Розділ 13-й

Перше, що побачила Ольга, коли опритомніла - обличчя її подруги Надії Малишко. Вона лежала на лікарняному ліжку в одній із палат, що була так добре знайомою. Голова боліла, в очах мерехтіли кольори, а дихати було ще й досі важко.
– Ну ти даєш! - озвалася дівчина, коли Ольга нарешті звернула на неї увагу. - Чесно, я досі в шоці. 
– Що? - прошепотіла вона. - Ти про що?
Говорити було ще важче ніж дихати.
– Я про твоє горе-блогерство. - усміхнулася Надія. - Вся лікарня тільки це й обговорює. 
– Що? Всі бачили? - Ольга згадала про Артема і скривилась. 
– Еее… ти себе добре почуваєш? - дівчина приклала долоню до чола Ольги. - Температури ніби немає.
– Почуваюсь, наче ніж під ребра встромили. - мовила вона.
– Це зрозуміло… - зітхнула Надія. - Про що ти тільки думала?!
– Еее… я мабуть не думала…
Ольга подивилась у вікно і через секунду додала:
– То, кажеш… всі бачили те відео? - вона згадала як підключалась і глядачів не було. 
– Жартуєш? - здивувалась Надія. - Ти ж стрім на своїй сторінці зробила! Чи гадаєш, що мали зʼявитися чарівні інтернет-гноми і почистити історію?
Ольга мовчала і дивилась у вікно. Сонце котилось до заходу. 
– Який сьогодні день? - раптом запитала вона. 
– Субота. - відповіла їй подруга.
«Побачення…» - подумки згадала дівчина і важко зітхнула.
– Доречі, я попросила Ірину Дмитрівну не писати твоїм батькам. - продовжила Надія. - Я подумала, що ти би цього не хотіла. 
– Ти добре мене знаєш, Надю… - усміхнулася Ольга. - Дуже дякую за це. Нехай вони не хвилюються…
– Так, проте тобі мама кілька разів писала. - дівчина показала рукою на телефон, що лежав на тумбочці біля лікарняного ліжка. - Але я не змогла відповісти. 
– Нічого… дякую. Я їй пізніше зателефоную. - Ольга підозріло подивилася на гаджет і згадала, де він був востаннє. - А як він тут опинився?
– Еее… телефон був при тобі, коли приїхала швидка. - відповіла Надія. 
– Мабуть, Віктор дістав… - зітхнула вона.
– Ти про того поліцейського? - спитала дівчина. - Він телефонував, доречі. Проте, ти ще не опритомніла. Тож я сказала, щоб приходив вже в понеділок. 
– Він збирається прийти? - здивувалася Ольга.
– Та мабуть… - стенула плечима Надія. - Сказав, що ніби має до тебе якісь питання. 
«Ну, які ще питання можуть бути?» - подумала Ольга і  зробила спробу підвестися, проте не змогла.
– Не вставай. - зупинила її дівчина. - Ще кілька днів треба полежати. Я подам телефон. 
– Не треба. Не хочу ні з ким розмовляти. - мовила Ольга. - Розкажи краще, що я пропустила за ці дні? 
– Еее… ну, небагато. - задумалась Надя. - Памʼятаєш Кедика, якому ми кишки три години мили?
– Ой, перестань… мене щось нудить… - дівчина усміхнулася і поклала руку на живіт. 
Проте подруга знала, що та лиш прикидається задля драматичного моменту. Вона пустила короткий смішок і продовжила:
– Привезли на другий день після виписки із «заворотом». Еклерів нажерся, недоумок. 
– Ох… - видихнула Ольга.
– Це ще не все. - лукаво посміхнулася Надія. - Памʼятаєш його жінку?
– Це та неврівноважена, що на весь поверх кричала? 
– Ага, вона. - кивнула дівчина. - Так от, уяви картину: привозить швидка Кедика, а вона біжить за каталкою і бʼє його зверху сумкою. - Надія закотила очі. - І Омельчук наш такий: «Тільки не в живіт! Тільки не в живіт!»
– Божечки… - зітхнула Ольга з посмішкою. - Бідний Омельчук… Він же не матюкається ніколи. 
– Саме так. Проте, я навіть не знаю на кого він кричав в той день більше: на Кедика чи на його дружину? - дівчина підморгнула. - Це доречі, це він тебе підлатав. - Надія показала пальцем на перебинтовані ребра подруги. - А я асистувала.
