Розділ 2

Полуденне світло проникло до кімнати нав’язливо і рішуче — не як чемний гість, а як безпардонний ревізор, що прийшов перевірити виконане. Марко Тореллі прокинувся різко, з відчуттям, ніби проспав щось важливе. У горлі — сухість, у спині — натомлена вага ночі, а на столі — тека, що чекала його, мов мовчазна присяга.

Сон злетів з нього, як пил з риз. Він підвівся, обдав обличчя водою, і, ще до того, як вдягти светр чи налити собі кави, уже сидів перед столом, тримаючи в руках досьє. Одне. Єдине.

Його було відкрито рівно 75 днів тому. Але Марко й досі пам’ятав той момент до найменших подробиць. Бо саме з тієї миті він розпочав особливу справу. Можливо, найважливішу в житті.

Це сталося на четвертий день після зустрічі з Папою. Тоді, виснажений безсонням і тиском доручення, Марко продовжував свої пошуки так, як уміє найкраще — методично. Занурившись в архів, звіряючи старі списки з досьє, які наче кричали з полиць: «Прочитай мене!». Він уже почав складати перелік потенційних кандидатів, проставляти позначки, систематизувати, аналізувати… але всередині було порожньо. Ніщо не «звучало». Жодне ім’я нічого не «випромінювало» зсередини.

А потім — сталося.

Того вечора світло в архіві раптово згасло — звичне явище, технічний збій. Але у темряві Марко почув чіткий звук: щось упало. Звук не паперу, а твердої обкладинки, що влучає в мармур підлоги. Увімкнувши кишеньковий ліхтарик, співробітник ватиканських сховищ нахилився… і побачив теку. Синю, ііз золотим кантом.

Вона не лежала, а стояла (напіввідкрита) на ребрі. Всередині — одна-єдина справа. Без нумерації, без каталожного коду. Замість машинопису — підпис від руки. Пожовкла етикетка з іменем: Анджело Еспозіто. Церква базиліки Святого Франциска Паоли, Катона.

Марко не пам’ятав, щоб колись вносив цю справу в облік. Не пам’ятав, щоб її хтось запитував. Не пам’ятав — і це лякало.

Але, розкривши обкладинку, він відчув: ця людина особлива. Не зрозумів, а саме відчув.

Спершу в очі впали нотатки про вік — за сімдесят, про парафію — південна Італія, скромна базиліка в Катоні. Нічого виразного. Але далі — свідчення мирян: написані поспіхом, іноді неграмотно, зате з палаючою щирістю.

«Отець Анджело приходить щодня на той самий пагорб, сідає під оливою і слухає. Ми самі йдемо до нього — бо він мовчить краще, ніж інші говорять.»

«Коли померла моя дитина, він був не зі мною — він був мною.»

«Я прийшов до нього з гнівом, а вийшов — з тишею. Не пам’ятаю, що він сказав. Але пам’ятаю, як він дивився.»

«Інші священники хочуть, щоб ми вірили в Бога. А він хоче, щоб ми відчували, що Бог вірить у нас.»

Цих кількох сторінок вистачило, аби Марко забув про інші досьє. Він відмовився від запланованого складання списку кандидатів та розсилання анкет. Відкинув ідею збору порівняльної статистики. Він просто взяв цю справу — і заглибився в неї, як пілігрим у молитву.

Наступні два місяці новоявлений детектив наполегливо та завзято дізнавався все можливе про отця Анджело. Марко відвідав Катону, залишався там інкогніто. Говорив із рибалками, сестрами-монахинями, з місцевим єпископом. Збирав відгуки, копії записів, старі листи, відновлював хронологію служіння, вивчав обставини давнього інциденту, після якого отець Анджело переїхав на південь.

Жодної плями. Жодної амбіції. І — жодного страху перед правдою.

Тепер ця історія, цей портрет — усе це було складене тут, у теці перед ним. Не як папери — як одкровення.

Марко обережно відкрив обкладинку, і його пальці затремтіли. Так само, як тієї ночі, коли в темряві ніби нізвідки на нього «впала» справа Еспозіто. Всеосяжну розповідь про кандидата на посаду «народного кардинала» розпочинала історія, яку Тореллі почув 21-го травня від одного з авторів тих відгуків, що початково містила ця тека. Його звали Філіппо Унгаретті і на той момент, коли Марко почав розслідування, той уже п’ятнадцять років жив у Римі, тож знайти його телефон було нескладно.

— Алло, це Філіппо Унгаретті? — чомусь дуже схвильовано запитав Марко.

— А хто питає? — відповів незадоволений хрипкий чоловічий голос.

— Мене звуть Марко Тореллі, я працюю архіваріусом у Ватикані й хотів би поставити вам кілька запитань за дорученням Святійшого Папи.

— Папи? — здивувався співрозмовник. — Про що ви взагалі? Де я і де Папа? Немає в мене часу на якісь дурниці. Прощавайте.

З цими словами Філіппо уже готовий був покласти слухавку та продовжити займатися власними справами.

— Зачекайте! — ледь встиг зупинити його Марко. — Мова піде про священника Анджело Еспозіто. Може, ви пригадуєте це ім’я?

— …Анджело? — голос на тому кінці дроту різко змінився. — Так, так. Звісно! Я пам’ятаю… Що саме від мене треба? Я готовий… Кажіть, що робити.

Зустріч відбулася того ж дня по обіді у затишній кав’ярні, якою володів сам Філіппо. П’ятдесятирічний охайний власник закладу ввічливо зустрів візитера, пригостив його своїм фірмовим капучіно і розпочав свою розповідь…

Йшов 1970-й рік. Над містечком Катона, захованим між пагорбами південної Італії, висіло напружене передчуття бурі. Тут, у скромній парафії святого Франциска, отець Анджело Еспозіто служив Богові й людям. Його добре серце знали всі — від старенької Марії, що торгувала хлібом, до юних безбатченків, яким він щовечора роздавав гарячий суп. Його називали «світлом Катони», а іноді й просто — «падре».