Розділ 3

Втомлений Марко уже відходив до сну після насиченого дня і навіть не підозрював, що в той самий час в іншій частині Ватикану відбувалася подія, що матиме безпосередній і аж ніяк не дружній вплив на головну справу його життя…

Приватна кімната для нарад у палаці Сан-Каллісто тонула в напівтемряві. Полірований овальний стіл відблискував тьмяним світлом старих ламп, на його поверхні були аркуші паперу, келих з недопитим вином і пара залишених кимось окулярів. За важкими портьєрами ніч уже опустилася на Рим, але в цій кімнаті день ще не закінчився — він стискався у вузол тривоги й гніву.

Троє чоловіків мовчки сиділи за столом.

Кардинал Луїджі Альтамура, патріарх Венеції, виглядав кремезно й грізно навіть у тиші. Його ідеально виголене обличчя наливалося гнівом, сиві брови зводилися в загрозливу дугу, а руки безупинно крутили важкий перстень. Він був чоловіком сили — і сили влади.

Поряд — кардинал Доменіко Салві, старий і худий, з пальцями, що дрібно тремтіли. Його тіло було втомлене, але розум — ще гострий і проникливий. У його погляді тепер змішувались сумнів і внутрішній спротив.

Третім був кардинал Арно Штольц, німець із крижаними очима, мовчазний і зловісно точний у словах. Він ніколи не втрачав контролю — і саме це лякало найбільше.

— Це не помилка, — прогримів Луїджі, стискаючи аркуш. — Це план і завдання Папи. Офіційно. Якийсь шмаркач із архіву рекомендуватиме Його Святості настоятеля Анджело Еспозіто на пост кардинала-єпископа!

— Але ж… — обережно почав Доменіко, — він служить у маленькому храмі, на краю світу… У нього немає досвіду, немає позицій у жодній з комісій…

— Саме тому, — урізав Арно. — Саме тому його і обрали. Папа шукає символ. Провінція. Земля. Покора.

Луїджі обурено підвівся.

— Покора? Цей чоловік — бунтар! Колишній солдат, кажуть! Я чув, що він лупцював мафіозі, які приходили до нього на сповідь. Переховував євреїв у сорок третьому — ніби партизан, а не священник. Його історія — як роман. Але ми не потребуємо романів. Ми будуємо Церкву!

Доменіко зітхнув і опустив очі.

— А якщо це не просто порив серця Папи? А якщо він бачить у ньому наступника? Представника «нової церкви»? Я не кажу, що згоден із цим, але… може, не варто поспішати?

Арно різко повернувся до нього.

— Не поспішати? Ми маємо мовчки спостерігати, як на найвищу сходинку злітає незрозуміло хто? Якщо ми не зупинимо це зараз, завтра тут буде не Анджело, а ще хтось гірший — якийсь чернець із бразильських фавел.

Луїджі підійшов до вікна. Його силует виділявся на тлі нічного неба.

— Якщо ми допустимо це — ми зрадимо себе. Інституцію. Традицію. Своїх попередників.

— Але ж… — знову спробував Доменіко, — може, він справді вартий довіри? Ми ж нічого про нього не знаємо…

— І саме тому мусимо дізнатися, — різко відповів Арно. — Все. Кожну тінь, кожну пляму в минулому. Кожен сумнів. Кожну небезпечну історію. Якщо він має скелети — ми їх знайдемо.

Луїджі обернувся, глянув у вічі Доменіко.

— Якщо ти не з нами, старий друже — вийди зараз. Але якщо ти з нами, то ти знаєш, що робити.

Доменіко затнувся. Він довго дивився в одну точку — на перстень на власній руці. Потім кивнув. Ледь помітно.

— Гаразд, — прошепотів. — Але без бруду. Ми маємо знайти правду. Не вигадку.

— Ніхто не казав про вигадку, — сказав Арно з крижаною посмішкою. — Ми просто витягнемо все, що заховане. А потім дозволимо цій правді… промовити.

Луїджі втомлено сів.

— Тоді — домовлено. Вивести його з гри. Будь-якою ціною. Поки Папа не встиг зробити оголошення публічно.

Вони підвели келихи. Удар скла об стіл пролунав майже як дзвін — тривожний, як відлуння чогось дуже старого, що почало тріщати в самій основі.

Трохи згодом наслідки цієї зустрічі докорінно змінять нашу історію (а можливо, і всю історію Католицької Церкви). Але в решту цієї ночі нічого важливого уже не відбудеться…

Сонячним ранком наступного дня Марко Тореллі стояв під високими аркадами Апостольської Пенітенціарії, затискаючи в руці робочий блокнот і диктофон. Кам’яні колони, вицвілі від часу, тягнулися вгору, наче старезні свідки тисячолітньої історії. Теплий вітерець підіймав з площі дрібні хмаринки пилу, і в повітрі витав запах старої штукатурки, воску та ледь відчутних ароматів кадила, що в’їлися за багато років у ці стіни. Звуки міста сюди долітали приглушеними — віддалений гул туристів, поодинокі удари підків на бруківці, уривчастий спів голубів, що крутилися в склепіннях.

Молодому архіваріусу було лише двадцять вісім, але цього ранку він відчував дивну вагу, яку не можна було виміряти роками. З кожним днем його робота все менше зводилася до сухих документів. Сотні розмов, десятки свідчень — усе це складало перед ним не просто біографію, а живий образ виняткової постаті — Анджело Еспозіто. Із кожним новим фрагментом він переставав бути для Марко «людиною в сутані», перетворюючись на багатоликий символ віри, надії, але й болю.

Але разом із цим приходило питання: чи не надто жорстоко обтяжувати владними повноваженнями того, хто уже проніс через життя настільки вагомий тягар чужих трагедій? Чи не здатна буде влада зруйнувати те світло, яке ця людина досі несла у світ? Марко думав про це, очікуючи на Ріккардо Сеттімо, який того ранку несподівано зателефонував і, майже не пояснюючи, змінив місце та час зустрічі. Причина була лаконічна й тривожна: «У стін теж є вуха, мій друже. Краще — на вулиці».