Розділ 12-й

Удар був сильним, проте недостатнім, щоб відключитися надовго. Вже за кілька хвилин дівчина отямилась, сидячи на підлозі своєї кухні. Голова ще боліла, але хоча б не двоїлося в очах. Спробувала поворушити руками, та не змогла. Вони були міцно привʼязані збоку до батареї кухонним рушником. 
«Іронія долі» - подумала дівчина, пригадуючи як власноруч звʼязувала Зубка. 
«Отже, ти обрав кухню» - вона згадала про спеції на полиці і те, що там було.
Вʼячеслав сидів на стільці навпроти Ольги і крутив в руках її власний найбільший ніж. Той, яким вона так часто розрізала торти, пироги, хліб. Він мовчав, тож дівчина озвалася першою:
– Хочеш мене вбити? 
– Для початку хочу зрозуміти, чому ти ніяк не залишиш мене в спокої? - хлопець не дивився їй у вічі. - Ти чи хвора чи тупа, не розумію… 
– Може, всього по трохи… - прошепотіла вона сама до себе.
– Отже, чого ти хочеш, Ольго? - він нарешті подивився дівчині в очі. - Може тобі потрібні гроші? Тоді, ти зовсім не вмієш шантажувати. - Вʼячеслав зітхнув. - Як бачиш, ти опинилася в невигідному становищі… 
– Мені не потрібні гроші! - перебила його Ольга. - Мені потрібна правда! Зізнайся нарешті, це ж ти її вбив? Вікторію… 
Він підвівся і трохи нахилився до дівчини. 
– Здається, я починаю розуміти… - він оглянувся навколо. - Ти десь тут мене на телефон знімаєш. 
Ольга завмерла і подумки помолилась, щоб він не почав порпатися на полицях. Проте Вʼячеслав раптом опустився перед нею навпочіпки. 
– Хоча ні, ось же твій телефон. - він потягнувся до кишені її спортивних штанів. - Може, в тебе тут диктофон ввімкнено? 
Ольга не ворухнулася. Вона знала, що її телефон надійно захищений паролем. І, здається, Вʼячеслав теж це зрозумів. 
– Теж ні. - він зітхнув і жбурнув гаджет під кухонний стіл. - Тож, якої правди ти хочеш? - він потер перенісся пальцями. - Що вона дасть тобі ця правда? Що змінить? 
– Ну, як мінімум те, що невинну людину не посадять до вʼязниці. А вбивця не гулятиме на волі. 
– То он воно що! - він підвівся на ноги і почав ходити колами. - І як я одразу не здогадався?
«Мабуть ноги заніміли» - подумала Ольга і заледве не розсміялася вголос, проте вчасно схаменулась. Дівчина відчувала себе, на диво, спокійно і радісно, від того що її план спрацював. Вона мовчала. 
– Вся справа в ньому… в Денисові… - Вʼячеслав хитро посміхався. - Ти ніби як закохана в нього вже давно, так?
– Що за маячня? - сказала Ольга. Проте тіло її підводило. Дівчина аж здригнулася від його слів.
– Так-так. Мені сама Віка якось про це говорила. Я вже й забув. - він підійшов ближче. - Вона не раз помічала, як ти «пожираєш поглядом її Денисика». Це, доречі, цитата. 
– Мені байдуже, що вона говорила… - Ольга намагалася взяти себе в руки і перестати тремтіти. - Ти нічого про мене не знаєш! - закричала вона і тремтіння припинилось.
– Справді? - вигнув брови Вʼячеслав. - А ти здогадувалась, що вони насміхалися з тебе за спиною? Мовляв, яка ти жалюгідна в своїх почуттях… 
Ольга подумала про те, що її мали б дуже вразити його слова, проте на свій власний подив - не відчула нічого. 
– Пробач, все це тобі Віка розповідала до того, як почала зраджувати чоловіка чи вже після? - перебила дівчина. - А може під час самого процесу? 
Хлопець не відповів на провокацію. Натомість він знову присів біля Ольги навпочіпки і кінчиком ножа розстебнув два верхніх ґудзика на її сорочці. Дівчина завмерла, боячись ворухнутися. 
– Не дивно, що він обрав її, а не тебе. Нічого визначного… - він легенько провів холодним лезом по грудях. Дівчина почала швидше дихати. - Мені таке не подобається…
– Звісно, тобі подобається таке, як було у Вікторії. - ризикнула дівчина, переборюючи страх. 
Вона відкрила рот, щоб сказати ще щось, проте не встигла. Вʼячеслав раптом сів біля неї на підлогу і мовчки дістав свій телефон, відкрив фотографії і почав неквапливо листати. 
– Ось вона, справжня жіноча краса, як тобі?
Ольга не одразу зрозуміла, що вона бачить, а коли, нарешті, до неї дійшло, то так і залишилася сидіти заклякла і з відкритим ротом. Це були знімки накаченої снодійним Вікторії. Спочатку оголені, потім в білизні, потім у короткій мереживній сукні, в різних позах, в різних місцях у квартирі. Не менш, як пів сотні знімків. 
«Ось воно! Те, що мені так потрібно. Докази» - подумала дівчина. 
