Розділ 6

Попіл згорілого пансіонату все ще ледь відчутно гірчив на його зім’ятій сорочці, коли Марко Тореллі крокував вузькими вуличками Катони. Він не спав уже більше доби. Після тієї пекельної ночі, коли сірий «Фіат» привіз йому смерть, а вогонь згодом сховав усі сліди його існування, Марко зрозумів одне: він більше не може покладатися лише на папери. Синя тека була надійно схована в Римі, безцінний лист Летиції обпікав груди під тонкою тканиною сорочки, але перед тим, як зробити крок у кабінет понтифіка, архіваріус мав подивитися в очі своєму кандидату.

Катона зустріла його густою, майже відчутною на дотик полуденною спекою та запахом гниючих водоростей. Базиліка Святого Франциска Паоли височіла над бідними будиночками, мов старий, втомлений пастух над своєю отарою. Усередині храму панувала рятівна прохолода, густо замішана на ароматі ладану та плавленого воску.

Отець Анджело сидів на лаві в найдальшому кутку базиліки, біля сповідальні. Марко впізнав його одразу, хоча старий священник дуже змінився порівняно з фотографіями в досьє. Широкі плечі колишнього атлетичного красеня тепер безсило опустилися, утворюючи згорблену лінію. Він здався Марко крихким, наче висушеним зсередини.

Почувши кроки, Анджело повільно підвів голову. Він кілька разів кліпнув, а потім сильно потер очі тильною стороною долоні, на якій бракувало одного пальця.

— Світло сьогодні… таке різке, — пробурмотів старий, ніби виправдовуючись, і його голос прозвучав глухо, з легкою задишкою. — Ці свічки… ви не помічали, юначе? Навколо них ніби з’явилися жовті ореоли. Сліпучі, хворі ореоли. Мабуть, старість остаточно забирає мій зір.

Марко зупинився за кілька кроків. Його серце забилося швидше від хвилювання.

— Світло звичайне, отче. Це просто втома. Мене звати Марко Тореллі. Я приїхав із Риму. З Ватикану.

Анджело важко зітхнув, спираючись рукою на дерев’яну спинку лави, щоб підвестися. Його дихання було уривчастим, а на блідому чолі виступили дрібні краплі поту.

— З Ватикану? — він гірко, ледь помітно всміхнувся. — Зазвичай із Капітолійського пагорба до таких, як я, приходять лише з доганами. Чим можу служити, сину мій?

Марко озирнувся, перевіряючи, чи немає в храмі зайвих вух.

— Я тут за особистим дорученням Його Святості Папи Іоана Павла II.

Обличчя священника залишилося незворушним, лише рука інстинктивно потягнулася до нагрудної кишені сутани. Анджело дістав маленький флакон із прозорою рідиною, тремтячими пальцями накапав кілька крапель на язик і заплющив очі, чекаючи, поки спаде невидимий напад. Марко мовчки спостерігав за цим, навіть не підозрюючи, що старий щойно прийняв чергову дозу дигіталісу, турботливо підготовлену агентами Штольца під виглядом серцевих крапель.

— Продовжуйте, — тихо сказав Анджело, коли дихання трохи вирівнялося.

— Папа шукає людину, — почав Марко, відчуваючи, як тремтить його власний голос. — Людину, яка могла б стати мостом між курією та звичайними вірянами. Того, хто «пахне вівцями». Понтифік має намір зламати систему і призначити кардиналом-єпископом простого провінційного священника. Я провів в архівах і в дорозі майже три місяці. Я говорив з Філіппо Унгаретті. Я зустрічався з монсеньйором Сеттімо. Я слухав посла Готто і читав лист Летиції, який дбайливо зберегла Софія…

Очі Анджело розширилися. Імена з його минулого лунали в порожньому храмі, мов удари дзвону.

— Я вивчив ваше життя, отче, — рішуче продовжив Марко, роблячи крок уперед. — І тепер, стоячи тут, я остаточно переконався: кращого кандидата на посаду «народного кардинала» просто не існує. Завтра я покладу свій звіт на стіл Папи Римського.

На кілька довгих секунд у базиліці запанувала абсолютна тиша. Чути було лише важке, хрипке дихання старого священника. А потім Анджело повільно похитав головою. У цьому жесті не було кокетства чи удаваної скромності. У ньому був нестерпний, свинцевий біль.

— Ви виконали велику роботу, Марко. Але ви зробили жахливу помилку, — голос Еспозіто був тихим, але твердим, як камінь. — Я відмовляюся. Бо не просто негідний цієї честі. Я не маю права навіть торкатися одягу кардинала.

Марко відчув, як у грудях розливається тепла хвиля захоплення. Він очікував чогось подібного. Ця реакція була ідеальною.

— Ваша відмова, отче, лише підтверджує мою правоту, — палко заперечив архіваріус. — Тільки гордії хапаються за владу. Ваша шляхетна скромність — це саме те, що шукає Папа. Ви завжди ставили інших вище за себе. Ваші парафіяни…

— Досить! — раптом різко обірвав його Анджело. Він спробував випростатися, але серце знову дало збій, і він зсунувся назад на лаву, притискаючи долоню до грудей. — Це не скромність, хлопче. Не обманюйте себе. Ви бачите лише верхівку айсберга. Ви зібрали красиві історії про порятунок, але ви не знаєте, з якого чорного насіння вони проросли.

Анджело підняв погляд на розп’яття над вівтарем. Його очі, отруєні дигоксином, бачили все у хворобливому, жовтуватому світлі.

— Мій вантаж гріхів такий, що він здатен проломити підлогу цього храму. Якби ви знали про ці гріхи хоча б десяту долю… якби ви знали, що зробили ці руки до того, як одягли сутану, ви б самі втекли звідси, Марко. Ви б ніколи не вимовили моє ім’я вголос у Ватикані. Я — не святий. Я — старий боржник, який намагається відкупитися від пекла, рятуючи чужі життя…