Розділ 12-й

Удар був сильним, проте недостатнім, щоб відключитися надовго. Вже за кілька хвилин дівчина отямилась, сидячи на підлозі своєї кухні. Голова ще боліла, але хоча б не двоїлося в очах. Спробувала поворушити руками, та не змогла. Вони були міцно привʼязані збоку до батареї кухонним рушником. 
«Іронія долі» - подумала Ольга, пригадуючи як власноруч звʼязувала Зубка. 
«Отже, ти обрав кухню» - вона згадала про спеції на полиці і те, що вони так добре зараз маскували.
Вʼячеслав сидів на стільці навпроти своєї сусідки та недбало крутив в руках її власний найбільший ніж. Той, яким вона так часто розрізала торти, пироги, хліб. Він мовчав, тож дівчина озвалася першою:
– Хочеш мене вбити? 
– Для початку хочу зрозуміти, чому ти ніяк не залишиш мене в спокої? - хлопець не дивився їй у вічі. - Ти чи хвора чи тупа, не розумію… 
– Може, всього по трохи… - прошепотіла сама до себе.
– Отже, чого ти хочеш, Ольго? - він нарешті підвів на неї погляд сповнений роздратування. - Може, тобі потрібні гроші? Тоді ти зовсім не вмієш шантажувати. - Вʼячеслав зітхнув. - Як бачиш, ти опинилася в геть невигідному становищі… 
– Мені не потрібні гроші! - перебила його Ольга. - Мені потрібна правда! Зізнайся нарешті, це ж ти її вбив? Вікторію… 
Він підвівся зі стільця й трохи нахилився вперед до дівчини. 
– Здається, я починаю розуміти… - оглянувся навколо себе кілька разів. - Ти десь тут мене на телефон знімаєш. 
Вона завмерла й подумки помолилась, щоб той не почав порпатися на полицях. Проте Вʼячеслав раптом опустився перед нею навпочіпки. 
– Хоча ні, ось же твій телефон. - він потягнувся до кишені її спортивних штанів. - Може, в тебе тут диктофон ввімкнено? 
Ольга не ворухнулася. Вона знала, що її телефон надійно захищений паролем. І, здається, Вʼячеслав теж це зрозумів. 
– Теж ні. - важко зітхнув та жбурнув гаджет під кухонний стіл. - То якої правди ти хочеш, скажи мені? - потер перенісся пальцями. - Що вона дасть тобі ця правда? Що змінить? 
– Ну, як мінімум те, що невинну людину не посадять до вʼязниці. А вбивця не гулятиме на волі. 
– Он воно що! - різко скочив на ноги й почав ходити колами. - І як я одразу не здогадався?
«Мабуть ноги заніміли…» - подумалось дівчині, що заледве не розсміялася вголос, але вчасно схаменулася.
Ольга відчувала себе, на диво, спокійно та радісно, від того що її план спрацював. Вона мовчала. 
– Вся справа в ньому… в Денисові… - Вʼячеслав хитро посміхався. - Ти ніби як закохана в нього вже давно, так?
– Що за маячня? - відповіла досить здивованим тоном. Проте тіло підводило. Дівчина аж здригнулася від озвучених слів.
– Так-так. Мені сама Віка якось про це говорила. Я вже й забув... - він підійшов ближче. - Вона не раз помічала, як ти «пожираєш поглядом її Денисика». Це, доречі, цитата. 
– Мені байдуже, що вона говорила… - Ольга намагалася взяти себе в руки й перестати тремтіти. - Ти нічого про мене не знаєш! - закричала вона і тремтіння в тілі таки вгамувалося.
– Справді? - вигнув брови Вʼячеслав. - А ти здогадувалась, що вони насміхалися з тебе за спиною? Мовляв, яка ти жалюгідна в своїх почуттях… 
Дівчина раптом подумала про те, що її мали б дуже вразити його слова, проте на свій власний подив - не відчула нічого. 
– Пробач, все це тобі Віка розповідала до того, як почала зраджувати чоловіка чи вже після? - перебила твердо та без тіні вагань. - А може під час самого процесу? 
Хлопець не відповів на провокацію. Натомість він знову присів біля Ольги навпочіпки і кінчиком ножа розстебнув два верхніх ґудзика на її сорочці. Дівчина завмерла, боячись ворухнутися. 
– Не дивно, що він обрав її, а не тебе. Нічого визначного… - легенько провів холодним лезом по грудях. Серце забилося швидше, а в легенях забракло повітря на мить. Дихати теж стало важче. - Мені таке не подобається…
– Звісно, тобі подобається таке, як було у Вікторії. - ризикнула дівчина, переборюючи страх. 
Вона відкрила рот, щоб сказати ще щось, проте не встигла. Вʼячеслав раптом сів біля неї на підлогу і мовчки дістав свій телефон, відкрив фотографії та почав неквапливо гортати кожну світлину. 
– Ось вона, справжня жіноча краса, як тобі?
Ольга не одразу зрозуміла, що вона бачить, а коли, нарешті, до враженого наповал мозку дійшло, що знаходиться перед очима - то так і завмерла з відкритим ротом та відвислим вниз підборіддям.
Це були знімки накаченої снодійним Вікторії. Спочатку оголені, потім в білизні, потім у короткій мереживній сукні, в різних позах, в різних місцях у квартирі. Не менш, як пів сотні знімків. 
«Ось воно! Те, що мені так потрібно. Докази!» - подумала дівчина. 
