Розділ 8

Вечірня Катона тонула у липкій, задушливій темряві, коли Марко Тореллі злетів сходами старого будинку поруч із базилікою. Його дихання збилося, сорочка прилипла до спини. Двері відчинила Софія. Її обличчя здавалося висіченим із сірого каменю, а очі були червоними від сліз. Вона не сказала ні слова, лише мовчки вказала рукою на двері до спальні священника.

У кімнаті стояв сильний запах камфори, старого дерева і того специфічного, важкого аромату, який завжди супроводжує наближення смерті. Тьмяне світло єдиної настільної лампи вихоплювало з мороку вузьке ліжко.

Отець Анджело лежав, високо підклавши під спину подушки, аби хоч якось дихати. Його колись могутні груди тепер здіймалися судомно, з глухим хрипом. Старий священник кліпнув, намагаючись сфокусувати погляд на Марко.

— Вимкни… вимкни цю лампу, хлопче, — прошепотів він ледь чутно. Його пальці нервово м’яли край простирадла. — Навколо неї такі жовті, сліпучі ореоли… Вони випалюють мені очі.

Марко швидко клацнув вимикачем. Кімната занурилася в темряву, яку розбавляло лише сріблясте світло місяця, що пробивалося крізь прочинені віконниці. Архіваріус підсунув стілець і сів поруч із ліжком.

— Я приїхав, отче. Папа знає про вас усе. Він…

— Залиш Папу, Марко, — перебив його Анджело. Його голос був слабким, але в ньому раптом з’явилася та сама сталь колишнього бійця. — Я кликав тебе не як посланця Риму. Я кликав тебе як суддю. Ти знайшов мої добрі справи. Тепер ти мусиш пізнати мій гріх. Слухай. І не перебивай, бо часу в мене майже не залишилося.

Священник зробив глибокий, болючий вдих.

— Мене звати Анджело Еспозіто. Народився я сьомого лютого 1915 року у Салерно. Ми жили бідно, але гідно. Батько мій, Бертольдо, був звичайним шевцем. Мати, Франческа, працювала кухаркою… Ти уже знаєш, як вона померла, Марко. Софія казала, що розповіла тобі ту історію з Анкони. Вона пішла після того проклятого аборту, бо ми не мали грошей на ще одну дитину, а мій батько після цього згорів живцем у п’яному угарі.

Анджело замовк, борючись із приступом нудоти. Марко сидів нерухомо, боячись навіть дихати.

— Мені було п’ятнадцять, — продовжив старий. — Світ мій остаточно згорів разом із тією хатою. Я був зламаний, наповнений люттю на Бога і на життя. Батько колись казав мені бути міцним, як сталь, і саме цю сталь в мені побачив Джованні Скальвато — знаний боксерський тренер, справжній маг на ринзі. Він витягнув мене з попелу, сказавши: «Я зроблю з тебе чемпіона, хлопче. Ти маєш у собі вогонь». Він став моєю новою сім’єю. Я тренувався як одержимий. Ринг став єдиним місцем, де мій внутрішній біль перетворювався на легальну жорстокість.

У темряві Марко бачив, як священник повільно підняв руку без одного пальця, ніби намагаючись намацати в повітрі щось невидиме.

— І ось одного разу, повертаючись з тренування, я побачив, як група вуличних шибайголів глузує з юної дівчини, відібравши в неї корзину. Я не міг пройти повз. Пара точних ударів — і вони втекли. А дівчина… Вона була прекрасна, Марко. Її звали Лучіана. Голос — мов музика, а очі — як глибини моря.

На обличчі вмираючого на мить з’явилася тінь усмішки, але вона швидко потонула у гримасі болю.

— Її батько був шведом, заможним стоматологом, який переїхав до Італії заради кохання. В цій родини була вілла, сад, слуги… Наші світи були надто різні. Але між нами спалахнуло щось невідворотне. Лучіана мріяла стати лікаркою, рятувати людей. А я… я був бійцем, зачарованим образом Дуче. Муссоліні обіцяв нам сильну, величну Італію, і я фанатично вірив у цей порядок. Для Лучіани ж це була трагедія, вона мріяла про світ без війн. Ми кохали одне одного до нестями, але політика розділяла нас, мов річка ділить береги.

Анджело закашлявся — глухо, страшно, з кров’ю на губах. Марко простягнув йому хустинку, і старий вдячно стиснув його зап’ястя холодною, вологою долонею.

— Коли почалась війна в Ефіопії, її родина вирішила тікати до Швеції. Вона благала мене поїхати з ними. Але в мене уже була повістка. Я вважав себе патріотом Італії. Перед розлукою ми клялися, що побачимось і обов’язково одружимось. Вона поїхала на північ. А я — на південь. На фронт.

Священник відпустив руку Марка і відкинув голову на подушки. Його дихання стало ще слабшим.

— Мене розподілили в 15-ту ескадрилью. «La Disperata» — «Відчайдушна». Назва, яка й досі звучить у мені, як страшне прокляття. Я став спостерігачем-бомбардиром бомбардувальника Caproni Ca.111. Тридцятого грудня 1935 року був мій перший бойовий виліт. Ціль — ворожий табір поблизу міста Доло. Я пам’ятаю той день до найменшої деталі. Я дивився вниз, бачив, як горять намети, як бігають крихітні фігурки по землі… І відчував гордість. Чуєш, Марко? Я був гордий. Я пишався собою, чорт забирай! Бо думав, що скидаючи ті бомби несу цивілізацію… Але під час другого заходу наш літак підбили. Ми впали. Я був єдиним, хто вижив. Але, здається, в моєму тілі не залишилося жодної вцілілої кістки…

У кімнаті запанувала мертва тиша, яку порушувало лише важке хрипіння з грудей Еспозіто.

— На місце падіння літака прибула група евакуації і мене витягли з палаючих уламків. Потім — важка дорога до госпіталю, яку я цілком би міг не пережити, але (схоже) у Творця ще були деякі плани на мене, тож якось я доїхав. Розпочалося довге і болісне лікування. Як тільки я зміг тримати ручку, я написав їй. Хвалився своїми «подвигами». Чекав, що вона буде мною пишатися. Але відповіді не було. Місяцями. Коли я нарешті став на ноги, то поїхав до Швеції. Серце скажено билося, коли я стояв перед їхнім помешканням з квітами. Двері відчинила її мати.