Розділ 5-й

– Може, варто відповісти? - спитала Наталя Степанівна , коли дзвінок наполегливо не припинявся.
Вони стояли в спальні Дениса та Вікторії, на комоді вібрував її телефон і Ольга не наважувалась його торкнутися.
– Ну ж бо, давай. - наполягала жінка. - Раптом це з роботи? Потрібно сказати, що трапилось.
«Хіба вона працювала? І чому я повинна це робити?» - подумалось Ользі, але вона промовчала і все таки взяла телефон.
Номер на екрані не був підписаний, тож Ольга поспіхом прийняла виклик. Та не встигла вона нічого сказати, як чоловічий голос почав тараторити у вухо: 
– Ти не відповідаєш на мої повідомлення і дзвінки з самого ранку! Образилась, що вчора не зустрілися? Пробач, я не зміг… - чоловік раптом замовк. - Ало, Віка, ти мене чуєш?
Ольга поспіхом вимкнулась і поклала телефон на місце.
– Шахраї якісь… - сказала вона Наталі Степанівні. - Пропонують кредит.
– Справді? - жінка здивовано вигнула брови. - А мені постійно казино телефонує. Ну от звідки вони номери беруть?
– Та хіба це для них перешкода? Мають якусь базу, хто зливає… - якомога недбаліше кинула фразу Ольга, щоб приховати своє збентеження. 
Насправді вона думала про цього чоловіка. Хто він? Ще один її коханець? Друг? Їй раптом захотілося втекти. Та не встигла вона запропонувати Наталі Степанівні повернутись до своєї оселі, як задзвонив її телефон. Жінка відповіла і Ольга тактовно вийшла в коридор, щоб не підслуховувати. Вона вже збиралася вислизнути до себе, коли почула кроки по той бік дверей. Якраз вийшла Наталя Степанівна зі спальні:
– Олю, я мабуть піду вже додому. - сказала жінка. - Іван з Сашком на підході, а в мене вечеря не приготована. 
– Там хтось є.
Ольга мала рацію. Коли вони обидві виглянули в загальний коридор, то відразу наткнулися на чоловіка та жінку у формі. Поліцейські, що тільки прийшли, саме збиралися стукати у двері Ольги. Вона впізнала кремезного чоловіка (він був тут зранку), проте не памʼятала його імені. 
– Золотенко Віктор Романович. - представився слідчий і предʼявив свої документи. - Ми вже сьогодні з вами спілкувалися, Ольга Михайлівна. 
На вигляд йому було не більше сорока, а можливо й трішки менше. Важко було зрозуміти, адже він мав дуже суворий вигляд. Жінка, що стояла поруч, приблизно того ж віку, мала світле волосся, туго зібране у «хвіст». Вона також представилась:
– Марина Вадимівна Коваль. Ми слідчі по справі Бондар Вікторії. До вас є розмова.
Жінка не виглядала любʼязною. Вона була середнього зросту, проте майже така ж дужа , як і напарник. В руках вона тримала щось схоже на медичну валізу. Таку зазвичай носять з собою лікарі, коли їдуть на виклик до пацієнта додому.
– Так, звісно. Добрий день. - привіталась Ольга і у відповідь також почула вітання.
– Перепрошую, я мати Бондар Дениса, чоловіка Вікторії. - обізвалася Наталя Степанівна. - Щось трапилось?
– Так, добре що ви тут. Я вже телефонував вам сьогодні, щоб повідомити прикрі новини. - обізвався Віктор. - Однак, ми отримали результати судово-медичної експертизи. І давайте краще поговоримо не в коридорі, а десь інде?
– Звісно, проходьте до мене, будь ласка. - поспіхом запропонувала Ольга. 
Поліцейські розмістились на невеликому дивані у вітальні. Наталя Степанівна сіла у крісло, а Ольга принесла собі із кухні стілець, бо більше місця у неї не було. 
Віктор дістав зі своєї чорної папки якийсь папірець.
– За результатами експертизи встановлено, що вашу невістку було вбито. - сказав він і простягнув жінці заключення. - Її напоїли снодійним, а вже після цього помістили у воду та розрізали вени. 