– І як це поліція не змогла нічого знайти? - мовила нарешті, порушуючи гнітючу тишу між ними, коли знову набула здатності говорити. - Ти мав би їх роздрукувати та всі стіни у спальні заклеїти, псих…
– Мав би, проте я ж не дурень… - посміхнувся Вʼячеслав. - Якби баба скопитилася раніше часу, перш ніж справу закрили, а до мене навідалась би поліція… ні, це було б надто ризиковано… в такому ділі спішити не можна…
– Зоя Миронівна мала рацію. Ти й справді дуже розумний, Славку. - похитала головою дівчина. - І знаєш що? Здається до мене нарешті дійшло, чому ти її вбив. 
Хлопець здивовано промовчав, захоплений зненацька таким відвертим зізнанням. 
– Ти хотів її, а вона тобі не дала. - посміхнулася Ольга, пригадуючи сварку біля під’їзду. - Всім давала, а тобі не дала, хіба не так? Віка ж одразу над тобою жила. Уявляю, які звуки доносилися ночами зі стелі, коли до неї приходили коханці. - вона знала, що провокація спрацює, тож дзвінко розсміялася. Але одразу про це пошкодувала. 
Вʼячеслав підскочив на ноги та зацідив невгамовній сусідці добрячого ляпаса. Щока миттю запалала вогнем, проте дівчина не збиралася здаватися. 
– Одного не можу зрозуміти. - продовжила вона, пильно дивлячись йому у вічі. - Як ти дізнався, що Денис пішов з дому о 5-тій ранку?
– Я навіть не знав, що він приїжджав! Це була випадковість! - кричав розлючений хлопець. 
– Випадковість? - розсміялася Ольга. - Ти випадково так добре підготувався? Не забув про рукавички, бабині ліки? Випадково витер за собою всі сліди і не залишив сміття в урні? А снодійне як ти в неї залив? Теж випадково?
– Ні-ні, це я планував давно… просто нагоди не було… вона постійно то з малим, то з подругами, то з коханцями… - хлопець почав прискіпливо розглядати ніж, що вже довго тримав у руках. - Я випадково Дениса біля під’їзду зустрів. - він важко зітхнув та знову потер пальцями очі. - Я до ранку сидів за комп’ютером, а потім вийшов запалити цигарку. Аж раптом він! З підʼїзду як обпечений вискакує. Я навіть привітався. Проте, здається, за своїми манатками на плечах, він навіть мене не помітив. Рудоволоса красуня була так засмучена сваркою з чоловічком, що навіть налила мені келих червоного грузинського… як же воно там? А, «Кіндзмараулі»! Доречі, дуже непогане вино, скажу тобі…
Подумки Ольга вже святкувала тріумф, але мовчала. Вʼячеслав продовжував крутити в руках лезо.
– Одним словом, як на мене, то цей бовдур «рогатий» став таким ідеальним прикриттям, що й годі уявити кращого… варто було лише сказати копам, де він…
– Почекай, то це ти той «анонімний дзвінок», що поліцію до лікарні викликав? - перебила його Ольга. - Як ти взагалі знав, що він туди прийде? 
Вʼячеслав розсміявся:
– Він такий тупий, що й не ховався… - мовив хлопець. - Тинявся собі біля будинку, з матірʼю по телефону розмовляв. То я й почув, куди він збирається… синочка побачити, якого ти забрала.
– Знову випадково… - закотила очі дівчина. - Знаєш, Славку, тобі варто менше палити цигарок біля під’їзду.
– Ага, випадковість - моя удача! - хитро всміхнувся. - І якщо ти думаєш, що після нашої милої бесіди, залишишся жива, то помиляєшся. - він нахилився до своєї жертви і ніжно погладив її по волоссю. - Шкода… проте, ти ніби живеш одна? Доки тебе знайдуть, я буду вже дуже-дуже далеко… 
Раптом роздався сильний гуркіт. Хтось намагався зламати вхідні двері, які так завбачливо закрив на замок Вʼячеслав ключами Ольги. 
– А мені не шкода… - всміхнулася натомість вона подумки святкуючи перемогу.
– Як ти це зробила, стерво?! - закричав прямо в обличчя дівчини й встромив ножа по самісіньку рукоять.
Однак, в останню долю секунди, Ольга встигла вивернутися трохи вбік, тож лезо ввійшло зліва під ребра. І, здається, зачепило легеню. Їй одразу стало важко дихати, груди пронизав гострий пекучий біль. 
Першим в квартиру ввірвався Віктор. Він кинувся на Вʼячеслава та всім своїм тілом повалив хлопця додолу. Тоді підбігло ще двоє і скрутили йому руки на спині. Закованого в кайданки Славка вивели геть. 
Віктор схилився над дівчиною звільняючи їй запʼястя. 
– Де там швидка?! - крикнув він комусь у коридор.
– Вже підіймаються! - відповів незнайомий чоловічий голос. 
– Телефон… - прохрипіла Ольга. Їй було дуже болячи дихати. Кожен подих, як розпечене залізо обпікав груди. - Перевірте… його… телефон…
– Ми все бачили в прямому ефірі, дякую. - злився Віктор. - Не смійте помирати, тримайтеся!
Проте дівчина вже не чула його. Повіки важко склеїлися і вона не змогла їх більше відкрити, хоч як намагалася. Ольга також не чула кроків медиків, що наближалися. Не відчувала рук, що поклали її на ноші. І, нарешті, перестала відчувати біль.
«Як же добре…» - подумала з явним полегшенням та провалилася в спокійну темряву.