Розділ 8-й

О 7-й ранку понеділка в квартирі Ольги роздався дверний дзвінок. Вона вже не спала, за звичкою переглядала новини лежачи у ліжку. Проте не мала ні найменшого уявлення хто б міг прийти в такий час, тож перш, ніж відкрити, завбачливо подивилася у вічко: Наталя Степанівна. Ольга поспіхом відчинила двері і здивувалася ще раз: за руку жінки тримався малий Сашко. Вони привіталися.
– Олічка, виручай. Будь ласка. - благала жінка. - Садочок відкривається тільки о восьмій, а нам з Іваном якраз на восьму на роботу. Я просила сусідку, проте вона зламала ногу і досі в гіпсі. - випалила Наталя Степанівна на одному подиху. - Зможеш його відвести? У тебе ж вихідний ще? 
Ольга знала, що Іван Петрович, як і дружина, теж працює на місцевому фармацевтичному заводі, тільки охоронцем на прохідній. Проте вона не очікувала, що саме її попросять про послугу. 
– Ні, мені теж на зміну сьогодні, але на дев’яту. - відповіла дівчина. - Тож, гаразд. Я допоможу. 
– Ой, дякую тобі! Дуже- дуже. Садочок той, що біля парку «Веселка», знаєш? - запитала, посміхаючись жінка.
– Так, «Колобок» називається.
Наталя Степанівна нахилилася до внука:
– Сашуль, ти ж знайомий з тітонькою Олею? Вона тебе відведе, а бабуся ввечері забере, добре?
Хлопчик кивав головою, проте виглядав сумним. Жінка поцілувала внука у щоку, попрощалася з Ольгою, ще раз подякувавши їй, і швидко пішла. 
Ольга любила дітей та добре з ними ладнала, використовуючи той самий підхід, що і до своїх капризних пацієнтів. У більшості випадків це спрацьовувало. 
– Ну що, ти вже снідав сьогодні? - присіла навпочіпки Ольга біля дитини, після того як вони зайшли до квартири. 
Хлопчик негативно похитав головою.
– А голодний? Хочеш чогось смачненького?
– Ні, я хочу до мами. 
Дівчина зітхнула і кілька хвилин зважувала, що сказати.
– Тобі бабуся з дідусем щось говорили? Де мама? - врешті запитала вона.
Хлопчик знову похитав головою і сумно опустив додолу очі. Ольга була розчарована, проте не здивована. Якби вони сказали внуку правду, то скоріше за все, комусь потрібно було залишитись з ним вдома. 
«Але все одно це треба обов’язково зробити» - подумалось їй.
– Знаєш, а я вчора спекла торт. - посміхнулась вона до хлопчика, відкидаючи всі погані думки з голови. - Дуже красивий, з кремовими квіточками. Хочеш спробувати? 
В очах дитини спалахнули блискітки і він з усмішкою кивнув головою. 
Рівно о восьмій вони вже прямували до «Колобка». Проте, опинившись біля садочку, Ольга виявила, що ворота зачинені, поглянула на годинник: 8:12.
«Вже має бути відкрито» - подумала вона. По території блукав охоронець і Ольга помахала рукою. Чоловік підійшов ближче. Дівчина привіталась і запитала:
– Ви скоро відчиняєтесь? Мені на роботу. 
– Дитячий садок на карантині від сьогоднішнього дня. Багато дітей похворіло. - відповів охоронець. 
– Що? Але ж… - Ольга не вірила своїм вухам. - На довго?
Наче це питання могло щось змінити. Авжеж не на 2 години. Проте чоловік відповів досить стримано:
– Поки що на тиждень, потім може продовжать… залежно від ситуації. - охоронець підозріло подивився на дівчину. - Батькам написали повідомлення ще в пʼятницю, в загальний чат дитячої групи. 
– Авжеж, я… - Ольга не мала ні бажання, ні часу пояснювати хто вона та що тут робить, тож попрощалась і пішла з Сашком на зупинку. 
По дорозі вона зателефонувала Наталі Степанівні та описала ситуацію. Жінка обіцяла взяти на роботі відгул сьогодні ж. Проте наразі іншого варіанту не розглядалося. У лікарні все таки місця більше, ніж в заводській їдальні, тож Ольга вимушена була взяти Сашка з собою. 
Вона трохи запізнилася через пробку, проте ніхто не звернув на це увагу. В ординаторській всі тільки й милувалися рудими кучерями хлопчика та допитувалися Ольгу, де ж вона взяла таке чудо? Колектив у дівчини був на диво хорошим, хоч серед жінок це зазвичай рідкість. Навіть старша медсестра, яку вони позаочі називали «вампіром» (стільки крові вона випила оточуючим), вислухавши Ольгу, дозволила зробити виключення і залишити дитину до вечора. Але про нагляд мала подбати вона самостійно, без шкоди для робочих обовʼязків. Тож Ольга звернулася до єдиної людини, що точно їй не відмовила б - санітарки Оксани Василівни.
