Розділ 6-й

Настала неділя і Ольга прокинулася вдосвіта ще більше втомленою ніж напередодні. Події вчорашнього дня вибухали в її голові яскравими картинками. Обличчя, діалоги, емоції - все здавалося таким чужим, ніби відбувалося не з нею, а з кимось іншим. Ніби насправді вона стояла збоку і дивилася кінофільм. От тільки це була неправда.
Нарешті вона відчула голод і поспіхом приготувала омлет. Зауважила, що в холодильнику повісилося одразу кілька мишей, тож вирішила, що трохи пізніше сходить до магазину. Завтра знову на зміну у лікарню, а вона навіть не встигла як слід відпочити. До того як звільнилася її колега, вихідних було значно більше. 
О десятій ранку Ольга вже поверталася з повним пакетом продуктів додому, коли раптом задзвонив її телефон. Номер був незнайомим і Ольга не вагаючись відповіла.
– Доброго ранку. - привітався чоловічий голос. - Ольго, Вам зручно розмовляти? Це Віктор. Той, що поліцейський.
– Добрий ранок, Віктор Романович. - відповіла дівчина. - Щось трапилось?
– Трапилось, і потрібна Ваша допомога.
Ольга була здивована, проте слухала уважно і зацікавлено.
– З телефону Вікторії ми дізналися, що в неї таки були стосунки з деяким Максимом. - голос чоловіка здавався напруженим. - Ним виявився Аксенов Максим Олександрович, місцевий бізнесмен. У нього своя невелика будівельна фірма. Тож сьогодні зранку ми вже встигли навідатися до нього додому та провести бесіду.
– Справді? Сьогодні ж неділя. Ви коли небуть відпочиваєте?
– Хм.. важко сказати. У нас вихідних мабуть ще менше, ніж у вас. - в голосі відчувалась усмішка. - Проте це не важливо. Є дещо серйозніше.
Ользі стало ніяково за свою ремарку, тож вона промовчала і продовжила слухати.
– В пʼятницю ввечері Максим таки збирався відвідати Вікторію. Проте, терміново була призначена зустріч з партнерами і він допізна застряг в офісі. А коли нарешті звільнився, то було вже близько дванадцятої, тож він поїхав додому. До дружини. 
Ольга не одразу зрозуміла, про що говорить Віктор. Пазл в голові ніяк не складався, тож вона мовчки слухала.
– Присутність Максима в офісі можуть підтвердити деякі співробітники, один з його помічників та водій, що потім відвозив його додому. Відповідно, дружина може підтвердити, що до обіду наступного дня він був з нею.
– Почекайте, тобто ви хочете сказати… - нарешті обізвалась Ольга, але фразу не закінчила.
– Так, Ольго. Ким би не був той чоловік, що приходив до Вікторії, це не Максим Аксенов. 
– Але ж автомобіль… - наполягала Ольга. - Я впевнена, що бачила саме його автомобіль. Віку і раніше привозили на тій машині. 
– Звісно, ми уточнили цей момент у справжнього Максима і от що вдалось вияснити. - Віктор прокашлявся. - Авто, що ви описали, дійсно його. Проте це робоча машина, належить фірмі. Крім Аксенова нею користуються ще два його помічники, замісник, директор і особистий водій.
– Довгенький список. - озвалася Ольга. - Дуже зручно, якщо їздиш до коханки.
– Так, ніхто б і не запідозрив. - зітхнув Віктор. - Того чоловіка, що представився Максимом, ви і раніше бачили за кермом, коли приїздила Вікторія?
– Еее… насправді ні. Я впізнала лише машину, а його самого того вечора бачила вперше. 
Ольга напружила мозок щоб пригадати і таки впевнилась, що дійсно не бачила раніше водія дорогої автівки. Таке враження, що він і не виходив ніколи аби провести Вікторію до під’їзду чи квартири. Проте, це не дивно, якщо врахувати той факт, що він був одруженим. Може, не хотів зайвий раз показуватися на людях.
– Ми думаємо, що той, хто взяв авто Аксенова у пʼятницю вечері, доки він був на зустрічі - це хтось з офісу, в кого була можливість доступу до кабінету, де лежали в той момент ключі. - продовжив Віктор.
Ольга ще й досі не вірила, що таке можливо. Але в голові у неї було занадто багато запитань, щоб виділити хоча б одне.