Наталя Іванівна нічого не розуміла в написаному, тож просто віддала папірець Ользі і відкинулась на спинку крісла закривши очі.
– Боже, який жах… - тільки й зуміла промовити вона.
Ольга, яка добре розбиралась в медичній термінології, уважно читала заключення. Всі мовчали, тож слідчий продовжив.
– Смерть настала між пʼятою та сьомою годиною сьогоднішнього ранку. Точніше сказати неможливо, бо не відомо як довго вона була під снодійними перш ніж стекла кровʼю. Є підозра, що якийсь час Вікторія благополучно спала.
– Барбітал… - процитувала Ольга пошепки сама до себе. - Така висока концентрація… майже смертельна доза…
– Ви лікар? - запитала Марина, котра почула її слова, бо сиділа до Ольги ближче за інших.
– Працюю операційною медсестрою в обласній лікарні. Тож…
Вона не закінчила фразу і простягнула аркуш назад Віктору.
– Ви наш єдиний свідок, Ольго. - сказав він. - Розкажіть, будь ласка, все, що чули і бачили вчора ввечері та сьогодні зранку.
Дівчина вагалася. Можна було сказати, що вона йшла на угоду із власним сумлінням, адже досі не хотіла компрометувати Вікторію перед матірʼю Дениса. Тож, позволікавши хвилину, вона стисло виклала все, що могла, не вдаючись до деталей.
Ольга розповіла, що бачила як Денис заходив у під’їзд вчора близько восьмої години вечора. Про ранкову розмову з ним у коридорі розповіла лиш частково. Однак аж двічі повторила про двері, які не давали їй спокою. Вона бачила, як Денис їх замикав. 
– …розумієте? Але замок не пошкоджений. Отже, Віка могла комусь сама відкрити.
– Це ще нічого не доводить, проте ваша правда… ми будемо перевіряти. Обов’язково опитаємо інших сусідів. Можливо, хтось щось бачив чи чув. - Віктор дещо занотував у своїй папці.
– Кажете, ви стикнулися з Денисом о пʼятій ранку? Вікторію ви бачили в цей час? - звернулась до Ольги Марина.
– Ні, проте мене здивувало, чому вона його не проводить? Але Денис відповів, що вона спить. Він не хотів її турбувати, бо дуже поспішав.
– Цікаво… - пробурмотів Віктор і знову щось записав.
В голову Ольги прокралася страшна думка: а що, як Вікторія в цей момент вже лежала у ванній? Проте, вона швидко потрусила головою, щоб відкинути її геть. 
– Ні, мій син не міг цього зробити. - озвалась Наталя Степанівна, котра ніби прочитала думки Ольги. - Він дуже кохав дружину. Хоч вона й не заслуговувала. 
«Отже, вона знала? Цікаво, хто міг донести інформацію? Баба Зоя? Скоріше за все» - здивовано подумала Ольга. 
– Хіба я сказав, що ми підозрюємо вашого сина? - озвався Віктор. - Проте було б добре з ним все таки порозмовляти. Але, поки, ми не можемо звʼязатися. 
– Що ви маєте на увазі говорячи «вона цього не заслуговувала»? - втрутилася раптом Марина.
– Еее… ну, мені здається, що в неї були інші стосунки.
– Тобто ви не впевнені? Маєте якісь докази?
– Ні, нажаль нічого конкретного немаю.
– Що ж, зрозуміло. - Марина лукаво посміхнулась, ніби щойно виграла спір. 
Ольга сиділа мовчки, боячись бовкнути зайвого. Вона дуже хотіла розповісти про візит Максима і про сьогоднішній телефонний дзвінок невідомого чоловіка, проте все ще вагалась. Але якщо хтось і вбив Вікторію, то точно не Денис. Вона була в цьому впевнена і мусить донести інформацію.
– Що ж, якщо це все, то нам необхідно оглянути квартиру, зняти відбитки. Можливо, вдасться знайти якісь докази. - Віктор підвівся, а за ним і Марина, піднімаючи з підлоги свою чорну валізу. - Це може зайняти певний час. Необхідна присутність вас обох, як свідків.
Наталя Степанівна та Ольга ствердно кивнули і по черзі всі присутні пройшли до житла навпроти. 