– І як це поліція не змогла нічого знайти? - мовила нарешті дівчина, коли знову набула здатності говорити. - Ти мав би їх роздрукувати та всю спальню заклеїти, псих…
– Мав би, проте я ж не дурень… - посміхнувся Вʼячеслав. - Якби баба скопитилася раніше часу, перш ніж справу закрили, а до мене навідалась би поліція… ні, це було б надто ризиковано… в такому ділі спішити не можна…
– Зоя Миронівна мала рацію. Ти і справді дуже розумний, Славку. - похитала головою дівчина. - І знаєш що? Здається до мене нарешті дійшло, чому ти її вбив. 
Хлопець здивовано промовчав, захоплений зненацька її зізнанням. 
– Ти хотів її, а вона тобі не дала. - посміхнулась Ольга, пригадуючи сварку біля під’їзду. - Всім давала, а тобі не дала, хіба не так? Віка ж одразу над тобою жила. Уявляю, які звуки доносилися ночами зі стелі, коли до неї приходив інший. - вона знала, що провокація спрацює, тож дзвінко розсміялася. І одразу про це пошкодувала. 
Вʼячеслав підскочив і зацідив дівчині ляпаса. Щока запалала вогнем, проте Ольга не збиралася здаватися. 
– Одного не можу зрозуміти. - продовжила вона, дивлячись йому у вічі. - Як ти дізнався, що Денис пішов з дому о 5-тій ранку? 
– Я навіть не знав, що він приїжджав! Це була випадковість! - кричав розлючений хлопець. 
– Випадковість? - розсміялася Ольга. - Ти випадково так добре підготувався? Не забув про рукавички, бабині ліки? Випадково витер за собою сліди і не залишив сміття в урні? А снодійне як ти в неї залив? Теж випадково?
– Ні-ні, це я планував давно… просто нагоди не було… вона постійно то з малим, то з подругами, то з коханцями… - хлопець почав розглядати ніж, що вже довго тримав в руках. - Я випадково Дениса біля під’їзду зустрів. - він важко зітхнув і знову потер очі. - Я до ранку сидів за комп’ютером, а потім вийшов запалити цигарку. Аж раптом він! З підʼїзду як обпечений вискакує. Я навіть привітався. Проте, здається, за своїми манатками на плечах, він навіть мене не помітив. Рудоволоса красуня була так засмучена сваркою з чоловічком, що навіть налила мені келих червоного грузинського… як же воно там? А, «Кіндзмараулі»! Доречі, дуже непогане…
Подумки Ольга вже святкувала тріумф, проте мовчала. Вʼячеслав продовжував крутити в руках лезо.
– Одним словом, як на мене, то цей бовдур «рогатий» став таким ідеальним прикриттям, що й годі уявити кращого… варто було лише сказати копам, де він…
– Почекай, то це ти той «анонімний дзвінок», що поліцію до лікарні викликав? - перебила його Ольга. - Як ти взагалі знав, що він туди прийде? 
Вʼячеслав розсміявся:
– Він такий тупий, що й не ховався… - мовив хлопець. - Тинявся собі біля будинку, з матірʼю по телефону розмовляв. То я й почув, куди він збирається… синочка побачити.
– Знову випадково… - закотила очі Ольга. - Знаєш, Славку, тобі варто менше палити цигарок біля під’їзду.
– Ага, випадковість - моя удача! - усміхнувся він. - І якщо ти думаєш, що після нашої милої бесіди, залишишся жива, то помиляєшся. - він нахилився до дівчини і погладив її по волоссю. - Шкода… проте, ти ніби живеш одна? Доки тебе знайдуть, я буду вже дуже-дуже далеко… 
Раптом роздався сильний гуркіт. Хтось намагався зламати вхідні двері, які так завбачливо закрив на замок Вʼячеслав ключами Ольги. 
– А мені не шкода… - всміхнулася вона.
– Як ти це зробила, стерво?! - закричав він прямо в обличчя дівчини і встромив ножа по рукоять.
Проте, в останню секунду, Ольга встигла трохи вивернутися вбік, тож лезо ввійшло зліва під ребра. І, здається, зачепило легеню. Їй стало важко дихати, груди пронизував пекучий біль. 
Першим в квартиру ввірвався Віктор. Він кинувся на Вʼячеслава і всім своїм тілом повалив хлопця додолу. Тоді підбігло ще двоє і скрутили йому руки на спині. Закованого в кайданки Славка вивели геть. 
Віктор схилився над Ольгою звільняючи їй запʼястя. 
– Де там швидка?! - крикнув він комусь у коридор.
– Вже підіймаються! - відповів незнайомий чоловічий голос. 
– Телефон… - прохрипіла Ольга. Їй було дуже важко дихати. Кожен подих, як розпечене залізо обпікав груди. - Перевірте… його… телефон…
– Ми все бачили в прямому ефірі, дякую. - злився Віктор. - Не смійте помирати, тримайтеся!
Проте Ольга вже не чула його. Повіки важко склеїлися і вона не змогла їх відкрити, хоч як намагалася. Дівчина не чула кроків медиків, що наближалися. Не відчувала рук, що поклали її на ноші. І, нарешті, перестала відчувати біль.
«Як добре» - подумала вона і провалилася в темряву.