– Ми ще не встигли усіх опитати. Вихідний все таки. Офіс майже пустий. Дехто не на зв’язку. Але мені мають прислати особисті справи усіх співробітників Аксенова, тож я би хотів, щоб ви мені допомогли. - чоловік ще раз напружено зітхнув. - Якщо я відправлю вам фото, Ви зможете впізнати серед них того самозванця Максима?
– Так, звісно. Я допоможу. - відповіла Ольга. - Буду чекати вашого повідомлення. 
– Дякую. І Ольго… - голос Віктора став ще більш стурбованим. - Якщо цей псевдо-Максим зʼявиться ще раз чи якось вийде з Вами на зв’язок - будь ласка, одразу телефонуйте мені.
– Еее… звісно. - Ольга була збентежена його тоном. - Це так серйозно? Він може бути небезпечним?
– Точно не знаю, але в Аксенова в офісі викрали кошти. Дуже серйозна сума готівкою, що призначалась для оплати будматеріалів. - зітхнув Віктор. - Це сталося вчора ввечері, Максим вже написав заяву до поліції, тож ми тепер розслідуємо ще й крадіжку. Але щось мені підказує…
Він не закінчив фразу, проте Ольга вловила суть.
– Так, надто погано, щоб бути збігом… - сумно всміхнулася вона. - Вікторе, я хотіла запитати… - вона завагалася на півслові.
– Що таке? Питайте.
– Вам вдалося звʼязатися з Денисом? Він вже знає про дружину?
Віктор зітхнув та мовчав кілька секунд. Мабуть зважував варто говорити чи ні - подумалось Ользі. Але все таки заговорив.
– Ми досі не можемо до нього додзвонитися. Проте, нам вдалося зв’язатися з командиром його бригади. - сказав чоловік. - Денис мав би вже приїхати, проте досі не зʼявився на місці. Отже, ніхто не знає де він, а телефон вимкнено.
– Ох… - тільки й змогла видихнути Ольга. 
– Так… його матері я вже повідомив, на той випадок якщо він звʼяжеться з нею. - Віктор зітхнув. - Дениса відпустили на чотири дні і термінового виклику зранку, як він вам сказав, не було. 
Ольга тільки підтвердила свої здогадки про втечу.
– Тож, якщо до вівторка він не зʼявиться в частині, його подадуть у розшук. 
Ольга не знала, що й відповісти. Кількість питань в голові стала ще більшою.
– Гаразд, я вже мушу бігти. - озвався Віктор. - Згодом відправлю вам фото. Ще раз дякую за допомогу.
– Звісно, чекатиму. Допобачення. - попрощалась Ольга і поклала трубку. 
Вона й не помітила як дійшла до будинку. Однією рукою, що була вільна від важкого пакету з продуктами, поклала телефон до кишені і дістала ключі. Та не встигла вона відкрити двері під’їзду, як її покликав чоловічий голос. Дівчина обернулася і побачила Максима. Тобто того, хто називав себе «Максимом». Того, хто у пʼятницю ввечері вручив їй квіти в коридорі власної квартири. По спині пробіг холодок, в голові роїлися різні думки і Ольга захотіла швидше сховатися у підʼїзд або просто втекти куди небудь. Проте, її тіло ніби приросло до того місця, де вона стояла.
Чоловік підійшов ближче:
– Добрий ранок, Ольго. Памʼятаєте мене? 
– Вітаю, Максиме. Звісно. - офіційним тоном мовила вона. - Що привело вас так рано до нашого дому? 
– Мені дуже потрібна Ваша допомога. 
Ольга помітила, що чоловік нервував. Він раз за разом оглядався, ніби боявся, що за ним стежать. Дівчина поспіхом оглянула подвірʼя. Людей не було, тож нікого кликати на допомогу. Вона не знала, що йому відповісти. На вигляд чоловік не був небезпечним, скоріше наляканим, тож Ольга трохи розслабилася. Проте мовчала, ніби набрала у рота води.
– Будь ласка, мені дуже треба з вами поговорити. - наполягав псевдо-Максим.
– Гаразд, добре. - нарешті озвалась дівчина. - Я тільки продукти додому віднесу і повернусь.
Вона точно не планувала запрошувати його до квартири, лише хотіла виграти трохи часу, щоб зателефонувати Віктору. Проте, чоловік раптом підійшов впритул:
– Це не може чекати, пробачте. Ходімо зараз.
– Куди? - тепер Ольга розхвилювалася ще дужче.
– Он у те кафе, через дорогу. - і взявши дівчину під руку, потягнув за собою. 
