Розділ 15-й

Ольга повернулась й знову опустилася на лавку. Вона була голодною, втомленою і в неї боліли ребра. Проте, найбільше за все на світі, дівчина хотіла почути його дзвінкий голос. Вона не роздумуючи дістала телефон та набрала номер Артема. Йшли гудки, а десь зовсім поруч голосно грала музика дзвінка. Навіть не одразу зрозуміла, що відбувається, а коли підвелась і обернулась, то усвідомила, що звук лунає від сусідньої лавки. За невисокими кущами, через доріжку із бруківки, на неї дивився не хто інший, як Артем. Ольга думала тільки про те, як довго він там стоїть і що міг чути? А потім пригадала, що в неділю ІТ- відділ зазвичай вихідний, тож взагалі не могла зрозуміти, що він тут робить? Від здивування дівчина не вимовила й слова. Хлопець, натомість, підійшов ближче.
– Ти все таки прийшов… - прошепотіла вона, відчуваючи, як тілом розливається тепло.
Артем заговорив не одразу, він довго наважувався та роздивлявся її з ніг до голови.
– Спочатку хотів прийти, щоб крикнути тобі в обличчя, яка ти цілковита дурепа. Проте, передумав. - сказав нарешті хлопець. - Потім хотів прийти, щоб попросити пробачення за ті кляті камери. Проте зрозумів, що це не моя провина. Ти б все одно знайшла когось іншого, хто встановить. - він зітхнув, але не зупинився. Дівчина не перебивала. - Втретє я хотів прийти і сказати, що кохаю тебе. Проте, згадав, що ти любиш того Дениса й знову дав задню. А сьогодні нарешті прийшов, бо дуже захотілося просто тебе побачити. Але в палаті виявилося пусто. Надя сказала, що ти саме вийшла гуляти. 
Ольга запідозрила недобре. Серце поступово пришвидшувало ритм. Вона боялась почути, що він скаже далі. 
– Тож, поки я сюди прямував і обдумував, що говоритиму, відчув стільки емоцій, скільки не відчував за все життя. - опустив додолу очі. - І ти сиділа така сумна, тож пробач, що не наважився підійти одразу… зʼявився цей тип і я… я не хотів підслуховувати, чесно… 
– Ти що, чув розмову? З самого початку? - Ольга від ніяковості закрила долонями очі та мовчки сіла назад на лавку. 
Дівчині раптом захотілося зникнути. Вона важко зітхнула й відчула, що злиться. Вона могла б крикнути Артему, що він бовдур, телепень і просто підлий гівнюк. Проте зрозуміла, що немає сенсу. Хлопець вже дізнався її таємницю. 
– Гаразд, вперед! - випалила натомість вона. - Можеш зневажати мене, засуджувати і ненавидіти. Мені байдуже…
– Чому ти вирішила, що я подумав саме так? - Артем підійшов та опустився поруч. - А не яка ти хоробра, сильна, відчайдушна? 
– Ой, перестань… - важко зітхнула дівчина. 
Вони ще деякий час мовчали і дивились собі під ноги. Злість Ольги поступово вщухала, їй захотілося до нього торкнутися, покласти голову на плече чи обійняти. Проте, не вистачило сміливості на такі відверті дії. 
– Колись я зустрічався з дівчиною. - порушив раптом тишу Артем. - Нам обом було по вісімнадцять, ми навчались в одному університеті. І так склалося, що вона завагітніла. - хлопець важко зітхнув. - Я був дуже щасливим, одразу зробив пропозицію. А десь через місяць вона заявила, що позбулася дитини. 
Ольга нарешті винирнула із власного заціпеніння та подивилась на Артема. Той все ще сидів з опущеними очима. Зізнання хлопця викликало неабияке здивування.
– Сказала, що хоче закінчити навчання, хоче працювати і будувати кар’єру. І що дитина їй зараз ні до чого. - потер пальцями перенісся. - Я так розізлився! Просто не тямив себе від люті. Я кричав, кидався якимись предметами. А потім підійшов і вдарив її. 