Оксана Василівна була повненькою і трохи кульгала після невдалої операції на стегні. Але більш добродушної людини Ольга не зустрічала, відколи тут працювала. 
– Я вам так вдячна! - сказала вона після того, як жінка погодилась водити Сашка за собою весь день.
У зоні очікування родичів пацієнтів був ігровий куточок для дітей. Сюди вони і прийшли.
– У тебе по плану багато сьогодні? - спитала Оксана Ольгу про операції.
– Ні, один «апендицит» з вчорашнього вечора і «камені в нирках». - сказала дівчина переглядаючи в телефоні розклад. - Якщо не буде нічого термінового, то звільнюсь ще до обіду. 
Оксана кивнула. Раптом Ольга згадала:
– Я ж торт принесла. Вчора спекла. Якраз попʼємо чаю. - усміхнулась вона.
– Ох, Олю. Вмієш же ти підкуповувати людей. - розсміялася жінка. - І випічка в тебе смачнюща. Нагадай, чого ти досі не заміжня?
При всій своїй доброті, це була мабуть єдина найнестерпніша риса характеру Оксани Василівни - одружити і видати заміж усіх навколо себе. Вона сватала молодих медсестер лікарям, холостих лікарів медсестрам і так по колу. Проте за роки її роботи співробітники настільки звикли до цього, що навіть робили ставки, коли в колективі зʼявлялася «свіжа кров» - кому на цей раз буде рекомендувати «вигідну партію» Оксана? Таким чином, одного разу, Ольга навіть виграла 5 тисяч гривень. Вона взяла свою колегу (і по сумісництву найкращу подругу) Надію Малишко - і утрьох з Василівною жінки пішли в дорогий китайський ресторан їсти морських жителів, назви яких жодна з них не знала. Наступного дня всі троє не вийшли на роботу через гостре отруєння. Проте вирішили, що пригода була того варта, тож на заклад скаржитись не стали. Відтоді Ольга більше не робила ставок.
– Мені пора йти. - сказала дівчина щиро посміхаючись та побігла працювати.
До обіду справитись не вийшло. Привезли хлопця після ДТП і Ольга застрягла в операційній ще на кілька годин. 
Коли вона нарешті звільнилася була майже 5-та. Сонце поступово хилилося до заходу і дівчина вирішила перевірити чи здогадалася Оксана Василівна погодувати Сашка. Сама вона була голодною, проте вже давно навчилася не звертати на це уваги. Вона часто їла не тоді коли хотіла , а тоді, коли могла.
Хлопчика ніде не було, тож Ольга вирішила пошукати колегу. А коли врешті знайшла, то заклякла від почутого. Виявилось, що прийшов відвідувач, у військовій формі, питав, де може знайти Ольгу, а тоді побачив малого.
– …а що я могла зробити? - розвела руками Оксана. - Дитина кинулась йому на шию з криками: тату, тату…
– Ох… не треба було відпускати… - сказала дівчина. - Він же під моєю відповідальністю! 
– А я і не відпустила. Не хвилюйся так. - сказала жінка і показала у вікно. - Он вони, на лавці сидять. Я ж не зовсім дурна. Контролюю тут все. 
Ольга закотила очі, проте все ж подякувала і побігла. Схопила пальто з ординаторської, проте не стала перевзуватись, тож так і вискочила на сніг в тонких медичних тапках. 
Позаду лікарняної будівлі розкинувся великий садок, де росли переважно фруктові дерева, а по периметру - ялинки. Тут було багато лавок і доріжок, вистелених новою бруківкою. Тому гуляти в такому місці полюбляли не лише пацієнти, яким це було дозволено, а й матусі з колясками із сусідніх будинків, бо ворота лікарні завжди були відкритими. 
Ольгу настільки вразила неочікувана поява Дениса, що вона навіть не одразу заговорила, коли підійшла. Сашко знайшов якусь палицю і старанно обтрушував сніг з  невисоких кущиків. 
– Привіт. Мені мама розповіла, що сталося. Тож, пробач, якщо налякав. - почав першим чоловік. - Я просто дуже сильно хотів побачити сина…
– Де ти пропадав? Ти вже був в поліції? Знаєш, що тебе підозрюють? - сипала питаннями Ольга.
– Знаю. - коротко зітхнув Денис.
– І? Що плануєш робити? - наполягала Ольга. 
– Планую зникнути на певний час. Просто Сашко… - він не договорив. Обернувся і поглянув на хлопчика, що старанно продовжував працювати. - Мабуть, не варто було приходити…
– Почекай, що? - здивувалася Ольга. - Ти ж… ти ж цього не робив, правда? - обережно запитала вона, боячись підтвердити протилежне.
– Звісно, що ні. - сумно всміхнувся Денис.
– Тоді навіщо знову тікати? Не розумію… - зітхнула Ольга.
– Бо все одно на мене повісять… - опустив очі чоловік та почав роздивлятися своє взуття.