Ольга йшла з важким пакетом продуктів в руках і не відчувала його ваги. Все, про що вона могла думати - це телефон у її кишені. За будь-яку ціну потрібно дістати його і повідомити поліцію. 
В кавʼярні було безлюдно. Ольга трохи розслабилася, побачивши баристу-хлопця і офіціантку. Вона тут не одна, нічого хвилюватися, сказала собі подумки дівчина і замовила чай.  Нарешті поставила важкий пакет на підлогу поруч зі невеликим столиком, за яким вони вмостилися із псевдо-Максимом. Чоловік зняв з пліч свій сірий рюкзак і примостив його на ще один стілець поруч. 
– То про що ви хотіли поговорити? - обізвалася першою Ольга, бо він раз за разом оглядався і ніяк не міг почати розмову.
– Мені погрожують… - пошепки сказав чоловік, трохи нахилившись вперед. - Вже кілька місяців.
– Що? Що сталося? 
– Якщо коротко, то більше року тому я вклався у бізнес друга і страшенно прогорів… - він зітхнув. - Частину коштів тоді довелося взяти в кредит у сумнівної контори, бо в банку стільки не давали.
– Ого, це серйозно. 
– Так, я довго ховався, боявся за своє життя. Спочатку почали приходити з погрозами листи, потім дзвінки, а тоді навідалися колектори.
Ольга мовчала. Вона не уявляла, що сказати. Навіщо він все це їй розповідає? І врешті, чим вона може допомогти?
– Хоча колекторами їх важко назвати, справжні бандити. - він опустив очі від неприємних спогадів.
– Мені дуже прикро… проте… - нарешті сказала Ольга. - Що я можу зробити? Грошей у мене немає, звʼязків теж. 
– Я дістав потрібну суму. На днях повернувся друг з-за кордону і вирішив, що це його провина. Я вже й не надіявся, що так буде. - чоловік сумно посміхнувся. - Тож, він повернув мені борг і тепер необхідно передати ці кошти тим бандитам.
Дівчина сумнівалася, що самозванець говорить правду, можливо частково, але де він дістав гроші - сумніву не було - з офісу Аксенова. 
– Я щиро рада за вас, але все ще не розумію до чого тут я? 
– Ви мусите піти зі мною. 
– Що?! - Ольга й не помітила як підвищила тон, тож додала вже тихіше. - Ви з глузду зʼїхали? Навіщо вам це? 
– Бо ви повинні мені допомогти. Мені справді немає більше кого попросити. - чоловік благав. - Не хочу, щоб рідні чи друзі дізналися про мої проблеми. 
– Он як? - вона криво посміхнулася. - То попросили б вашого друга піти. Того, що з бізнесом підставив.
– Він… він не може. - зітхнув чоловік. - Толік був винен грошей ще більше ніж я, сховався за кордоном, а коли повернувся, то навіть не встиг їм нічого віддати. Побили прямо біля квартири, забрали все, що було. Він зараз в лікарні.
Ольга хотіла щось відповісти, проте в історію з другом не дуже вірила, тож промовчала. Раптом роздався дзвінок її телефону. Вона дістала його, поглянула на екран і побачила вже знайомий номер Віктора. «Мене врятовано» - подумала дівчина і звернулась до самозванця Максима:
– Це з лікарні, мушу відповісти. - Ольга помітила як напружився чоловік навпроти. - Це терміново, пробачте. Проте я дуже швидко. 
Вона підвелася і попрямувала до барної стійки, де гуділа кавомашина, що зменшувало її шанси бути підслуханою. Бариста якраз приймав замовлення у літньої пари, а офіціантка готувала каву. Дівчина поспіхом відповіла на дзвінок, слідкуючи за псевдо-Максимом зі спини. Він все ще нервово оглядався в різні боки. 
– Ольго? Я відправив вам фото. - сказав поспіхом Віктор. - Проте ви не відповідаєте на повідомлення, а це терміново. Тож вибачте, що наполягаю…
– Вікторе, він тут. - пошепки перебила його Ольга. - Підстеріг мене біля під’їзду і говорить про гроші, про борг. Тягне мене на якусь зустріч.
– Що?! Де Ви?!
– Поки сидимо в кафе навпроти мого будинку. «Магніт» називається. Помітите одразу. 
– Добре, затримайте його настільки довго, наскільки зможете. Ми скоро будемо. 
– Будь ласка, покваптеся. Мені трохи страшно. Він якийсь дуже нервовий. 
