці, а не в «Форсажі». Сидимо в цивільній машині за сто метрів від цілі. Вночі. Не ганьби поліцію, і зніми цю хрінь, доки не спітнів і не знепритомнів. 

Рома скривився, але стягнув маску, зіпсувавши зачіску, яку так ретельно намацував гелем перед виїздом. Його завжди заносило — то «маскування», то «фартові прикмети». Я повернувся, знову втупившись в темне провалля складу. 

Це мав бути шанс. Мій шанс. Я чотири роки у поліції, три з них працюю на оперативці. А тепер, коли відкрилась вакансія в детективах, маю її вирвати зубами. Начальство — акулячі пики. Як тільки ти розслабишся — з’їдять з соусом. А я не риба. Я — Вовк. 

— Є рух, — сказав я. 

Ромка одразу зіщулився. 

— Вантажівка? 

— Ні. Пішки. Двоє. Один із них — це точно Шпак. 

— Ти впевнений? 

— Я хрещений батько його сина. Я знаю, як цей виродок ходить. 

— Ти що, серйозно? 

— Звісно, що ні, — зиркнувши на свого напарника-ідіота. — Просто фотку його дупи сто разів бачив у справах. У нього шрам, схожий на собаку. Чихуахуа. 

Роман так серйозно подивився на мене, що мені стало страшно. От реально. Як цей клоун взагалі закінчив академію? На хабарях? На молитвах? Чи тупо списав у кого? 

— Країна приречена, — сказав і важко зітхнув. — Якщо таких, як ти, випускають з академії, то я не знаю, хто взагалі вчить вас у тих стінах. 

— Та я нормально закінчив! — образився він. — У мене, між іншим, диплом! 

— На туалетному папері друкований? 

— Дуже смішно, — буркнув він і додав: — У мене навіть по «Кримінальному процесу» було «добре». 

— То ти пам’ятаєш, що таке «оперативна розробка»? 

Ромка замислився так серйозно, що мені захотілось перевірити, чи не завис він, як старий комп’ютер. 

— Це коли… мм… коли ти береш розробку… і робиш її оперативно? 

Я зціпив зуби, щоб не вбити напарника на місці. 

— Ромко, — стиха сказав я, — якщо ти ще раз таке ляпнеш, я віддам тебе на обмін викрадачам органів. Вони якраз шукають нову печінку. 

Двоє вже опинилися ближче до входу. Один з них справді був Шпак — дрібний контрабандист, який нарешті почав грати на великому полі. Сьогодні він мав отримати «подарунок» із-за кордону. 

— Точно Шпак, — буркнув я, нахилившись до бінокля ще ближче. — Із ним якийсь качок у шкірянці. Напевно, охоронець. 

— То що, беремо їх? — Ромка вже потягнувся до ручки дверей. 

— Не зараз. Чекаємо. Вони ж прийшли за товаром, а не на прогулянку. Нам треба весь ланцюг — від отримувача до відправника. Піднімеш свої сідниці тільки тоді, коли я скажу. І не геройствуй. 

Сподіваюся, що мені не доведеться рятувати цього ідіота. 

Через кілька хвилин на склад підкотила вантажівка. Фари блиснули по фасаду, потім погасли. Гул двигуна стих. Двоє зсередини — Шпак і шкіряний — зустріли трьох новеньких біля дверей. 

Я клацнув рацією: 

— Об'єкт прибув. 

— Прийнято, — відповіла Анна, диспетчерка. 

Пальці свербіли. Від адреналіну. Від спогадів. 

Раніше я сидів на іншому боці. Не в машині з посвідченням у кишені, а на холодному складі з пістолетом під полою куртки й очима, що весь час шукали зраду. Я знав ці рухи, ці сигнали, цю метушню перед передачею. З тієї сторони ти не просто учасник — ти тварина, яка весь час виживає. Але різниця між мною і цими виродками — я вирвався. І не просто втік, а став тим, хто зараз їх ловить. Мої гріхи нікуди не зникли. Просто тепер я їх спокутую. Кожною справою. Кожним арештом. Кожним ударом по морді, коли доводиться. 

Шпак тим часом показував пальцем на ящики, які витягували з вантажівки. Один з них упав. Від удару відлетіла кришка — і я побачив блідо-сірий метал. Товар ішов всередину. Ромка ковтав повітря, як сом на гачку. Його коліна стукались одна об одну. Я бачив, як піт збирається під очима, хоча на дворі було прохолодно. 

— Спокійно, Ромео, — буркнув я. — Це не твоє перше побачення з небезпекою. 

— Моє перше — зі шкіряним биком, у якого, здається, автомат у штанях. 

— Зосередься.  

Металеві двері нашої автівки клацнули одночасно. Ми з Ромкою вийшли, рухаючись швидко, низько, у тінях. Інші групи вже мали охопити периметр, але я звик нікому не довіряти. Краще мати план "Б". А ще краще — бути планом "Б" самому. 

— Сергію, у тебе ствол заряджений? — прошепотів Ромка, ховаючись за моєю спиною, ніби я щит із титану. 

Я видихнув, ледь не закочуючи очей. І першим переступив поріг складу. Повітря вдарило в обличчя — гниле, вогке, з запахом мастила, металу й тривоги. На секунду мене відкинуло в минуле — той самий дух страху й сили. 

— О, дивіться, хто до нас прийшов, — загоготав Шпак, коли помітив мене у світлі ламп. — Це ж наш Сірий Вовк! Слухай, а я думав, ти вже в труні або в парламенті. 

— Я й там, і там, — відповів я, розминаючи пальці. 

— Ви що справді знайомі?  — тихо бурмоче Роман за моєю спиною. 

— Ой-ой-ой, — пищав Шпак, граючи комедію перед своїми. — А це що, твій напарник? Хлопчик зі шкільного театру? 

Я скрипнув зубами, напруживши жовна.

— А ти все такий же балакучий, — відповів я, роблячи крок уперед. — Чи то від страху, чи то від кокаїну? 

Його сміх обірвався. Очі звузились. Ті, що з ним, відразу напружились — особливо той, у шкіряній куртці. Його рука ковзнула до пояса. Я вже тягнувся до кобури.