Розділ 5

Холод від бетонної підлоги проникав крізь штани, але Марко не ворушився. Він сидів, притиснувши до грудей аркуш із вишуканим шрифтом, і дивився в порожнечу перед собою. Світ навколо нього, такий знайомий і затишний ще вчора, розсипався на гострі уламки.

Фотографія — чорно-біла, зерниста — лежала поруч. Червоне коло навколо його обличчя випромінювало абсолютно реальну небезпеку. Вони знали кожен його крок. Вони бачили, як він пив еспресо біля Пантеону, як виходив із посольства Кенії.

Він підвівся, ноги слухалися погано. У сусідній кімнаті, на дубовому столі, лежала та сама синя тека. Вона була важкою від людських доль: від крові, відданої в Кенії, від втраченого пальця в Катоні, від шантажу заради порятунку семінариста. Лист пропонував йому гарантоване безбідне життя в обмін на одну маленьку зраду. Спалити папери. Підмінити досьє. І все. Жодних проблем і загроз…

— Якого кольору моя душа? — прошепотів Марко в тишу квартири, згадуючи слова Анджело.

Він знав, що не зможе заснути тут. Кожен шурхіт за дверима здавався кроком убивці у чорному плащі. Марко почав діяти. Він швидко склав до сумки найнеобхідніше. Синя тека пішла на саме дно, загорнута в старий светр. Він вийшов із дому через чорний хід, яким користувалися сміттярі.

Римська ніч була задушливою, повітря пахло розігрітим асфальтом і бензином. Марко не взяв таксі. Він пішов до вокзалу Терміні, петляючи вузькими вуличками Трастевере, тричі змінюючи напрямок. На вокзалі він орендував автоматичну камеру схову. Клацання замка пролунало як постріл. Оригінали були в безпеці. Тепер у Тореллі залишалися лише копії — і його пам’ять.

Сховавшись у кутку цілодобового привокзального кафе, Марко замовив подвійний еспресо. Гаряча гіркота кави трохи прояснила думки, але одне питання не давало йому спокою: хто підкинув йому теку в архіві? Той випадок не міг бути випадковістю. Тека не могла просто «впасти» з полиці в темряві. Хтось знав про Анджело і зібрав матеріали ще до того, як сам Марко отримав завдання від Папи.

Архіваріус розгорнув свій робочий записник. Він повернувся подумки до свого першого, ще інкогніто, візиту до Катони на самому початку розслідування. Тоді він обережно розпитував мирян біля базиліки. І серед десятків голосів Марко згадав одну стареньку синьйору, яка, нервово озираючись, прошепотіла йому: «Якщо хочеш знати про падре Анджело по-справжньому, питай Софію. Вона його тінь. Відтоді, як він її врятував, вона щодня допомагає йому в церкві. Вона знає все. Але стережись, хлопче. Люди кажуть, вона відьма».

Тоді Марко не надав цьому значення, списавши слова на місцеві забобони. Але згодом, вивчаючи в архіві стару книгу обліку парафіяльних витрат церкви Еспозіто в Катоні, він звернув увагу на почерк, яким робилися записи. Гострий, акуратний, з характерним нахилом літер «t» та «l». Це був жіночий почерк. І саме він, Марко тепер міг заприсягтися, збігався з тим, яким було виведено «Анджело Еспозіто» на етикетці синьої теки в архіві Ватикану. Догортавши звіт до кінця, Марко побачив підпис — С. Біяджі. Пазл склався. Софія. Ця жінка-відьма якимось чином дісталася до Риму і залишила теку в архіві. Вона — той невидимий перший свідок. Марко зрозумів, що його наступний крок очевидний: він має негайно повернутися на південь.

Дорога була виснажливою. Поїзд привіз Марко до Катони, коли небо було випаленим до сліпучої білизни, а повітря густо тремтіло від спеки. Вийшовши на набережну, Марко підійшов до гурту місцевих рибалок, що мовчки лагодили сіті у затінку човнів.

— Перепрошую, синьйори, — звернувся він до них, стираючи піт з лоба. — Де я можу знайти жінку на ім’я Софія? Ту, що допомагає в базиліці.

Робота раптом завмерла. Найстарший з рибалок, чоловік із обвітреним, мов стара кора, обличчям, повільно підвівся, сплюнув у воду і демонстративно перехрестився. — Шукаєш відьму, юначе? — прохрипів він, змірявши Марко підозрілим поглядом. — Тобі б краще до церкви піти помолитися. Її будинок там, на скелястому виступі над морем, на відшибі. Тільки не дивись їй довго в очі. Вона бачить те, що сховано під шкірою, і накликає біду.

Відчуваючи спиною ворожі погляди, Марко попрямував вказаним шляхом. Будинок справді стояв осторонь містечка, самотній і вітровий. Повітря тут було насичене сушеними травами — розмарином, лавандою і гіркою морською сіллю.

Жінка уже чекала на нього на веранді, сидячи у плетеному кріслі. Їй було далеко за сімдесят. Сиве волосся було акуратно зібране, але її очі — темні, глибокі, як колодязі — здавалися напрочуд молодими і пронизливими. Вона дивилася на Марко так, ніби знала не лише мету його візиту, а й кожну думку в його голові.

— Ви прийшли за ним, — сказала Софія спокійним, низьким голосом замість вітання. Вона не відривала рук від пучка чебрецю, який повільно перебирала. — Я знала, що Ватикан пришле когось після того, як я залишила теку. Але не думала, що це буде такий юний хлопець…

— Я Марко Тореллі, — він ледь вклонився, відчуваючи дивну суміш поваги і дивного остраху. — Я шукаю правду про отця Анджело.

Софія гірко посміхнулася, і зморшки навколо її очей стали глибшими.

— Правду? Правда в тому, синку, що він — святий, який носить у собі пекло. Своє і чуже.

Вона відклала трави і вказала Марко на стілець навпроти. — Люди тут звуть мене відьмою. Вони завжди боялися того, чого не розуміли. Це сталося давно… У містечку почалася якась лихоманка, захворіло кілька дітей. Лікаря тут не було, і зневірені матері звинуватили в усьому мене. Мовляв, це мої трави наврочили біду. Одного вечора натовп чоловіків із факелами і палицями прийшов сюди. Вони кричали, вимагали, щоб я вийшла. Хтось кинув камінь, розбивши вікно. Вони хотіли спалити мій дім, а мене… мене тягнули за волосся до площі.