Розділ 9-й

Початок березня приніс таке потепління, що після лютневих морозів на вулиці було навіть трохи спекотно. Тож Ольга змінила зимові чобітки на кросівки та попрямувала в лікарню. По дорозі вона зателефонувала Наталі Степанівні, щоб дізнатися як почувається малий Сашко. 
Після останніх подій хлопчик кілька днів не розмовляв і майже нічого не їв. Проте, згодом стан покращився і вже через 2 тижні, коли відкрили садочки після карантину, повністю повернувся до нормального життя. 
– Є новини від Дениса? - питання само собою зірвалося з вуст дівчини. 
– Так, мені нарешті дозволили його вчора побачити. - сказала жінка. - Але все жахливо. 
– Ніяких зрушень по справі?
– Як я зрозуміла, у них немає прямих доказів, що це зробив Денис. Проте, немає й доказів, що це зробив хтось інший. - Наталя Степанівна важко зітхнула. - Єдиний варіант, якщо він зізнається.
Ольга слухала уважно, не перебиваючи. 
– Але я одразу сказала: сину, якщо ти дійсно цього не робив - не зізнайся в тому, в чому не винен. 
– Так, ви все правильно сказали. - мовила нарешті дівчина. - Будемо надіятись, що ситуація проясниться якнайшвидше. 
– Знаєш, той слідчий Віктор - дуже чудова людина. Він максимально відтягнув суд, до середини квітня, в надії, що випливуть якісь нові факти. Вони хочуть ще раз перевірити докази та опитати сусідів.
Ольга й не помітила як швидко дісталася до роботи. 
– Це ж чудово. - мовила дівчина вимушено посміхаючись, мабуть, вперше за кілька днів. 
Вона почувалася недобре ще звечора, проте не змогла вчасно домовитися про заміну. До обіду стало геть зле, тож дівчина таки вимушена була відпроситися. 
– Звісно, йди додому і лікуйся. Нам тільки грипу ще тут не вистачало. - сказала старша медсестра, дивлячись у бліде обличчя колеги, що заледве трималась на ногах. 
– Це просто застуда… день-два і знову буду «огірочком». - вона намагалась тримати себе бадьоро.
– Олю, ти працюєш більше всіх. - зітхнула жінка. - Коли ти востаннє брала відпустку? 
– Емм, нуу… - пробелькотіла, бо не змогла пригадати.
– Отож бо й воно! Доки повністю не одужаєш - на роботу не виходь. - суворо наказала старша. - А про твій лікарняний лист я подбаю.
– Дякую вам, Ірина Дмитрівна.
Ірині було 35 і вона не мала ні чоловіка, ні дітей. Іноді, дивлячись на жінку, Ольга часом припускала, що таким мало б бути її власне майбутнє. 
– Здивована, що у «вампіра» теж є почуття?
– Еее… - Ольга зробила дурнуватий вираз обличчя, бо навіть не уявляла, що відповісти.
– Не зважай… - махнула вона рукою. - Я знаю, що іноді буваю нестерпною. 
Дівчина попрощалась, зібрала речі і вирушила додому. По дорозі зайшла в аптеку за ліками, купила лимон та мінеральну воду. На вулиці припікало сонечко. Тож на лавці перед її будинком вже сиділи й грілися сусідки. Серед них була Зоя Миронівна. Ще здалеку Ольга почула її дзвінкий голос.
– … такий добрий-добрий, а жінку вбив, бачиш? От тобі і герой, військовий... - скрипіла зубами стара. - Треба було їй від нього втекти одразу… хоч би й до того, на лексусі. Була б жива…
Ользі захотілося підійти і стукнути стару по голові сумкою. Або хоча б крикнути, що вона жахлива лицемірна жінка! Проте ні на те, ні на інше дівчина не була спроможною, а в такому стані тим паче. Тож стримано привітавшись із сусідками й не дивлячись їм в обличчя, вона попрямувала до під’їзду. 
– Ой, Олічка! Привіт. - тон Зої Миронівни змінився на усмішку, як тільки вона побачила сусідку. - А що це ти так рано з роботи? 
Дівчина обернулась і подумала, як відповісти: так, щоб більше не запитували чи, все ж таки, стримано? Та поки вона думала, стара не замовкала. 
– В тебе такий вигляд жахливий. Захворіла, так? - говорила, здавалось, більше сама до себе, й відповіді не очікувала. - Ой, ви ж знаєте, що «ковід» повернувся? Мені вчора було так погано. - жалілась жінка сусідкам. 
Ольга закотила очі, зітхнула та вже збиралася зникнути з очей, коли раптом Зоя Миронівна вхопилася за серце і почала важко дихати заплющивши повіки.
– Олю, їй погано! Допоможи, ти ж лікар! - покликала одна із пенсіонерок.