– Тримайте телефон в руках і не кладіть слухавку. Я вже в дорозі. 
Ольга заблокувала екран телефону, щоб він став чорним і попрямувала назад до столику, де сидів самозванець Максим. 
– Все добре? Ви якось напружилися. - запитав раптом чоловік.
– Ні, не добре… захворіла колега на роботі і сьогодні ввечері вже потрібно вийти на чергування… - зітхнула Ольга.
Іноді їй вдавалося брехати легко, наприклад, коли від брехні залежало здоров’я чи життя пацієнта. А іноді, от як зараз, брехня застрягала важким клубком у горлі. 
– Нічого, ми справимося ще до обіду.
– Що? - Ольга округлила очі. - Тобто, ви хочете піти сьогодні? Зараз?
– Так, а чого чекати? - чоловік постукав долонею по своєму сірому рюкзаку. - Кошти у мене з собою. Зустріч призначив тут неподалік. - він поглянув на телефон. - Хвилин через сорок. 
«Отже, ще є час» - подумалось Ользі. Вона мовчала. Лиш подумки благала, щоб швидше приїхала поліція.
– Просто, я думав, що вас доведеться довше переконувати. Тому і приїхав раніше. - він посміхнувся. - А оскільки, ви так швидко погодилися, то може випʼємо ще чаю? Чи хочете кави?
– Хіба я сказала, що погоджуюся? 
– Хіба у вас є вибір? 
– Ви мені погрожуєте? - Ольга відчула холод по шкірі спини після його слів.
Усмішка зійшла з обличчя самозванця Максима блискавично, так ніби він і не посміхався взагалі ніколи. Ольга боялася, що він накинеться на неї і вдарить, такий у нього був вираз обличчя. Вона відчувала, як чоловік закипає від люті. Потрібно було щось терміново зробити, тож Ольга вдавано і дзвінко розсміялася. 
– Та жартую я… - промовила вона крізь сміх. - Звісно, що допоможу вам. Підемо разом і врятуємо вас від тих колекторів-бандитів.
Чоловік полегшено зітхнув і трохи розслабився, проте не сказав нічого у відповідь. Тож Ольга продовжила, аби виграти ще більше часу:
– А поки, давайте замовимо ще кави? Я пригощаю. - усміхнулася вона. 
Дівчина встала і попрямувала до барної стійки. Обрала найбільші напої, і поки вони готувалися, поспіхом поглянула в телефон. Віктор, ще був на зв’язку, проте Ольга не наважилась піднести його до вуха, боячись, що самозванець може за нею спостерігати, доки вона стоїть до нього спиною. Тож вона зайшла в повідомлення і швидко переглянула фотографії, що надіслав їй поліцейський. Знайоме обличчя було підписане як «Зубко Сергій Васильович, 34 роки». 
«Це він» - швидко написала Ольга повідомлення Віктору у відповідь на світлину і не помилилася, Зубко таки спостерігав за нею. Потилицею, вона відчула, що чоловік стоїть впритул за її спиною. Вона різко повернулася і притисла телефон до грудей. 
– З колегами по роботі переписуєшся? - крикнув Сергій в обличчя Ольги.
– Хіба ми переходили на «ти»? - якомога спокійніше намагалась говорити дівчина, проте голос тремтів.
Вона зауважила, як на них звернули увагу персонал кавʼярні та кілька відвідувачів.
– Ти мене поліції вирішила здати, стерво?! - чоловік схопив Ольгу за руку і намагався забрати телефон, який вона міцно стискала. 
– Я зараз сам поліцію викличу, якщо ви не заспокоїтесь. - втрутився раптом бариста. 
Дехто з відвідувачів вже дістав телефон і почав знімати сцену, що відбувалася у них на очах. Зубко це помітив і відпустив Ольгу.
– Чорт… - вилаявся він і подався до столу, де сидів.
Чоловік схопив свій сірий рюкзак і поспіхом попрямував до виходу з кавʼярні, бурмочучи собі під ніс відбірну лайку. 
Проте Ольга не збиралася так легко здаватися. Вона помітила в кутку біля барної стійки відро із шваброю, вхопила її і підбігла до Сергія, що вже зібрався відкривати вхідні двері. Не вагаючись і секунди дівчина вперіщила держаком чоловіку поміж лопаток. Зубко заточився трохи назад, а тоді без свідомості розвалився на порозі кавʼярні. Ольга почула, як ззаду голосно крикнула офіціантка.