– Ну, тоді точно скоро бігати буду. - усміхнулась їй Ольга.
– А знаєш, що в тій сумці було? - засміялась раптом дівчина.
– Дай вгадаю, еклери?
– Як би ж… - зітхнула Надія. - «Сучасна дієтологія та принципи правильного харчування», сторінок девʼятсот, не менше.
– Знущаєшся? Мені ж боляче сміятися, Надю! - Ольга ледь стримувалась.
– Все, мовчу-мовчу. - дівчина підвелася. - Я ще прийду, мушу бігти.
– Звісно, давай. 
Коли за подругою зачинились двері палати, Ольга потягнулась рукою до телефону і застогнала від болю. Розблокувала екран та побачила, що їй телефонували і писали більше, ніж за все життя. Проте дівчина вирішила, що відповість всім трохи пізніше. Зараз вона шукала повідомлення від однієї людини. Проте, його не було. Ольга зайшла у «Фейсбук» і нарешті видалила зі своєї сторінки той злощасний відеозапис.

В понеділок зранку в її палаті таки зʼявився Золотенко. Ользі вже дозволили потроху пробувати вставати, проте ходити ще було важко. Тож вона підвелася і сіла зручніше в лікарняному ліжку, щоб краще бачити Віктора. Після короткого взаємного привітання, чоловік вмостився на стілець навпроти і довго зважував, що сказати. 
– Це не було варто вашого життя, Ольго. - нарешті мовив він. - Тож, не очікуйте, що я вам дякуватиму.
– Але… Мені не потрібна подяка, похвала чи слава… - здивовано відповіла дівчина.
– Чим ви тільки думали? - обурювався Віктор. - Ви ж могли померти! 
– Проте, я все таки жива… - зітхнула дівчина. - Не розумію, чому ви гніваєтеся? 
– Бо це було нерозумно. - опустив очі Золотенко. - Ніяке кохання не варте, щоб ризикувати власним життям заради чужого чоловіка. 
– Все не так… - мовила Ольга. - Пробачте, але ви нічого не знаєте, щоб засуджувати мене. 
– Я вас не засуджую… ні, просто… - він вагався, але продовжив. - Знаєте, у мене є дочка, приблизно вашого віку. І я уявив на секунду, що… 
– Почекайте. - перебила його Ольга. - Вам же іще сорока немає. Як у вас може бути дочка мого віку? 
– Нуу… я одружився в 13. - посміхнувся Віктор. 
Дівчина здивовано вигнула брови.
– Жартую. Мені 49, Ольго. - мовив чоловік.
– Справді? Ніколи б не подумала. - вона раптом теж усміхнулась. - Дайте контакти вашого косметолога. 
Чоловік засміявся і трохи помʼякшав. Тепер він виглядав не таким суворим. 
– Вікторе, я вам безмежно вдячна! - мовила раптом Ольга. - Ви врятували мене. Ви дуже чудова людина, справді. 
– Дякую. - зітхнув чоловік. - Проте, ви уявляєте, що могло бути, якби я спізнився? Якби не прочитав вчасно ваше повідомлення?
– Але ми впорались, тож все гаразд… - вона намагалась триматися бадьоро. 
– У вас доречі багато друзів. - озвався Віктор. - Не менше десятка людей звернулися до поліції, коли побачили ваш ефір…
– Справді? Я не знала… - вона завагалася, але продовжила. -  Мені подруга сказала, що ви хотіли обговорити ще якісь питання? 
– Насправді, я просто хотів перевірити чи ви в порядку? - зітхнув чоловік. - І попросити вас більше ніколи так не робити. Ваше життя - це найбільша цінність. І ніщо, запамʼятайте, ніщо не варте, щоб так нерозумно його витрачати. 
– Так сказав би мій батько… - задумалась Ольга. - Дякую, Вікторе. Ваші слова для мене не пустий звук. Повірте, відтепер я буду обачною.
– Гаразд. Радий це чути. - він підвівся. - Мушу бігти, дружина чекає внизу. 
– Я думала, ви перед роботою заїхали сюди? - здивувалася Ольга.
– Ні, нарешті взяв відпустку… - усміхнувся чоловік. - Їдемо за місто на відпочинок. 
– Гарно вам відпочити. - побажала вона на прощання. 
Золотенко вийшов з палати і дівчина відчула полегшення. 
«Тепер все добре» - подумала Ольга.