У коридорі Вікиної квартири Марина відкрила валізу, натягнула медичні рукавички та маску. Дістала якийсь прилад, що світився ультрафіолетом та ще, невідомий Ользі, набір інструментів. Разом із Віктором вони почали оглядати ванну кімнату. Чоловік озвався:
– Даремно ви тут навели порядок… могли витерти відбитки.
– Це я винна. - озвалася Наталя Степанівна. - Оля попереджала про ваше прохання нічого не чіпати. Пробачте.
– Ми тільки підлогу помили і воду злили. - поспішила виправдатись дівчина. - Поверхонь не торкались. 
– Чудово, з них і почнемо. - пробурмотіла крізь маску Марина. Вона якраз закінчила огляд урни для сміття та помістила в маленький прозорий пакетик якісь клаптики паперу.
Наталі Степанівні та Ользі нічого не залишилось, окрім як стояти та чекати. Вони спостерігали за діями поліцейських, мало що розуміючи в їх маніпуляціях.
– Олю, я піду Івану зателефоную, скажу що затримуюсь. - озвалась раптом жінка і вийшла у вітальню дістаючи з кишені телефон.
Скориставшись нагодою, Ольга підійшла до Віктора і прошепотіла: 
– Я не все вам розповіла. Ми можемо поговорити наодинці? 
Віктор здивовано поглянув спочатку на Ольгу, тоді на свою напарницю. 
– Ідіть. Я тут майже закінчила. - розуміюче промовила Марина до Віктора. - Буду на кухні. Хочу оглянути ножі. 
Ольга одразу попрямувала до своєї оселі, бо загальний коридор був не підходящим місцем. Зупинилась вона аж у вітальні, тож Віктору не залишалось вибору як пройти слідом. Він вмостився на диван. Дівчина зробила так само. 
– Бʼюсь об заклад, ви не Марини Вадимівни засоромилися? - сказав врешті чоловік.
– Так, не хочу щоб матір Дениса це чула. - зітхнула Ольга. - По крайній мірі, не від мене. 
І вона розповіла в деталях все що було вчора ввечері (візит Максима, розмову з ним) та сьогодні вранці. Також Ольга згадала про телефонний дзвінок невідомого чоловіка. Вона змогла в деталях передати жахливий настрій Дениса і свої підозри, що насправді його не викликали в частину, він просто не міг більше бути з Вікторією, тому і пішов. Ще Ольга змогла описати автомобіль, на якому приїжджав Максим і висунула припущення, що в телефоні Віки є всі дані та контакти, щоб можна було його знайти. 
– Це докорінно змінює справу. - мовив нарешті Віктор, який дивився на Ольгу округлими очима. - У нас тепер двоє підозрюваних.
– Щодо Дениса… - Ольга завагалася, проте продовжила. - Якби він її вбив, а потім вийшов і замкнув двері, то вони б не виявились відкритими, правда?
– Він міг повернутися. А потім просто забути закрити двері. - відповів Віктор. - Ревнощі - серйозний мотив. І найчастіше привід до вбивства.
– Як і Максим, він теж міг повернутися. - не здавалася Ольга. - І Віка сама могла йому відкрити. 
– Так, але як він дізнався, що Дениса вже немає дома? - усміхнувся Віктор. - Навряд чи злякавшись чоловіка, він прийшов би ще раз.
– Я про це не подумала… - зітхнула Ольга. - Може вона йому написала, як Денис пішов? Може вона й не спала зовсім, а вони просто посварилися?
– А може в цей час вона вже лежала у ванній, стікала кровʼю і не могла нікому написати? - цинічно підмітив поліцейський.
Він помітив як Ольга здригнулась, тож додав більш заспокійливим голосом: 
– У будь-якому випадку потрібно все ретельно перевірити, перш ніж робити гучні висновки. - він підвівся. - Ходімо, подивимося її телефон.
Ольга послідувала за Віктором і в коридорі він сказав їй з усмішкою:
– З вас вийшов би чудовий слідчий. Не думали змінити професію?
Ольга теж усміхнулась у відповідь, проте на серці було важко. Вона раптом зрозуміла, що сонце вже хилиться до заходу, а за весь день вона ще не їла і не пила. Проте, насправді, не відчувала ні голоду, ні спраги.