Розділ 8-й

О 7-й ранку понеділка в квартирі Ольги роздався дверний дзвінок. Вона вже не спала, а за звичкою переглядала новини лежачи у ліжку. Проте не мала ні найменшого уявлення хто б міг прийти в такий час, тож перш, ніж відкрити, завбачливо подивилася у вічко: Наталя Степанівна. Ольга поспіхом відчинила двері і здивувалася ще раз: за руку жінки тримався малий Сашко. Вони привіталися.
– Олічка, виручай. Будь ласка. - благала жінка. - Садочок відкривається тільки о восьмій, а нам з Іваном якраз на восьму на роботу. Я просила сусідку, проте вона зламала ногу і досі в гіпсі. - випалила Наталя Степанівна на одному подиху. - Зможеш його відвести? У тебе ж вихідний ще? 
Ольга знала, що Іван Петрович, як і дружина, теж працює на місцевому фармацевтичному заводі, тільки охоронцем на прохідній. Але точно не очікувала, що саме її попросять про послугу. 
– Ні, мені теж на зміну сьогодні, але на дев’яту. - відповіла дівчина. - Тож, гаразд. Я допоможу.
– Ой, дякую тобі! Дуже-дуже. Садочок той, що біля парку «Веселка», знаєш? - запитала, посміхаючись жінка.
– Так, «Колобок» називається.
Наталя Степанівна нахилилася до внука:
– Сашуль, ти ж знайомий з тітонькою Олею? Вона тебе відведе, а бабуся ввечері забере, добре?
Хлопчик кивав головою, проте виглядав сумним. Жінка поцілувала внука у щоку, попрощалася з колишньою сусідкою, ще раз подякувавши їй, та швидко зникла з очей.
Ольга любила дітей і добре з ними ладнала, використовуючи той самий підхід, що й до своїх капризних пацієнтів. У більшості випадків - це спрацьовувало. 
– Ну що, ти вже снідав сьогодні? - присіла навпочіпки Ольга біля дитини, після того як вони зайшли до квартири. 
Хлопчик негативно похитав головою.
– А голодний? Хочеш чогось смачненького?
– Ні, я хочу до мами. 
Дівчина зітхнула та кілька хвилин зважувала, що сказати.
– Тобі бабуся з дідусем щось говорили? Де мама? - врешті запитала вона.
Хлопчик знову похитав головою і сумно опустив додолу очі. Ольга була розчарована, проте не здивована. Якби вони сказали внуку правду, то скоріше за все, комусь потрібно було залишитись з ним вдома. 
«Але, все одно, це треба обов’язково зробити!» - промайнуло в думках
– Знаєш, а я вчора спекла торт. - посміхнулась вона до хлопчика, відкидаючи всі погані думки з голови. - Дуже красивий, з кремовими квіточками. Хочеш спробувати? 
В очах дитини спалахнули блискітки і він з усмішкою кивнув головою. 
Рівно о восьмій вони вже прямували до «Колобка». Проте, опинившись біля садочка, Ольга виявила, що ворота зачинені. Поглянула на годинник - 8:12.
«Вже має бути відкрито!» - подумала розгублено. Територією блукав охоронець і вона одразу помахала рукою. Чоловік підійшов ближче. Дівчина привіталась та запитала:
– Ви скоро відчиняєтесь? Мені на роботу. 
– Дитячий садок на карантині від сьогоднішнього дня. Багато дітей похворіло. - відповів охоронець. 
– Що? Але ж… - Ольга не вірила своїм вухам. - На довго?
Наче це питання могло щось змінити. Авжеж не на 2 години. Проте чоловік відповів досить стримано:
– Поки що на тиждень, потім може продовжать… залежно від ситуації. - охоронець підозріло подивився на дівчину. - Батькам написали повідомлення ще в пʼятницю, в загальний чат дитячої групи. 
– Так, я просто… - ні бажання, ні часу пояснювати хто вона та що тут робить не було. Тож швидко попрощавшись пішла з Сашком на зупинку. 
По дорозі Ольга зателефонувала Наталі Степанівні та описала ситуацію. Жінка обіцяла взяти на роботі відгул сьогодні ж. Проте наразі іншого варіанту не розглядалося. У лікарні все таки місця більше, ніж в заводській їдальні, тому дівчина вимушена була взяти Сашка з собою. 
Вона трохи запізнилася через затор, проте ніхто не звернув на це уваги. В ординаторській всі тільки й милувалися рудими кучерями хлопчика та допитувалися Ольгу, де ж вона знайшла таке чудо? Колектив у дівчини був на диво хорошим, хоч серед жінок це зазвичай рідкість. Навіть старша медсестра, яку вони позаочі називали «вампіром» (стільки крові вона випила оточуючим), вислухавши Ольгу, дозволила зробити виключення і залишити дитину до вечора. Але про нагляд мала подбати вона самостійно, без шкоди для робочих обовʼязків. Тож дівчина звернулася до єдиної людини, що точно їй не відмовила б - санітарки Оксани Василівни.