– Чому ти так вирішив? - затинаючись спитала Ольга. Вона не до кінця розуміла позицію Дениса. - Це ж неправильно… так не можна… потрібно піти і розповісти…
– Розповісти що? Подумай сама. - він нарешті підвів очі та уважно подивився їй в обличчя. - Чоловік повертається додому після десяти місяців на фронті і застає дружину з коханцем. Він зникає, вимикає телефон, а вже зранку її знаходять вбиту у власній квартирі. - він перевів подих і набрав у легені повітря. - Якщо ти знаєш ще бодай когось, хто б міг це зробити - то скажи мені. 
– Я… я не знаю… - зітхнула Ольга. Все було таким по дурному очевидним.
Раптом до Дениса підбіг Сашко і обійняв за ногу. Було зрозуміло, що дитина чула розмову.
– Тату, я хочу до мами… - сказав хлопчик. - Ми з тобою підемо до мами? 
Денис не встиг нічого відповісти, бо Ольга його випередила.
– Господи, Денисе, я прошу тебе, хоч ти йому скажи! - не витримала вона і підвищила голос. - Він справиться з правдою. А от брехня його зруйнує. Повір мені.
Денис не знав, що сказати, він просто дивився їй в очі.
– Я вже бачила таке і не раз! В отих от стінах! - дівчина показала рукою позад себе на будівлю лікарні. - Поламані брехнею діти. Так не повинно бути.
Чоловік нічого не відповів. Він лише сумно кивнув головою, взяв сина за руку і відвів в сторону. Тоді присів навпочіпки перед хлопчиком і почав говорити. Ольга не чула, що саме, проте бачила як Денис ледве стримується, щоб не заплакати. По рожевих щічках Сашка потекли рясні сльози і вона більше не могла опиратися емоціям. Ольга заплакала разом з дитиною. Тоді чоловік міцно обійняв сина і продовжував обіймати, коли вона врешті знову до них не підійшла. Він підвівся і подякував дівчині. 
– Мені треба йти. - сказав Денис. - Можна тебе попросити про послугу? 
– Еее… так. - відповіла Ольга, проте не мала уявлення, що б вона могла для нього зробити.
– Можеш, час від часу, бути з ним? - запитав чоловік натякаючи на Сашка. - Ти все одно живеш… 
Він замовк, не закінчивши фразу.
– …одна, так? - продовжила Ольга. - І не маю особистого життя, правда? 
– Я не це мав на увазі…
Проте, Ольга знала, що саме це він і мав на увазі. Вона хотіла сказати щось іще, але не змогла. Пронизливий свист сирени заповнив територію лікарні. Ольга з Денисом навіть не одразу зрозуміли, що відбувається, вони просто стояли і дивилися у напрямку звуку, а коли зрозуміли - було вже запізно. Поліцейські автівки приховала лікарняна будівля, проте вже за хвилину троє чоловіків у формі бігли до них по запорошеній снігом бруківці. 
– Ти що, викликала поліцію? - вигукнув до Ольги Денис.
– Я? Ні, звісно. - дівчину обурила його підозра. - Коли б я це встигла зробити, стоячи весь час із тобою?
– Крім матері, ніхто не знав, що я тут. - наполягав чоловік. 
– Денисе, я цього не робила, повір… 
– Гаразд, вже не важливо… 
Він більше нічого не зміг сказати, бо якраз в цю секунду слідчий Золотенко потягнувся до кобури з пістолетом на поясі. Проте Денис його випередив піднявши обидві руки вгору.
– Не варто. Я не збираюся тікати. - сказав він. 
– Що ж, це добре. - озвався Віктор. - Нам поступив анонімний дзвінок, що ви тут. І ви таки тут, Бондар Денис Іванович. 
«Анонімний дзвінок? Що за маячня?» - подумалось Ользі, але вона промовчала.  Золотенко чекав відповіді, але її не було, тож він продовжив:
– Ви підозрюєтесь у вбивстві дружини, Бондар Вікторії Миколаївни. - Віктор дістав з кишені наручники. - Тож якщо ви не збираєтесь знову зникати, то не будете проти цього.
Денис мовчки витягнув руки вперед і Золотенко закував їх в кайданки. Позаду голосно розплакався Сашко. Ольга тільки зараз зрозуміла, що дитина за всім спостерігала. Вона підійшла до хлопчика і взяла його на руки. Той зарився личком у комірець її пальта. 
Дениса посадили в автівку. Ольга повернулась з малим до лікарні. Там вона зателефонувала Наталі Степанівні та розповіла, що відбулося. Жінка заплакала. Решту дня Ольга провела в ординаторській не випускаючи з рук Сашка. Як могла, вона заспокоювала дитину, доки він не зʼїв ще один шматок смачнющого торту. Тільки після цього хлопчик міцно заснув, а вже на ранок прокинувся у своєму ліжечку в оселі дідуся та бабусі.