Дівчина вже звикла, що її плутають з лікарем. Всі, хто знав, що вона має хоч якесь відношення до медицини, дуже часто плутали її з фельдшером швидкої, травматологом, дієтологом, косметологом і, хай йому грець, навіть з гінекологом. Тому не звернула ніякої уваги на коментар, а натомість поспіхом кинулась до Зої Миронівни та знайшла пульс на її запʼясті. Серце билось швидко, жінка переривчасто дихала.
– У вас дома є валідол чи корвалол? - запитала Ольга. Стара кивнула головою. - Ходімо, проведу вас до квартири. 
Дівчина допомогла їй підвестися на ноги і обоє зникли за дверима під’їзду під пильними поглядами сусідських очей.
Квартирі Зої Миронівни мала дві кімнати. В одній з них Ольга посадила жінку на диван та запитала, де аптечка? Стара махнула рукою в сторону тумбочки під телевізором. Дівчина, натомість, швидко дістала потрібні ліки. Проте, серед препаратів, вона помітила ще дещо. Схопила той флакон і довго його розглядала. Це був знайомий її «Барбітал».
Ольга дочекалася поки жінці стане краще та наважилася, все таки, запитати:
– Зоя Миронівна, ви приймаєте снодійне?
– Так, а що? - відповіла вона. - Щось не гаразд, Олю?
– Це дуже сильний препарат. Він погано впливає на серцево-судинну систему. - дівчина пильно подивилась в очі старій. - Давно вам з серцем погано? 
– Та вже кілька місяців. - зітхнула жінка. 
– А в лікаря ви були? - не здавалась та. - Хто вам його призначив?
– Не була. Знаєш, я дуже погано сплю. - вона опустила очі. - Часом таке безсоння, що всю ніч телевізор можу дивитися. А Славку рано на навчання. Це він для мене в аптеці купив. 
Ольга знала, що Зоя Миронівна проживала з внуком, який був ще студентом. Він мусів тимчасово переїхати до бабусі, бо з лівого берега Дніпра, де жили його батьки, дуже довго та незручно добиратись до університету. Стара часто хвалилася, який Вʼячеслав хороший та розумний хлопець. А йому ж іще тільки 19. 
Ольга раптом щось пригадала. Щось незначне, маленьке, проте таке чітке і яскраве, що вже не змогла його позбутися. Спогад стояв перед очима та відгукувався неприємним відчуттям у грудях. Тож дівчина поспіхом підвелася і, перед тим, як піднятись до себе, ще раз звернулася до жінки:
– Зоя Миронівна, я прошу вас, не приймайте більше це снодійне. І обов’язково відвідайте лікаря.
Стара кивнула та подякувала на прощання.
Опинившись в своїй квартирі, вона одразу дістала телефон і набрала номер Золотенка. Поки йшли гудки, дівчина кусала пальці, зважуючи, що говоритиме. Вона була виснажена, заледве змогла зняти верхній одяг та взуття.
Нарешті їй відповіли. Дівчина полегшено зітхнула і привіталася.
– Це Кирилюк Ольга. Сусідка Бондар Дениса. - сказала дівчина. - Ви ще мене пам’ятаєте, Вікторе?
– Звісно, Ольго. Щось сталося? 
– Так, сталося дещо серйозне. - дівчина детально розповіла, що бачила.
Чоловік слухав, проте недовірливо перепитував.  
– Це ще не все, Вікторе. Якось давно я стала свідком однієї сцени. - вона набрала побільше повітря у груди. - Це було ще, мабуть, восени. Я тоді не звернула особливої уваги, а потім і взагалі забула. 
Дівчина напружила мозок та кілька секунд мовчала. Поліцейський терпеливо чекав.
– Віка стояла біля під’їзду з цим Вʼячеславом і вони про щось сперечалися. - сказала нарешті та. - Він раз за разом хапав її то за руки, то за плечі, вона пручалася. А потім мені здалося, що він хотів її вдарити… не знаю… може мені тільки здалося… 
– Це вже цікаво… - озвався Золотенко.
– Так, проте я підкралася надто близько. Вʼячеслав мене помітив і відпустив Вікторію. Вона одразу зайшла в під’їзд, тож я навіть не встигла спитати, що сталося?
– Зоя Миронівна - це та старенька, разом з якою ви знайшли тіло Вікторії? - запитав Золотенко.
– Саме так, вона одразу під квартирою Дениса живе. У 12-й. Другий поверх.
– Гаразд, Ольго. Я вас зрозумів. - сказав слідчий, коли дівчина закінчила розповідь. - В будь-якому випадку дякую вам за інформацію. Ми обов’язково все перевіримо. 
– І вам дякую. - Ольга попрощалась та поклала слухавку. 
Вона відчула полегшення, проте ненадовго. Хвороба дала про себе знати і дівчина втомлено впала на ліжко. Вона встигла прийняти ліки і провалилась в тривожний сон. Проте, інтуїція щодо застуди не підвела, за кілька днів їй справді стало краще. У пʼятницю вона вже зателефонувала Ірині Дмитрівні повідомити, що готова вийти на зміну. Але жінка наполягла зробити це вже з понеділка, мовляв - немає такої нагальної потреби. Тож Ольга щиро зраділа й подякувала за два зайві вихідні. 