Артем зітхнув, а дівчина обережно торкнулася його долоні. Рука тремтіла. Хлопець продовжив свій монолог:
– Це було жахливо! Я не міг повірити, що здатен на таке. Я ж навіть у школі ніколи не бився! Але в той момент думав тільки про те, що в мене відібрали мою рідну дитину.
Він замовк на цілу довгу хвилину. Й знову розірвав тишу не менш приголомшуючим фактом:
– А знаєш, що найжахливіше? Те, що диплом на пʼятому курсі вона прийшла захищати з семимісячним животиком. Тобто, дітей вона все ж таки хотіла… просто не від мене. І заміж вийшла і сімʼю створила… просто не зі мною.
– Ти не винен… - прошепотіла раптом Ольга. 
– І ти теж! - нарешті Артем подивився їй в очі. - Ми багато робимо помилок у житті. Проте ніколи не дізнаємося чи правильним був наш вибір, доки не стикнемося з наслідками.
Дівчина замислилася на мить дивлячись в яскраві блакитні зіниці навпроти. Хлопець лагідно всміхнувся самими лише кутиками губ і Ольга відчула неймовірне полегшення. Їй стало спокійно й тепло на серці.
– Я знаю, що це може прозвучати не зовсім правильно. - мовив Артем. - Але якби з нами не сталися всі ті паскудні речі, то ми б не сиділи зараз тут з тобою разом. Той вибір, що ми зробили, зрештою, привів нас один до одного. - хлопець нахилився ближче. - І я ні про що не шкодую. 
– Я теж… - прошепотіла вона й першою поцілувала в губи хлопця з блакитними очима. 
– Здається, ти винна мені побачення. - озвався Артем також пошепки, все ще торкаючись чолом її волосся. 
– Мене випишуть не раніше пʼятниці, тож… - вперше за довгий час дівчина так щиро посміхалася. - Запрошую в гості.
– Звісно… - хлопець вдихнув запах її волосся і на мить заплющив очі. Ольга відсторонилася лише через кілька довгих хвилин.
– Я така голодна! - сказала вона. - Може, ходімо поїмо? Надіюсь, в їдальні ще зостався той смачнющий вермішелевий суп.
– Фуу.. - скривився той. - Офіційно заявляю, що це збочення: додавати макарони в юшку. 
Дівчина дзвінко розсміялася ігноруючи біль в ребрах. Вона взяла Артема за руку і міцно стисла її, думаючи про те, що вже ніколи не хотіла б відпустити бодай на мить.


З невеликою сумкою речей Ольга поверталася додому після виписки з лікарні. Біля під’їзду задзвонив її телефон й та поспішила відповісти присівши на лавку. 
– Олю, пробач будь ласка, що не зміг тебе провести! - винувато мовив у слухавку Артем. - Якийсь кретин перейшов за посиланням на відео «танцюючих котів» і у нас пʼять компʼютерів зламали. Я тут надовго застряг. 
– Все гаразд, я вже біля дому. - відповіла дівчина та пригадала, що найбільше «танцюючих котів» любить Надя, тож вирішила одразу про це забути. - Приїзди, коли звільнишся. Приготувати щось смачненьке?
– Ні, ти що, відпочивай! Я привезу їжі. - сказав хлопець. - Чого б тобі хотілося? 
– Нуу… - дівчина навіть не очікувала такої турботи. - Через дорогу від лікарні є кафе. Там такий смачний малиновий смузі… дуже хочеться.
– Це той, що в «Равлику» продають? Обожнюю його! Гаразд, все інше візьму на свій смак. - Артем посміхнувся.
– Це було б чудово… - замріяно прошепотіла у відповідь.
– Мушу бігти! Мишко вже, здається, клавіатуру торохнув об стіл від злості.
– Чекатиму тебе. - сказала дівчина та розірвала звʼязок.
Вона піднялась на свій поверх ліфтом, хоч зазвичай робила це пішки, і трохи завмерла від збентеження. У сусідів навпроти щось відбувалося. Скрізь в загальному коридорі стояли коробки, а незнайомий чоловік заносив їх до квартири. Раптом у дверях зʼявилася Наталя Степанівна. Вона завзято з ним щебетала, а той лиш кивав у відповідь не відриваючись від справи. Ольга підійшла ближче і жінка її нарешті помітила. Вона з усмішкою привіталася. На запитальний погляд дівчини Наталя Степанівна відповіла: 
– Денис знову поїхав. Коли повернеться - невідомо. - зітхнула жінка. - Сашко буде жити з нами, тож… Я вирішила здавати квартиру. Зайва копійка не завадить. 
