Розділ 4

Наступного ранку римське сонце здавалося блідим, хворобливим, наче вицвілим від нещадної спеки, що душила місто уже котрий тиждень. Повітря було густим і липким, як розплавлений віск. Марко Тореллі їхав на задньому сидінні таксі, що повільно, ривками продиралося крізь ранкові затори на віа Номентана. У його шкіряному портфелі лежав новий, можливо, найекзотичніший фрагмент мозаїки життя Анджело Еспозіто, але думки хлопця були зайняті зовсім іншим.

Він відчував на собі погляд.

Це відчуття з’явилося ще вчора, одразу після тривожної зустрічі з монсеньйором Сеттімо, і тепер переросло з легкої параної у липку, холодну впевненість. Марко вкотре скосив очі у дзеркало заднього виду. Сірий «Фіат» тримався на відстані двох корпусів, ховаючись за туристичним автобусом. Він стояв біля архіву, коли Марко виходив на вулицю, вдаючи, що чекає на когось. Він же був поруч біля кав’ярні поруч із Пантеоном, де Марко намагався заспокоїти нерви подвійним еспресо. Тепер сумнівів не залишалося: він був мішенню.

— Синьйоре, ми приїхали, — голос таксиста пролунав різко, вирвавши його з лабіринту тривожних думок.

Перед ним височіла будівля посольства Кенії — острівець іншого світу посеред розпеченого Риму. Тільки зараз Тореллі пригадав, що приїхав сюди на особисте запрошення посла, який по телефону пообіцяв поділитися історією, що «змінить його уявлення про милосердя».

Він вийшов із таксі, змушуючи себе рухатися природно, не озиратися різко, як зацькований звір. Краєм ока він помітив рух: сірий «Фіат» повільно проїхав повз і зник за рогом. Але в ту коротку мить, коли машина проїжджала повз, Марко чітко побачив, як пасажир — чоловік у темних окулярах — підніс до вуха масивну трубку мобільного телефону. Ця деталь насторожувала не менше, ніж саме стеження. У 1990 році мобільні телефони були розкішшю, доступною лише дуже впливовим бізнесменам або… спецслужбам. Марко не міг навіть уявити, чим саме скромний ватиканський архіваріус міг зацікавити людей з такими ресурсами.

Намагаючись вгамувати тремтіння в руках, Марко пройшов пост охорони. Контраст був разючим: після галасливої вулиці посольство зустріло його прохолодою кондиціонерів і запахом червоного дерева. Він піднявся на другий поверх у приймальню.

— Пане посол, до вас Марко Тореллі, — промовила у селектор привітна секретарка.

За кілька секунд масивні різьблені двері відчинилися. З кабінету вийшов чоловік, чия присутність, здавалося, заповнила весь простір. Йому було близько шістдесяти п’яти. Високий, кремезний, з поставою воїна, яку не міг приховати навіть дорогий європейський костюм. Його шкіра була кольору чорного ебена, глибока і матова, а коротке сиве волосся створювало навколо голови своєрідний срібний німб. Це був Готто — легенда боротьби за незалежність, а нині — Надзвичайний і Повноважний Посол Кенії в Італійській Республіці.

— Синьйоре Тореллі! Дуже радий бачити, — голос посла прогримів, як далекий грім, але в ньому відчувалася щира теплота. Він звернувся до секретарки: — Ванессо, зроби гостю свою фірмову каву. Найміцнішу.

Ванесса почала було пояснювати, що гість уже відмовився, але Готто уже не слухав. Він поклав важку руку на плече Марка і повів його всередину.

— Прошу вас, Марко, проходьте. Друг Анджело Еспозіто — мій друг!

Опинившись у просторій залі, Марко мимоволі затамував подих. Це приміщення нагадувало музей африканського мистецтва, поєднаний з кабінетом європейського аристократа. Маски на стінах дивилися пустими очима, а величезна карта Африки домінувала над простором.

— Власне, я не його друг, Ваша Екселенціє. Ми навіть не знайомі особисто, — зізнався Марко, відчуваючи себе самозванцем у цьому храмі дипломатії. — Я просто збираю інформацію за дорученням понтифіка. Папа шукає… свого роду «народного кардинала».

Готто зупинився посеред кімнати і розсміявся — гучно, розкотисто.

— О! Його Святість може бути впевнена: якщо і є на цій грішній землі гідний кандидат на таку посаду — то це саме падре Анджело! Сідайте, мій юний друже.

Посол вказав на старовинне шкіряне крісло біля незапаленого каміну. Погляд господаря був настільки безапеляційним, що Марко слухняно вмостився, одразу відчувши себе маленьким хлопчиком, якому зараз читатимуть цікаву оповідь. Але історія, яку він почув, була далекою від казки.

— Отже, з чого ж почати…

Готто підійшов до вікна, за яким сяяв Рим, але дивився він кудись значно далі, в інший час і простір. Марко непомітним, відпрацьованим рухом увімкнув диктофон.

— Я скажу вам правду так, як вона звучить у моїй пам’яті, — почав посол, не обертаючись. — Вона гаряча, темна й чесна, наче земля Кенії після сезону дощів.

Він повернувся до Марко, і його очі раптом стали жорсткими.

— Я виріс у країні, яку англійці називали своєю колонією, а ми — своїм домом. Я бачив, як вони забирали наші найродючіші землі, наші річки, а згодом — і наші імена, замінюючи їх на християнські. Це породжувало гнів. У 1952 році той гнів породив повстання «Мау-мау». Нашим лідером був Дедан Кіматі. Для британців — терорист і диявол. Для нас — пророк. Але війна ламає навіть пророків. Кіматі переконав нас, що ворог — це не британська корона, а біла шкіра. Будь-яка. Він навчив нас ненавидіти так, ніби ненависть — це єдине паливо, на якому може рухатися свобода.

Готто пройшовся кабінетом, його кроки були важкими.