Розділ 4-й

Ольга заснула. Їй наснилися спогади з минулого. Це був теплий травневий день, їй тільки виповнилося 18. Батьки подарували власне житло і Ольга заносила речі в свою нову оселю. Коробки перекрили прохід в загальному коридорі, тож на поміч прийшли сусіди. Денис тоді проживав ще з батьками і вони втрьох радо привітали Ольгу з новосіллям.
Дівчина тільки закінчувала медичний коледж, сестринську справу, і вже влаштувалася на практику в обласну лікарню. Вона планувала залишитися там працювати, бо завжди відчувала, що хоче допомагати людям. А обраний шлях вважала єдиним вірним. Однак, батьки наполягали на отриманні вищої освіти, тож влітку Ольга планувала подати документи в університет, але тільки на заочне. Вона не хотіла йти на поступки, але й розчаровувати їх не хотіла. Дівчина знала, як важко було батькам (обом без освіти) все життя працювати заробітчанами в Європі. Вони тоді проживали у невеликому селищі на Київщині в будинку Ольгиної бабусі. З нею вона і залишалась, коли мама і тато виїжджали на довгі місяці закордон. Потім був вступ до коледжу і проживання в гуртожитку, а тепер переїзд у власну квартиру в столиці. Ольга була щаслива та вдячна батькам. Але поступити до університету не вдалося. Чи то навмисне чи то ні, але вона провалила вступні іспити і полегшено видихнула. Робота приносила їй радість, тож рік за роком дівчина лише стверджувалась у покликані. Ще кілька разів вона обіцяла батькам спробувати знову вступити, але навіть не подавала документи. Вони так і залишились жити і працювати за кордоном, тож і перевірити не могли. Через півроку Ольга виросла від маніпуляційної медсестри, що тільки й робить уколи та міряє тиск пенсіонерам, до операційної. Вона була талановита і незамінна, права рука кращих хірургів обласної лікарні міста Києва. Ще через рік їй запропонували посаду старшої медичної сестри, проте стежити за кількістю медикаментів, перебирати папірці і контролювати підлеглих їй аж ніяк не хотілося, тож дівчина відмовилася.
Ще їй наснився той день, коли померла бабуся Дениса. Наталя Степанівна ходила бліда, мов сама смерть. Тоді вона вперше побачила Вікторію, Денисову дівчину, а згодом і наречену. Через кілька місяців батьки Дениса переїхали в стару бабусину квартиру, а ту, що навпроти Ольгиної - залишили синові. Через рік він одружився, а ще через два народився Сашко.
Ольга спала і думала, який дивний сон. Чому їй все це сниться? Картинки міняються так швидко, що не встигаєш слідкувати, де життя сусідів, а де її власне. А тоді вона згадала ванну доверху наповнену червоною водою і здригнулась. Її раптом розбудив дзвінок у двері, цього разу в її власні. На годиннику була майже друга дня, отже їй вдалося поспати ще кілька годин, тоді чому ж так сильно болить голова?
Дівчина поспішила відкрити і завмерла. На порозі стояла заплакана Наталя Степанівна, одна. 
– Можна мені до тебе? Не знаю як туди зайти. - вона кивнула на двері навпроти.
– Так, звісно. Добрий день, Наталя Степанівна. - співчутливо відповіла Ольга.
– Привіт, Олю. - вона зняла та повісила на гачок своє пальто. Тоді скинула взуття. - Нам з Іваном зателефонували з поліції та повідомили, що сталося. Це таке потрясіння. Я відправила їх з Сашком в торговий центр, а сама вирішила прийти сюди. - вона на секунду замовкла, витерла очі та важко зітхнула. - Ну, і як йому тепер сказати? Він же такий ще маленький…
Ольга не знала, як втішити бідолашну жінку. Не знала, чи взагалі якісь слова будуть доречними.
– Може, зробити вам чаю? З мʼятою? - запитала нарешті дівчина та запропонувала пройти на кухню.
Вони сиділи кілька хвилин мовчки та вдихали запах ароматного гарячого напою. 
Ольга розповіла, як вони із Зоєю Миронівною знайшли тіло та трохи про свою розмову з поліцією. Тоді запропонувала все таки обмінятися контактами, щоб бути на зв’язку. 
– Доречі, ви вже повідомили Денису? 
– Ні, не можу до нього додзвонитися… - жінка зробила ковток мʼятного чаю. - Постійно відсутній звʼязок.
– Ну, він напевно в дорозі якраз, може телефон розрядився? Як приїде на місце, думаю, одразу перетелефонує вам, не хвилюйтеся. 
– В якій дорозі? Куди приїде? - жінка здивовано дивилася на Ольгу. Вона явно не розуміла, про що та говорить.
– Тобто ви не знаєте? - дівчина була не менш здивованою. - Він же приїздив вчора.
– Вчора? - очі Наталі Степанівни розширились ще дужче.