– Все правильно. - кивнула дівчина та вже збиралася зникнути за дверима власної оселі. 
Вона й до цього розмовляла з Наталею Степанівною по телефону лежачи на лікарняному ліжку, і та подякувала за порятунок сина не менш як десятка разів. Тож зараз Ольга не була налаштована знову слухати вдячності чи про що б там її не збиралися розпитувати. Дуже хотілося якнайшвидше зайти додому. Проте, жінка все ж таки запитала:
– Як себе почуваєш? Вже краще? 
– Та ніби нормально, дякую. - відповіла стенувши плечима. - В понеділок знову в робочий бій. 
– А не зарано? - мовила на диво стурбованим тоном. - Хіба не потрібно ще дома трохи відпочити? 
– Ну, мене на найближчі два місяці перевели в інший графік. Ніяких добових змін, тож..  - вона не договорила, розмірковуючи над надмірною турботою Наталі Степанівни. 
– О, тобто у наступні вихідні ти вільна? - посміхнулась колишня сусідка.
«Тепер ясно. Вона чогось хоче.» - подумала Ольга та промовчала, очікуючи чергового прохання.
– Нас з Іваном запросили на ювілей до колеги. - сказала жінка. - Я хотіла запитати, чи не могла б ти з Сашком посидіти в суботу? 
Дівчина була збентежена, проте не здивована. Скільки себе памʼятала, вона ніколи не вміла відмовляти. І майже завжди нею, ось так нахабно, користувалися. Тож, набравши побільше повітря в груди, нарешті твердо  промовила:
– Ні. Пробачте, Наталя Степанівна, але я не буду більше цього робити. - вона сміливо поглянула їй у вічі. 
– Еее… - жінка не очікувала відмови, тож завагалася з відповіддю. - Я тебе чимось образила? Може Денис щось сказав? 
Ольга відчула в собі впевненість, якої раніше не відчувала. 
– Ні, справа не у вас. І не в Денисові. - вона не відводила прямого погляду. - І точно не в малому Сашкові, він чудова дитина. - дівчина зітхнула. - Справа в мені. Мені потрібно починати жити своїм життям. Ходити на побачення, будувати сім’ю і, зрештою, народжувати власних дітей. 
Наталя Степанівна мовчала та розглядала колишню сусідку незадоволено стиснувши губи в тонку смужку. Проте, їй було байдуже.
– Я можу дати вам контакти своєї знайомої. Вона працює в агентстві, що надають послуги доглядальниць і нянечок. - лагідно посміхнулась не звертаючи уваги на засуджуючий погляд жінки. - Там дуже надійні та перевірені досвідом люди. По умовах та бюджету теж варіанти знайдуться. 
– Що ж… дякую… - озвалася, зітхнувши, Наталя Степанівна. - Мені вже пора йти. 
Вона зайшла до квартири та попрощалася з новим мешканцем. А коли знову проходила повз Ольгу, то раптом обернулася і видала геть неочікувану фразу:
– Ти заслуговуєш бути щасливою. 
Ольга не знала, що відповісти, тож просто подякувала та попрощалася. Жінка зникла біля ліфту, а дівчина вже встигла відкрити двері власної оселі ключем, коли раптом за спиною озвався чоловік:
– Еее… перепрошую, ви Ольга? Моя сусідка медсестра, вірно? - він ласкаво посміхався.
– Так. Приємно познайомитися. - відповіла дівчина, хоч і не розуміла звідки він дізнався, що вона медсестра.
На вкрай збентежений погляд незнайомець відповів:
– Мені Наталя Степанівна розповіла, що ви в обласній лікарні працюєте. Я - Кирило. - протягнув вперед руку й Ольга її обережно потисла.