Оксана Василівна була досить повненькою й трохи кульгала після невдалої операції на стегні. Але більш добродушної людини Ольга не зустрічала, відколи тут працювала. 
– Я вам так вдячна! - сказала вона після того, як жінка погодилась водити Сашка за собою весь день.
В зоні очікування родичів пацієнтів був ігровий куточок для дітей. Сюди вони і прийшли.
– У тебе по плану багато сьогодні? - спитала Оксана колегу про операції.
– Ні, один «апендицит» з вчорашнього вечора і «камені в нирках». - сказала дівчина переглядаючи в телефоні розклад. - Якщо не буде нічого термінового, то звільнюсь ще до обіду. 
Жінка кивнула. А Ольга раптом пригадала:
– Я ж торт принесла. Вчора спекла. Якраз попʼємо чаю. - всміхнулася вона.
– Ох, Олю. Вмієш же ти підкуповувати людей. - розсміялася та. - І випічка в тебе смачнюща! Нагадай, чого ти досі не заміжня?
При всій своїй доброті, це була мабуть єдина найнестерпніша риса характеру Оксани Василівни - одружити і видати заміж усіх навколо себе. Вона сватала молодих медсестер лікарям, холостих лікарів медсестрам і так по колу. Проте, за роки її роботи співробітники настільки звикли до цього, що навіть робили ставки, коли в колективі зʼявлялася «свіжа кров» - кому на цей раз буде рекомендувати «вигідну партію» Оксана? Таким чином, одного разу, Ольга навіть виграла 5 тисяч гривень. Вона взяла свою колегу (і по сумісництву найкращу подругу) Надію Малишко - і утрьох з Василівною жінки пішли в дорогий китайський ресторан їсти морських жителів, назви яких жодна з них не знала. Наступного дня всі троє не вийшли на роботу через гостре отруєння. Проте вирішили, що пригода була того варта, тож на заклад скаржитись не стали. Відтоді Ольга більше не робила ставок.
– Мені пора йти. - сказала натомість вона, щиро посміхнувшись, та побігла працювати.
До обіду справитись не вийшло. Привезли хлопця після ДТП і дівчина застрягла в операційній ще на кілька годин. 
Коли вона нарешті звільнилася була майже 5-та. Сонце поступово хилилося до заходу і Ольга вирішила перевірити чи здогадалася Оксана Василівна погодувати Сашка. Сама вона була голодною, проте вже давно навчилася не звертати на це уваги. Часто доводилось їсти не тоді коли хочеться, а тоді, коли випадає можливість.
Хлопчика ніде не було видно, тож Ольга вирішила пошукати колегу. А коли врешті знайшла, то заклякла від почутого. Виявилось, що приходив відвідувач у військовій формі. Питав, де може знайти Кирилюк Ольгу, а тоді побачив малого.
– …а що я могла зробити? - розвела руками Оксана. - Дитина кинулась йому на шию з криками: тату, тату…
– Ох… не треба було відпускати… - сказала дівчина. - Він же під моєю відповідальністю! 
– А я і не відпустила. Не хвилюйся так. - сказала жінка й махнула рукою у вікно. - Он вони, на лавці сидять. Я ж не зовсім дурна. Контролюю тут все. 
Ольга закотила очі майже до небес, але все ж подякувала та побігла. Схопила пальто з ординаторської, проте не стала перевзуватись, тож так і вискочила на сніг в тонких медичних тапках. 
Позаду лікарняної будівлі розкинувся великий садок, де росли переважно фруктові дерева, а по периметру - ялинки. Тут було багато лавок і доріжок, вистелених новою бруківкою. Тому гуляти в такому місці полюбляли не лише пацієнти, яким це було дозволено, а й матусі з колясками із сусідніх будинків, бо ворота лікарні ніколи не закривалися. 
Ольгу настільки вразила неочікувана поява Дениса, що вона навіть не одразу заговорила, коли підійшла. Сашко знайшов якусь палицю й взявся старанно обтрушувати сніг з  невисоких кущиків. 
– Привіт. Мені мама розповіла, що сталося. Тож, пробач, якщо налякав. - почав першим чоловік. - Я просто дуже сильно хотів побачити сина…
– Де ти пропадав? Ти вже був в поліції? Знаєш, що тебе підозрюють? - сипала питаннями дівчина.
– Знаю. - коротко зітхнув Денис.
– І? Що плануєш робити? - наполягала Ольга. 
– Планую зникнути на певний час. Просто Сашко… - він не договорив. Обернувся і поглянув на хлопчика, що завзято продовжував працювати. - Мабуть, не варто було приходити…
– Почекай, що? - здивувалася Ольга. - Ти ж… ти ж цього не робив, правда? - обережно запитала вона, боячись підтвердити протилежне.
– Звісно, що ні. - сумно всміхнувся Денис.
– Тоді навіщо знову тікати? Не розумію… - зітхнула Ольга.
– Бо все одно на мене повісять… - чоловік опустив очі та почав розглядати своє взуття.
