Розділ 7-й

Через 15 хвилин Віктор вже був на місці, а з ним ще одна поліцейська машина і двоє колег, на той випадок, якщо Зубко чинитиме опір. Проте, коли чоловіки зайшли до невеликої кавʼярні, то побачили дуже дивну картину, і зрозуміли, що опір тут вже ніхто не чинитиме. 
Зубко сидів на стільці із завʼязаними ззаду руками і мокрим обличчям, ніби хтось облив його водою. Чоловіка вартували двоє працівників кавʼярні та Ольга. Він пручався намагаючись звільнитися, проте марно. Руки Серію надто туго привʼязали кухонним рушником до стільчика. 
Ольга коротко розповіла, що трапилося. Їй було соромно за свій вчинок і вона навіть попросила у чоловіка вибачення. Однак Зубко був таким злим, що й не дивився в її сторону. Він просто мовчав. 
– Не варто перепрошувати. Ви все правильно зробили. - сказав Віктор і заспокійливо погладив дівчину по плечу. Він помітив, як вона нервувала. - Хлопці, забирайте клієнта. - кивнув він колегам.
Двоє чоловіків вивели Сергія з кавʼярні і посадили у поліцейську автівку, попередньо змінивши кухонний рушник на наручники. Віктор оглянув сірий рюкзак Зубка і аж свиснув від захвату.
– А ось і «рибка»! - сказав він сам до себе з посмішкою. - Що ж, менше роботи на сьогодні буде. 
Ольга все ще мовчки стояла збоку і спостерігала за тим, що відбувалося. 
– Я повинен вам щиро подякувати, Ольга Михайлівна. - підійшов до дівчини Віктор. - Ви сьогодні зробили за мене половину роботи. 
Вона мала б посміхнутися, проте не змогла.
– Не варто… - тільки й зуміла прошепотіти.
– Ідіть додому і добряче відпочиньте. У вас видався важкий ранок. 
– Тобто, ви мене не заарештуєте? - здивовано запитала Ольга. - За напад? 
Віктор мало не розсміявся, проте стримався.
– Що ви, ні звісно. - сказав він з посмішкою. - Послухайте, Ольго. Ви затримали злочинця, а це відважний вчинок. - зітхнув чоловік. - Не картайте себе даремно. Не забувайте, що він підозрюваний у вбивстві вашої сусідки. 
Ольга нарешті підвела погляд і подивилася в темно-зелені очі поліцейського. Їй раптом стало дуже спокійно і страшенно захотілося спати. 
– Гаразд, будьте на зв’язку. Мені пора. 
Віктор попрощався і вийшов з кавʼярні. Через скляні двері дівчина побачила як він сів в автомобіль і обидві машини рушили в напрямку проспекту Перемоги. 
Вона схопила свої продукти, маючи намір нарешті донести їх до холодильника, і подалася додому, міркуючи по дорозі, що робитиме до кінця дня у свій останній вихідний, проте вже знала відповідь. 

Пройшла щонайменше половина робочого дня, перш ніж в похмуру кімнату без вікон зайшов слідчий Золотенко. Єдина лампа освітлювала широкий стіл, на протилежному боці якого сидів Зубко. З чоловіка вже зняли наручники, проте він і досі мовчав. Тільки дивився собі під ноги, не підіймаючи очей на поліцейського.
Віктор дізнався не все, що хотів, тому допитати Сергія було дуже важливим. 
– Говорити Ви не хочете, тож почнемо з найцікавішого. - чоловік вмостився на стільці та відкрив свою чорну папку. - Ми знаємо, що ваш друг та колега по роботі, Анатолій Ільницький, вже з тиждень лежить у лікарні без однієї нирки та половини печінки. 
Віктор зауважив, як Зубко здригнувся і зрозумів, що обрав правильну тактику. Він продовжив.
– Поспілкувавшись з вашим колегою, ми вияснили, що ви обоє програли в казино дуже велику суму грошей та вже довгий час отримували погрози. - Віктор потер перенісся пальцями, зітхнув і продовжив. - А кілька днів тому вам зателефонував друг і розповів, що його викрали невідомі, вирізали органи і викинули з авто напівживого біля лікарні. 
Зубко напружився ще більше. Щоб не видати тремтіння він стис руки в кулаки. 
– Отже ви, боячись за своє життя, вчора вечері викрали кошти із офісу свого начальника та планували сьогодні передати їх бандитам. 
Віктор сподівався, що чоловік нарешті заговорить, проте марно. Сергій мовчав і поліцейський вимушений був продовжити. 
– Що ж… - він закрив папку і схрестив руки відкинувшись на стільці. - Давайте, я розкажу вам, як бачу цю історію особисто я. Батько завжди говорив, що у мене відмінна логіка і дедуктивні здібності. Проте він ніколи не хотів, щоб я був слідчим. - Віктор щиро посміхнувся згадуючи люблячого батька. 
Нарешті Зубко підвів погляд на поліцейського і Віктор посміхнувся ще раз, зрозумівши, що контакт встановлено.