На вигляд чоловіку було років 35. Хоча, дівчина вже сумнівалася в своїй здатності визначати вік за зовнішністю, враховуючи випадок з Віктором. Кирило був високим, мав густе чорне волосся та карі очі. Він знову посміхнувся своїми білосніжними зубами. 
– Я працюватиму у вас хірургом. Переїхав нещодавно до Києва з Вінниці. 
– Он як! - геть розгубилася від здивування та. - В такому випадку прийміть мої вітання. - вона також всміхнулася у відповідь. - В нас дуже хороший колектив і я точно впевнена, що вам сподобається наша лікарня. 
– Дякую. Тож ми тепер будемо не тільки сусідами, а ще й колегами. 
– Що ж, це приємний збіг. - знову зробила спробу якомога швидше вислизнути. - Гаразд, тоді гарного вечора вам. 
Чоловік попрощався й Ольга поспіхом закрила за собою двері. Вона була надто втомленою, щоб стояти в коридорі та плескати язиком з новим мешканцем квартири навпроти. Вона чекала Артема.
Артема, з яким питиме сьогодні малиновий смузі. Артема, який пахне приємним запахом кориці й ще якимось дивним цитрусом. Має такі яскраві блакитні очі та здатність забиратися під самісіньке її серце. Артема, який зрештою приїде і зостанеться на ніч, на всі вихідні, назавжди. 


У понеділок, на загальних зборах першого хірургічного відділення, головний лікар таки представив колективу нового працівника: лікаря-хірурга Мостицького Кирила Андрійовича.
– А він просто красунчик. - прошепотіла Надія на вухо своїй подрузі та хитро посміхнулася підморгнувши. 
– Хочеш анекдот? - пошепки озвалася Ольга, а дівчина одразу кивнула. - Він живе в квартирі навпроти моєї. 
– Та невже? - здивувалася Надя. - От би сказати ненароком про це Оксані. Я б тоді поставила на тебе не менше 5-ти тисяч. 
– По-перше, це не чесно. - обурилась Ольга. - А по-друге, це забагато. 
Вони вже вийшли зі зборів та прямували до ординаторської, коли раптом Надія замріяно промовила з усмішкою в голосі:
– Цікаво, кого ж ти тепер обереш? Перспективного красунчика Кирила чи нашого скромного і доброго Артемчика? - вона легенько штурхнула подругу ліктем у здоровий правий бік. - Зізнавайся, била його вже рукавичками в ліжку? 
– Почекай, що? - дівчина завмерла від здивування. - Звідки ти… я ж ніби ще не розповідала тобі про Артема. 
– Олю, у нас чутки в лікарні поширюються швидше, ніж закінчуються бахіли. - розсміялася та. - Я взагалі мала б на тебе ображатися, що ти ще й досі не розповіла мені таку важливу новину!
Проте Ольга не зрушила з місця. Вона аналізувала інформацію так швидко, як ніколи в житті.
– Ні-ні, здається до мене дійшло. - широко та хитро всміхнулася подрузі. - Ти знаєш про Артема і жарт з рукавичками. Надю, це не чутки поширюються, це ти з Мишком зустрічаєшся! З ІТ- відділу. Ну, і хто тут не розповів подрузі важливу новину?!
– Еее… - Надія була здивована та збентежена водночас. Її також застали зненацька. - Оце дедуктивні здібності! Я вражена наповал і захоплена, чесно! 
Вона саркастично поплескала в долоні, а Ольга , натомість, свої очі десь аж до неба. Дівчата розсміялися та попрямували далі. В кінці довгого коридору раптом побачили неочікувану картину. Новий лікар Кирило Андрійович розмовляв з їх старшою медсестрою Іриною Дмитрівною. Обоє весело сміялись, жінка раз за разом поправляла волосся, чоловік ніякого розглядав взуття.
– Давай краще ось про ЦЕ Василівні розкажемо. - прошепотіла Ольга до Надії і показала в сторону колег. - Я навіть поставлю кілька сотень на «вампіра».
– Ти ж не робиш ставок? - здивовано вигнула брови подруга. 
– Ну, можливо, цього разу я таки ризикну. - посміхнулася вона.
«Більше ніяких сусідів навпроти. Ніколи в житті!» - подумала дівчина та пішла працювати.