В суботу було сонячно і тепло. Дівчина вирішила, що непогано було б прогулятися. За останні дні вона практично не виходила з дому, лише кілька разів у магазин. 
Та коли, зрештою, опинилася зовні то заклякла, як і тоді, коли побачила Зубка. Цього разу біля під’їзду стояв та палив цигарку, не хто інший, як внук баби Зої - Вʼячеслав. Склалося враження, що хлопець підстерігав Ольгу, проте дівчина одразу відігнала таку думку.
«Це просто збіг. Не параной!» - наказала собі подумки. - «Він же не міг стояти тут весь ранок?»
Побачивши сусідку Вʼячеслав викинув недопалок на асфальт і наблизився до неї впритул. Він стояв так близько, що вона могла відчувати його подих, все ще із запахом диму. 
– Ти натравила на мене копів через бабине пійло?! - викрикнув голосно, прямо дівчині в обличчя.
Було помітно, як хлопець гнівався, проте добре стримував свою лють.
– А ти намагався вбити свою бабу тим пійлом? - відповіла питанням, сама від себе не очікуючи такої сміливості. 
– Ой, то ти турбуєшся про її здоров’я? - криво посміхнувся Вʼячеслав. - А ти знаєш, що після візиту твого дружка Золотенка, після того як він обшукав її квартиру і мою спальню, бабу Зою забрала швидка? Вона два дні під крапельницею пролежала. 
Ольга знала, що це не її провина. В тому, що стара мала слабке серце винен Барбітал, а не стрес, спричинений візитом поліції. Вона не дозволила собі піддатися на маніпуляцію Вʼячеслава. 
– То це ж навпаки добре. - хитро посміхнулася дівчина. - Сподіваюсь, лікарі виправлять шкоду, зроблену тобою. 
А тоді краєм ока помітила, як хлопець стис руки в кулаки.
«Все, як і того разу. Як в суперечці з Вікою…» - подумалось їй. Дівчина боялася , що він може її вдарити, проте не збиралася відступати. Вона раптом відчула себе хороброю та сильною.
– Її ти теж Барбіталом напоїв? Вікторію. Хіба ні?
Ольга мала рацію, Вʼячеслав вибухнув блискавично. Він міцно схопив дівчину за плече й притис до холодної стіни збоку від дверей підʼїзду. 
– Що тобі від мене потрібно? - крізь зуби мовив він прямо в обличчя дівчини. - Маєш якісь докази, щоб таке заявляти? 
Вона промовчала. Але добре знала, що «смикає за правильні ниточки», тож чекала доки хлопець дасть волю емоціям і скаже щось іще.
– Ой, постривай… - він вдавано зобразив лагідний голос. - Навіть поліція не має ніяких доказів. Тож, звідки вони мають бути у тебе?
Вʼячеслав переможно посміхався. Ольга наважилася на ще одну провокацію. 
– Бо ти добре витер за собою всі сліди, чи не так? - обережно мовила вона.
– Послухай уважно і запамʼятай. - він так близько нахилив обличчя, що ледь не торкався її носу своїм. - Не лізь до мене, інакше пошкодуєш. Клянуся! 
– Це погроза? - відчула, що тіло підводить та починає по-трохи тремтіти. 
– Поки що тільки попередження. - Вʼячеслав нарешті відпустив руку дівчини і подався геть. 
Ольга вирішила, що прогулянки на сьогодні для неї більш, ніж досить. Думки в голові роїлися ніби набридливі мухи. Вона піднялася назад до квартири та взялася розмірковувати. Довго ходила по вітальні колами й гадала, що їй робити? Як вчинити правильно? Щоб привести думки до ладу, дівчина вирішила занотувати речі, в яких вона була цілком впевненою.
Ольга дістала аркуш паперу та ручку. Пішла на кухню, щоб випити міцної кави. Поки грівся чайник, записала:
1. Славко вбив Вікторію. 
2. Поліція провела обшук та допит. Доказів немає.
3. Щиросердне зізнання - єдиний варіант до правди. 

Довго роздивлялася білий аркуш та ще довше слухала як кипить вода.
«Маячня…» - подумалось дівчині. Помʼяла та викинула його в урну під раковиною.
«Що я можу зробити?» - сказала Ольга сама до себе вголос та, зрештою, налила кипʼяток в улюблену чашку. Тоді пішла на балкон, відкрила вікно і почала сьорбати гарячий напій маленькими ковтками. В своїй голові вона вже мала план, хоч і не до кінця продуманий. Дурний, небезпечний, ідіотський план, де від кожного неправильного кроку залежало її власне життя. Дівчина думала й думала, довго зважувала ризики, уявляла результат, коли щось піде не так. А тоді нарешті вирішила: вона зробить це.