Розділ 14-й

За кілька днів Ольга вже ходила по палаті, проте швидко втомлювалася. А до кінця тижня навіть прогулювалася в садку, що розкинувся позаду лікарні. 
Це була неділя. Вона вже довгенько сиділа на лавці, поки не зголодніла і вирішила, що час повертатися. Встала і завмерла від здивування. Кроків за десять стояв Денис. Він був без своєї військової форми, одягнений у прості джинси та синю куртку. 
Ольга не ворухнулася, тож хлопець підійшов ближче. 
– Довго не міг наважитися прийти. - почав Денис. - Проте, зрештою зрозумів, що мушу тобі подякувати. 
– Облиш… - зітхнула дівчина. - Не варто… 
– Та ні, варто. Ти ж врятувала мене від вʼязниці. - розвів він руками.
– Я зробила це не заради тебе, Денисе. - Ольга намагалася контролювати емоції.
– Справді? - запитав здивовано хлопець. - А виглядало так, ніби заради мене? 
– Ти помиляєшся і нічого не знаєш. - кинула вона фразу. 
– То, може поділишся своїми почуттями? - усміхнувся він. - Як кохаєш мене вже довгих… скільки? Девʼять років? 
Ольга від здивування навіть не знала, що сказати. Вона мовчки стояла з відкритим ротом.  
– Таке завжди приємно чути. - хлопець продовжував усміхатися. - І це зовсім не жалюгідно… пробач, що так думав.
– Серйозно? Ти вважаєш, що маєш право глузувати з мене? - зрештою сказала Ольга, відчувши як в грудях підступає злість. 
Він не знав що відповісти. Тай взагалі, чи потребує питання відповіді. Тож просто стулив рота і промовчав. 
– Хочеш, я розкажу тобі одну химерну історію, Денисе? - запитала Ольга. Хлопець все ще мовчав. - Памʼятаєш, той випадок, що стався між нами? 
– Еее… ти про… - не договорив він, бо дівчина урвала слова.
– Так, я про той вечір, коли ти припхався після якогось корпоративу в такому стані, що не міг відкрити двері власної квартири. Як я допомогла тобі зняти одяг і вклала у ліжко, пам’ятаєш? 
– Та не дуже… - зніяковів Денис. - Проте, це було сто років тому. До чого тут це, взагалі?
– О, тобто ти все таки пам’ятаєш, що між нами сталося? - дівчина намагалася контролювати голос. - Мені було лише 19 і я вже рік, як до нестями тебе кохала!
– Ти хочеш, щоб я вибачився? За ту ніч? - він не розумів, навіщо Ольга згадує минуле.
– Облиш… я нічого від тебе не хочу… - вона важко зітхнула. - Я тоді завагітніла, Денисе. І дізналася про це дуже рано, через якихось 2 тижні. 
– Що?! - хлопець дурнувато вирячив очі. - Чому ти нічого не сказала мені?! 
– А як я мала сказати? - дівчина розвела руками. - Через кілька днів померла баба Ліда і я вперше побачила тебе з Вікторією. 
Денис напружив мозок, пригадуючи минуле і мовчав. 
– Як я тоді зрозуміла, ти вже давно з нею зустрічався. Тож, те що сталося, було для тебе помилкою, яку ти скоріше за все волів би забути. - Ольга проковтнула важкий клубок, що застряг у горлі. - Уявляєш, який би це мало вигляд: привіт Денисе! Памʼятаєш, як ми переспали два тижні тому на пʼяну голову? Вітаю, ти станеш батьком! Співчуваю смерті бабусі, і рада познайомитися з твоєю дівчиною? 
Хлопець намагався щось сказати, проте слова ніяк не могли скластися в речення.
– А як же… як же дитина?
– Ніяк. - стенула плечима Ольга. - Термін був ще маленьким. Мені навіть операцію не робили. - зітхнула вона. - Випила кілька таблеток і все скінчилось. 
Денис знову намагався, щось сказати, але цього разу передумав. Тож Ольга дала волю словам та емоціям.
– А потім я зненавиділа себе за той вчинок! Замкнулась, не підпускала до себе людей, навіть друзів не мала. 
