Розділ 1

Перші промені ранкового сонця крадькома проникли крізь старовинні віконниці невеличкої кімнати, що ховалася в охайному будинку в центрі вічного міста. М’яке світло ковзнуло поверхнею дубового письмового столу, віддзеркалилося у скляній пляшці з мінералкою «Ferrarelle» і застигло на загострених рисах молодого чоловіка, який, зігнувшись над паперами, відчайдушно намагався зосередитися.

Його звали Марко Тореллі, і хоча йому було лише двадцять вісім років, цієї ранкової години він почувався значно старшим, обтяженим тягарем відповідальності та безсонної ночі. За вікном повільно та майже велично прокидався Рим і кожен перехожий, кожен птах у небі ніби дотримувався невидимого розкладу, гармонійного, як григоріанський хорал.

А от у кімнаті Марка панувала зовсім інша атмосфера — неспокійна, тривожна, схожа на очікування вироку. Цієї ночі він не спав, перебираючи в голові можливі сценарії доленосної зустрічі, що на нього чекала. Уже за два тижні йому була призначена аудієнція у самого Папи Римського, де Марко мав звітувати про результати виконання особистого доручення понтифіка. Від цього звіту, від його точності та переконливості, могло залежати майбутнє не лише Марко, а й доля однієї надзвичайної людини, що навіть не підозрювала про це.

Марко помітно нервував. Уже п’ять років він сумлінно служив в архіві Ватикану, де завдяки наполегливості та акуратності, здобув повагу колег та навіть статус помічника Папи. Але попри такий титул, його попередні обов’язки зводилися лише до скрупульозної роботи з каталогізації документів. Зазвичай він годинами сидів за старою друкарською машинкою, вибиваючи на клавішах нескінченні номери та назви тек із паперами, перетворюючи хаотичні стоси на впорядковану і точну систему. Молодий і завзятий Тореллі друкував так швидко, що здавалося клавіші плавилися у нього під пальцями і, без перебільшення, краще за всіх знав, що і де знаходиться у безмежних лабіринтах ватиканських архівів. Також він старанно виконував доручення вищих за посадою помічників Папи, які просили знайти той чи інший документ і доставити його у секретаріат Римської курії. Робота була монотонною та вимагала терпіння, але Марко, попри всю амбітність молодості, виконував її сумлінно, мріючи про більш відповідальні завдання.

І ось, два з половиною місяці тому, доля подарувала йому такий шанс, зробивши випадковим свідком народження сміливої та досить суперечливої ідеї Папи. Це був звичайний собі день, коли Марко, як завжди, приніс теку з документами — цього разу для особистого секретаря Папи. Пройшовши через галерею імені Климента VIII, він уже збирався залишити паперовий пакунок біля входу до приймальні, коли помітив щось незвичне. Секретар, Лоренцо Сфорца, здавалося, був геть не схожий на себе. Завжди бездоганно врівноважений, спокійний і точний у кожному жесті, тепер же він гарячково гортав записник та нервово сіпався, ніби шукав когось у натовпі привидів. Побачивши візитера, Лоренцо без будь-якої тіні надії (просто про всяк випадок) спитав:

— А чи не вмієте ви, раптом, друкувати на машинці?

— Так… Можу, — швидко і трохи здивовано відповів Марко.

На обличчі синьйора Сфорци одразу ж з’явився вираз непідробного полегшення, — так ніби він щойно занурив обпечений палець у холодну воду.

— Слава Богу… — видихнув секретар. — Ви врятували мою голову!

Виявилося, що півгодини тому штатний друкар Папи зламав руку, послизнувшись на сходах, і не міг виконувати свою роботу, а уже зараз Папі потрібно було диктувати важливий лист. Секретар, у відчаї, безуспішно шукав заміну, і саме в той момент до приміщення увійшов Марко.

Задоволений Лоренцо провів дещо спантеличеного Тореллі у величезний кабінет Папи. Молодик нерішуче увійшов у «свята святих» з легким тремтінням у пальцях, сів за раритетну машинку, що пахла часом і авторитетом, і одразу ж перетворився на схвильоване очікування. Хвилини тяглися повільно, немов величні хвилі, що не поспішаючи набігають на берег, і ось — двері відчинилися.

Папа увійшов. Не гучно, не пафосно — просто, наче будь-який священник, що входить у свою церкву. Він уклонився Маркові, подивився йому у вічі — прямо, тепло, людяно.

— Як вас звати, сину мій?

— Марко… Марко Тореллі.

— Дякую, Марко, що прийшли. Це важливий лист. Ви допоможете мені?

— Так, Ваша Святосте, — проковтнув Марко клубок у горлі.

— Тоді почнемо.

Папа ступив до вікна, глянув на ранкове сонце, промені якого обіймали вічне місто, зітхнув і заговорив неспішно, чітко та впевнено:

«Дорогий брате Антоніо!

Надворі 1990-й рік, і наш світ стрімко змінюється.

Оновлюються не лише політичні мапи чи людські смаки та уподобання. Зміни глибші, ніж падіння стін, або поява нових ідолів. Світ перероджується у самому своєму дусі. Люди втрачають довіру. Ще гірше — віру. Вони шукають Бога, але часто не знаходять Його в місці, де мали б — у Церкві.

Мене турбує цей розрив. Мені болить відстань, яка виникла між Святим Престолом і народом Божим. Наші храми прекрасні, наші проповіді витончені, наші книги глибокі — але часто холодні. Часто далекі. Часто — мовчазні перед криком людської душі.

У Західній Європі, а особливо в Італії, спостерігається поступова ерозія довіри до Церкви. Неможливо не помічати прагнення суспільства применшити а то й позбавитися впливу священнослужителів та віри як такої. Надмірний комфорт церковної верхівки, дух споживацтва перетворюють віру на музейний експонат — позолочений, але мертвий. Церква більше не є подругою в стражданні, сестрою в радості, матір’ю у розгубленості. Вона іноді здається клерком архіву.