– Ви боїтеся за своє життя. Але не так сильно, як боїтеся залишитися без органів. Спочатку ваш план дістати кошти був дещо простішим. Ви знали, що у начальника була коханка, але шантажувати його напряму не наважилася. Скориставшись нагодою у пʼятницю ввечері, ви взяли робочу машину Аксенова і поїхали до Вікторії. Як я розумію, ціллю вашого візиту було попросити її про допомогу. Можливо, ви збирались вдатися до шантажу чи погроз, якби вона не захотіла дістати для вас кошти у багатого коханця. Зараз це не так важливо, яким чином ви намагались діяти. Важливіше те, що план провалився, ви стикнулися з її чоловіком. Наступного дня у вечері Ви таки наважилися на крадіжку і вже сьогодні зранку планували зустріч з бандитами. 
Зубко продовжував пильно вдивлятися в очі Віктора, однак той не збирався переривати свою промову і наполегливо продовжував. 
– Однак, викраденої суми виявилося недостатньо, а прощатися з нирками було страшно. Тож ви вирішили перестрахуватися, на той випадок якщо вони вас так просто не відпустять. Ви згадали, про добру дівчину, що вже одного разу простягнула руку допомоги, і хотіли заманити її у пастку. Так би мовити, запропонувати її органи замість своїх. 
Віктор знову відкрив чорну папку. 
– А тепер найголовніше питання. Навіщо ви вбили Бондар Вікторію? - слідчий виклав на стіл кілька фото мертвої дівчини і помітив як відвисла щелепа Зубка. - Її знайшли вранці наступного дня, після вашого візиту, з розрізаними венами у ванній, попередньо накачану снодійними. 
– Я цього не робив! Клянуся! - аж викрикнув Зубко виглядаючи щиро здивованим. 
– Тобто, ви не повернулися о 5-тій ранку в її квартиру, після того, як поїхав чоловік?
– Що? Ні. - він трохи задумався. - Я навіть номер телефону її не знав. Як би я довідався, що його немає вдома? 
– Справді? - запитав Віктор. - Може ночували біля під’їзду? 
– Справді. Я й адресу чисто випадково дізнався. Аксенов якось відправляв їй квіти водієм. - стримано відповів Сергій. - А ночував я вдома. 
– Це може хтось підтвердити? 
– Так, я був дуже пʼяний…. - чоловік потер лоба долонею і важко зітхнув. - Після невдалої зустрічі з Вікторією, я повернув автомобіль на парковку перед фірмою і подався в бар недалеко від роботи. «Паб Грізлі», можете перевірити. - він набрав у груди повітря, щоб продовжити. Віктор мовчав. - Я був у відчаї… і мені було страшно… крім як пиячити до півночі, не вигадав нічого кращого. А коли вже не зміг стояти на ногах то викликав таксі і поїхав додому. Я живу один, проте сусідка бачила, як я намагався потрапити в квартиру, вона мені трохи допомогла. Тож можете підтвердити і це.
– Звісно. Ми перевіримо. - кивнув Віктор.
– Я був в такому стані, що взуття зняти не міг. Яке там вбивство? - криво посміхнувся Зубко. - Та й навіщо мені її вбивати? Мені потрібні були гроші. Її смерть навряд чи допомогла б…
– Якщо чесно, Сергію, я теж в це не вірю… - прошепотів поліцейський нахилившись трохи вперед. - Що саме ви її вбили.
– То навіщо питаєте? - збентежився Зубко.
– Бо ви були одним з підозрюваних. - Віктор зітхнув. - Ми мусимо все перевіряти і мусимо взяти у вас відбитки.
– Беріть, мені байдуже. - махнув рукою чоловік. - Ви все одно не знайдете їх в квартирі Вікторії. Бо я туди навіть не заходив. 
– А в сейфі Аксенова знайдемо? - з боку Віктора прозвучала провокація. 
– Мені немає що додати до вашої розповіді. Ви вже сказали правду. - чоловік опустив очі. - Ваш батько мав рацію щодо здібностей свого сина.
Такої відповіді поліцейський не очікував, тож кілька секунд зважував, що відповісти. 
– Сергію, я ж бачу, що ви не погана людина…
– Ага, так… звісно… - вишкірився чоловік. Це був сарказм.
– Боятися - не злочин. А ви діяли зі страху. - Віктор пильно вдивлявся в обличчя Зубка, вивчаючи емоції. - Допоможіть нам. 
– Я? Допомогти? Ви мабуть жартуєте? - він розсміявся. 
– Чому ж? Ні. - насупився поліцейський. - Наскільки я розумію, ті покидьки все ще чекають від вас гроші… або органи. Допоможіть їх затримати.
– Ви не жартуєте… - очі Зубка розширилися від почутої пропозиції. - І що я повинен зробити? Зустрітися з ними? Дозволити себе викрасти і покласти на операційний стіл? 
– Послухайте, це буде добре спланована і продумана операція. - спокійно пояснював Віктор. - Ви не постраждаєте, можу гарантувати особисто. 
– Я… я не знаю… - зітхнув Зубко.
– Подумайте звісно. Але моя вам порада -  погоджуйтеся. Ваш вчинок врахують в суді. - підсумував Віктор і почав підводитись з місця. - За крадіжку готівки з кабінету директора дають не так багато. А враховуючи, що ми її повернули - можна обійтися умовним. 
Чоловік нічого не відповів, лиш важко зітхнув і закрив обличчя руками, зважуючи всі ризики. Він думав про те, чи варта обіцяна воля його нікчемного життя?