– Так, вечері. А сьогодні зранку вже зібрався і поїхав назад. Це було десь о 5-тій, ми випадково у коридорі зустрілись.
– Він навіть не зателефонував і нічого не сказав. - жінка важко зітхнула.
– Ну, можливо не хотів вас турбувати так рано. - Ольга намагалася не видати своє збентеження. - Він сказав, що його терміново викликали…
Вона замовкла на півслові не знаючи що ще додати, але точно знала що не стане обговорювати з матірʼю Дениса вчорашні події: візит Максима і їх розмову. Це було б ганебно. Особливо тепер, коли Вікторія мертва. Пліткувати про невірність її невістки? Ні, на таке вона не здатна.
Тож Ольга більше мовчала і слухала розповіді Наталі Степанівни про те, як вони проводять час з малим внуком. Раз за разом жінка бідкалась, що не зможе розповісти йому про смерть матері, тож відчайдушно потребує допомоги. 
– Я не знаю, чи дослухається ви до моєї поради - врешті мовила Ольга. - Але, думаю, що найкраще було б сказати правду. 
Жінка не відповіла, вона зробила ковток чаю і на кілька секунд заплющила очі. Тож Ольга продовжила:
– Тобто, можливо, не варто згадувати самогубство. Але і брехати, що мама поїхала у відрядження на невизначений час, теж не потрібно. - Ольга сумно поглянула у вічі Наталі Степанівни. - Чим швидше він усвідомить факт смерті, тим швидше переживе це і справиться з горем.
– Так, мабуть ти права… нам же доведеться тепер забрати його до себе. Дениса навряд чи відпустять назавжди. 
– Так, навряд чи назавжди…
– Олю, ти можеш піти зі мною? - жінка раптом різко підвелася, що Ольга не одразу й зрозуміла, куди її кличуть. - Там же мабуть потрібно прибрати?
– Поліція рекомендувала нічого поки не чіпати… - нарешті дівчина усвідомила, що їй доведеться зайти в ту квартиру знову і їй цього не хотілось. - Доки вони не закінчать експертизу і не буде якогось офіційного заключення. 
– Та нехай… - Наталя Степанівна махнула рукою і вже попрямувала до дверей. Вона поспіхом натягнула своє взуття. - Ходімо, хоча б воду з підлоги витремо. Бабу Зою там, мабуть, добряче підтопило? 
Ольга не відповіла, вона проковтнула важкий клубок, що застряг у горлі і відкрила вхідні двері квартири навпроти своєї. Раптом дівчина завмерла на мить, а тоді звернулася ніби сама до себе, а ніби й до жінки позаду. Вона дивилась лише на ці двері:
– Знаєте, про що я оце подумала? - вона на секунду замовкла.
– Що, Олю? - запитала Наталя Степанівна.
– Денис же їх замикав зранку… 
– Ти про що?
– Я про двері… Денис сьогодні зранку їх замикав на ключ, я це бачила. А коли прийшла баба Зоя, то було відкрито. Тобто, вона не знала звісно, стукала, але все ж таки… 
– Так, замок ніби цілий… - Наталя Степанівна помацала його рукою. 
– Дивно це…
– Та не переймайся, може Віка сама їх відкрила, перш ніж зробити… - вона не стала закінчувати фразу, було і так зрозуміло, що зробити.
Ольга не відповіла. Вона все ще думала про двері: не чому Віка могла їх відкрити, а кому?
Зайшовши до квартири, Наталя Степанівна оперативно знайшла у ванній кімнаті якусь ганчірку та невелике відро. Вона прийнялась витирати надлишок води з підлоги у коридорі. Більшість вже встигла просочитися до сусідів знизу і здавалось, що дії жінки були марними.
– Давайте, я вам допоможу. - запропонувала Ольга.
– Не варто. Просто постій поруч, будь ласка. Мені так спокійніше. - жінка намагалась зобразити щось схоже на усмішку, проте не вийшло. - Це прозвучить мабуть смішно, але мені трохи моторошно тут…
– Чому ж.. я вас розумію… мені теж не по собі…
Ольга стояла схрестивши руки на грудях і спостерігала за Наталею Степанівною. Вона зовсім не виглядала на свої майже 60 років, мала чорне, гарно пофарбоване, волосся та яскраві карі очі. На обличчі було не так багато зморшок. Вона не мала зайвої ваги чи обвислого живота, тож і на вигляд була значно молодшою. 
Закінчивши мити підлогу жінки спустили воду у ванній і обоє залишилися стояти непорушно, спостерігаючи як вона повільно зникає, ніби кров, що витікає з мертвого тіла. Так вони стояли мовчки у повній тиші, доки пронизливий звук не повернув їх у реальність. Від несподіванки Наталя Степанівна трохи зойкнула, але це був лише звук телефону, що долинав десь з глибини квартири.