Дівчина хотіла, щоб саме зараз з очей потекли сльози, і вона перестала говорити. Але сліз не було. Їй вперше не хотілося плакати від спогадів. Хотілося радше кричати, тож вона скористалася мовчанням Дениса і продовжила.
– Якийсь час я заспокоювала себе, що це зовсім не дитина була ще, а купка двотижневих клітин. Проте, не допомогло. - Ольга важко зітхнула. - Потім намагалася ненавидіти тебе, твою сім’ю, але не могла зробити і цього. Хочеш знати, чому я так вчинила? Чому допомогла тобі, ризикуючи власним життям? 
Хлопець знав, що питання не потребує відповіді, проте все ж таки мовчки кивнув. Він взагалі боявся що-небудь говорити, його настільки ошелешило зізнання Ольги. 
– Я зробила це, не тому, що кохаю тебе Денисе. Я тебе не кохаю, пробач… - вона сумно посміхнулася. - Я зробила це заради себе, щоб звільнитися від минулого. Якби я, дізнавшись правду, не допомогла тобі, то зненавиділа б себе ще дужче. 
Хлопець розширив очі від здивування, проте  не промовив ні слова. 
– А я більше не хочу себе ненавидіти. Більше ніколи не хочу відчувати такого болю. 
Ольга замовкла і Денис зважував, що сказати. А тоді зрештою заговорив:
– Так, тепер я розумію, твій вчинок… і мабуть, розумію, що ти відчуваєш… - він зітхнув. - Проте, це дуже сумнівний спосіб загладити провину, спокутувати гріх, чи що ти там ще намагалася зробити?
Ольга мовчала. Їй було цікаво, що має на увазі Денис. Тож хлопець говорив далі. 
– Знаєш, я не так часто вбивав… - він на секунду заплющив очі. - Проте памʼятаю кожне обличчя. Не важливо, хто стоїть навпроти: останній покидьок чи перший праведник. Вбивцею все одно буду я. І це відчуття не залишить мене до скону. 
– Це… поганий приклад… і трохи різні речі. - мовила Ольга. - Коли в твій дім зненацька вривається грабіжник, ґвалтівник чи вбивця, ти не маєш вибору, окрім як взятися за зброю та захищати свою сім’ю. Там на «нулі» немає вибору, Денисе. Або ти, або тебе.
Хлопець кілька разів кивнув і опустив очі, дивлячись собі під ноги. 
– Проте, у мене вибір був. - дівчина схопилась рукою за ребра, які вже трохи починали боліти. - І я обрала неправильно. Я сама могла її виростити. Сама могла прогодувати і виховати. Проте завжди хотіла сімʼю, хотіла люблячого чоловіка, і щоб в дитини був батько. А отже, вчинила егоїстично. 
– Пройшло вже 9 років, а ти досі себе картаєш… ти й не жила по справжньому. - озвався раптом Денис. 
– Біль, почуття провини і докори сумління - не мають терміну придатності. - сумно всміхнулася Ольга. - Проте ти маєш рацію. І я навіть повинна подякувати тобі. 
Хлопець запитально вигнув брови і чекав пояснень. 
– Памʼятаєш нашу розмову в той день, о 5-тій ранку? Як ти сказав, що тобі раптом стало байдуже? Так, ніби щось зламалось навпіл всередині. - дівчина зітхнула. - Зі мною теж таке сталося. В той момент, коли в мене встромили ножа, я усвідомила, що моє минуле не варте того, щоб втрачати майбутнє. 
Вона обернулася до нього спиною і підставила обличчя під тепле сонячне проміння. 
– Тож, я не шкодую, що так сталося. Я б нізащо не дійшла цього висновку, без тебе. - Ольга заплющила очі і посміхнулася. - Дякую, Денисе. 
– І тобі… - прошепотів хлопець. Але вона його не почула. 
– А тепер, поки ти не сказав ще чогось, можеш піти, будь ласка? 
Денис мовчки розвернувся і подався геть, жити своїм життям. Він ще не знав, яким воно буде. Проте точно знав, що в ньому будуть люди, які його люблять, батьки, друзі, побратими і син.