– Чому ти так вирішив? - вона, насправді, не до кінця розуміла позицію Дениса. - Це ж неправильно… так не можна… потрібно піти і розповісти…
– Розповісти що? Подумай сама. - він нарешті підвів очі та уважно подивився в обличчя навпроти. - Чоловік повертається додому після десяти місяців на фронті і застає дружину з коханцем. Він зникає, вимикає телефон, а вже зранку її знаходять вбиту у власній квартирі. - перевів подих та набрав у легені побільше повітря. - Якщо ти знаєш ще бодай когось, хто б міг це зробити - то скажи мені. 
– Я… я не знаю… - зітхнула Ольга. Все ж було таким по дурному очевидним.
Раптом до Дениса підбіг Сашко і обійняв за ногу. Було зрозуміло, що дитина чула частину розмови та вочевидь добре розуміла сказані слова.
– Тату, я хочу до мами… - промовив хлопчик. - Ми з тобою підемо до мами? 
Денис не встиг нічого відповісти, бо Ольга його випередила.
– Господи, Денисе, я прошу тебе, хоч ти йому скажи! - не витримала вона й підвищила голос. - Він справиться з правдою. А от брехня його зруйнує. Повір мені.
Денис не знав, як реагувати. Він просто пильно вдивлявся їй в очі.
– Я вже бачила таке і не раз! В отих от стінах! - дівчина махнула рукою позад себе на будівлю лікарні. - Поламані брехнею діти. Так не повинно бути.
Чоловік нічого не відповів. Він лише сумно кивнув головою кілька разів, взяв сина за руку та відвів в сторону. Тоді присів навпочіпки перед хлопчиком і почав говорити. Ольга не чула, що саме, проте бачила як Денис ледве стримується, щоб не заплакати. По рожевих щічках Сашка одразу потекли рясні сльози і вона більше не могла опиратися емоціям. Дівчина також заплакала слідом за дитиною. Тоді чоловік міцно обійняв сина та продовжував обіймати, коли вона зрештою знову до них не підійшла. Він підвівся і подякував сусідці. 
– Мені треба йти. - сказав Денис. - Можна тебе попросити про послугу? 
– Еее… так. - відповіла Ольга, проте не мала ні найменшого уявлення, що б вона могла для нього зробити.
– Можеш, час від часу, бути з ним? - запитав чоловік натякаючи на Сашка. - Ти все одно живеш… 
Він замовк, не закінчивши фразу.
– …одна, так? - продовжила Ольга. - І не маю особистого життя, правда? 
– Я не це мав на увазі…
Проте, дівчина добре знала, що саме це він і мав на увазі. Вона хотіла сказати щось іще, але не встигла. Пронизливий свист сирени заповнив територію лікарні. Ольга з Денисом навіть не одразу зрозуміли, що відбувається, вони просто стояли і дивилися у напрямку того звуку, а коли нарешті усвідомили - було вже запізно. Поліцейські автівки приховала лікарняна будівля, проте вже за хвилину троє чоловіків у формі бігли до них по запорошеній снігом бруківці. 
– Ти що, викликала поліцію?! - вигукнув до Ольги Денис.
– Я? Ні, звісно. - дівчину вкрай обурила така його підозра. - Коли б я встигла це зробити, стоячи весь час із тобою?
– Крім матері, ніхто не знав, що я тут! - наполягав чоловік. 
– Денисе, я цього не робила, повір… 
– Гаразд, вже не важливо… 
Він більше нічого не зміг сказати, бо якраз в цю секунду слідчий Золотенко потягнувся до кобури з пістолетом на поясі. Але Денис його випередив піднявши обидві руки вгору.
– Не варто. Я не збираюся тікати. - сказав він. 
– Що ж, це добре. - озвався Віктор. - Нам поступив анонімний дзвінок, що ви тут. І ви таки тут, Бондар Денис Іванович. 
«Анонімний дзвінок? Що за маячня?» - подумалось раптом Ользі, але вона промовчала.
Золотенко чекав відповіді, однак її не було, тож він продовжив:
– Ви підозрюєтесь у вбивстві дружини, Бондар Вікторії Миколаївни. - Віктор дістав з кишені наручники. - Тож якщо ви не збираєтесь знову зникати, то не будете проти цього?
Денис мовчки витягнув вперед руки і Золотенко закував їх в кайданки. Позаду чоловіка голосно розплакався Сашко. Ольга тільки тепер зрозуміла, що дитина за всім спостерігала. Вона підійшла до хлопчика та підхопила його на руки. Той зарився маленьким личком у комірець її пальта. 
Дениса провели і посадили в автівку. А дівчина повернулась з малим до лікарні. Там вона зателефонувала Наталі Степанівні й розповіла, що відбулося. Жінка заплакала. Решту дня Ольга провела в ординаторській не випускаючи з рук Сашка. Як могла, вона заспокоювала дитину, доки він не зʼїв ще один шматок смачнющого торту. Тільки після цього хлопчик міцно заснув, а вже на ранок прокинувся у своєму ліжечку в оселі дідуся та бабусі.