Розділ 3-й

Зі світу солодкого сну Ольгу видер пронизливий стукіт у двері. Так, ніби били палицею. Вона не одразу зрозуміла, що відбувається. Підняла важку голову і поглянула на годинник: 10-та ранку.
Дівчина поспіхом накинула халат і взула тапки. Звуки знову долинали з загального коридору. «Та що ж у них там відбувається?» - подумалось Ользі і вона поспішила перевірити. Відкривши свої вхідні двері вона побачила, як стара сусідка, що проживала поверхом нижче, якраз під квартирою Дениса, гатила своїм ціпком у двері Вікторії.
– Бабо Зою..? - прошепотіла Ольга і прокашлялась. Бабою вони називали її поза очі. - Тобто… Зоя Миронівна, що ви робите?! - підвищила голос Ольга, бо сусідка була глуха на одне вухо. У всякому випадку з її ж власних слів, адже в окремі моменти Зоя Миронівна добре чула, про що сперечались сусіди трьома поверхами вище і могла з великою точністю передати їх слова. Але здається саме зараз вона не одразу помітила Ольгу, за власним гуркотом.
– Зоя Миронівна, що сталося?! - крикнула Ольга голосніше.
– Ой, Олічка! Ти мене налякала. - вдавано схопилася вона за груди.
– Ви мене теж… - прошепотіла дівчина, знаючи, що сусідка не розчує.
– Ти пробач, що розбудила, але ніяк не можу до цієї паразитки достукатись… вона мене топить, уявляєш? - баба Зоя розвела руками. - Вже навіть у коридорі зі стелі капає… ну, що ж це таке робиться? - вона пронизливо зітхнула і продовжила стукати ціпком у двері. - Віка, відкривай!
– Та почекайте ви! Може вдома нікого немає? Денис ще зранку поїхав.
– Денис? А він приїжав? - баба Зоя здивовано поглянула на Ольгу. - І одразу поїхав назад? Ну так, звісно. Як з цією шолопендрою бути? Мабуть, краще батьків провідає…
Проте Ольга не відповіла на їдкий коментар Зої Миронівни. Вона добре знала, що стара не любить Віку. Дуже часто та ставала свідком, як «шолопендру» підвозили додому на різних дорогих автомобілях різні чоловіки, тоді коли її власний був на війні. Тож дорікнути бабі Зої за її зневагу було б недоречним. Проте, думки Ольги зосередились на іншому. Вона не одразу помітила маленьку цівочку води, що сочилась з-під вхідних дверей сусідки. А коли помітила, то в груди закралось погане передчуття. Ольга не могла більше зволікати.
– Зоя Миронівна, відійдіть! - вона кинулась до дверей і почала смикати ручку. Натиснувши сильніше, вони таки піддались і відкрились. Проте Ольга не звернула на це уваги, вона навіть не згадала, що бачила, як Денис їх замикав.
Зараз це не мало ніякого значення, сталось щось погане. Відчуття у грудях не підвело. Вона зрозуміла це, коли ступила в коридор Вікиної квартири. Тут води було більше, по кісточки. Тож не роздумуючи, Ольга ввірвалися до ванної кімнати і завмерла від жаху. Щоб не закричати вона вимушена була закрити собі рот обома руками. А от баба Зоя, що зайшла слідом, була не така міцна. Від побаченого вона пронизливо зойкнула і сповзла по стіні на підлогу.
У самій ванній, до верху заповненій червоною водою, лежала мертва оголена Вікторія. Звісно, то була не червона вода, а вся Вікина кров, що повільно витекла з її тіла. Тож Ольга відразу зрозуміла: вона вже нічим не зможе допомогти. І ніхто не зміг би. Занадто пізно.
Та все ж, вона мусить щось зробити. Мусить взяти себе в руки і щось зробити. Спливали секунди, а Ольга так і стояла непорушно. Проте, коли вона нарешті опанувала свої емоції та думки, то зрозуміла, як повинна діяти. По перше, ні до чого не торкатися. Саме так, не відомо, що тут сталося, то ж краще нічого не чіпати. Вона схилилася над бабою Зоєю.
– Зоя Миронівна, ви мене чуєте? - дівчина перевірила пульс старої на шиї.
«Жива, проте непритомна. Сильний шок. Все буде гаразд.» - подумала вона.
По друге, викликати швидку. Ольга повернулася в свою квартиру, знайшла телефон і тремтячими пальцями набрала 103. Голос теж тремтів, проте це було дуже важливо і вона намагалася не зірватися.
– Так, вулиця Мрії, 13. Другий підʼїзд, сьомий поверх, 86 квартира. Так, непритомна пенсіонерка. Ні, дівчина однозначно мертва, тут забагато крові. Так, мене звати Кирилюк Ольга Михайлівна.
По третє, викликати поліцію. Кілька секунд вона серйозно думала: поліція - це 101 чи 102? Невже, потрясіння було таким сильним, щоб забути? Але людський мозок - річ дивовижна. Іноді він здатен витягти з найдальших куточків пам’яті зовсім непотрібні спогади, а іноді неочікувано стирає її взагалі. Тож Ольга подумки наказала собі заспокоїтись і таки набрала 102. Їй довелося ще раз описати ситуацію, назвати точну адресу та своє прізвище. 
Спецслужби приїхали менше ніж за 10 хвилин. За цей час дівчина привела до тями бабу Зою за допомогою холодної води і навіть поміряла їй тиск власним тонометром з аптечки. Тоді вмостила стару в крісло у вітальні своєї квартири і попросила не рухатись, доки вона зустріне бригаду швидкої та поліції. Комусь же доведеться з ними спілкуватися і Зоя Миронівна на цю роль не годилась.
Доки один фельдшер оглядав літню жінку, Ольга пройшла з іншим у Вікину ванну кімнату, досі не вірячи, що все відбувається насправді. Час від часу їй здавалось, що варто лише сильніше потрусити головою і вона прокинеться в своєму зручному ліжку.
– Скоріше за все, самогубство. - сказала жінка-фельдшер швидкої, прискіпливо оглядаючи руки мертвої Вікторії. На вигляд їй було лише 50, але обличчя, всіяне зморшками, ніби прожило не одне життя. - Однозначно потрібна експертиза, забираємо, хлопці.
– Скоріше за все? - перепитав високий і дебелий поліцейський. Він стояв у дверях ванної, переминаючись з ноги на ногу. Позаду нього ще один більш молодий хлопець, записував щось у блокнот.
– Порізи нетипові. - жінка-фельдшер випрямилась. Вона була ніби статуя, така міцна і непорушна. - Зазвичай самогубці ріжуть вени поперек, від необізнаності чи страху, неважливо. Проте, це дає змогу врятувати їх, якщо вчасно зупинити кровотечу.
Кремезний поліцейський мовчки слухав та дуже уважно роздивлявся тіло. Його напарник навпаки, писав не відриваючи погляду, ніби взагалі не хотів дивитися у бік мертвої жінки. Тож фельдшер продовжила своє заключення.
– Я багато бачила таких… однак, дуже рідко вени ріжуть поздовж. Це практично не залишає шансу на порятунок. Вона стекла кровʼю за лічені хвилини. Тож, або вона дуже хотіла померти, або хтось доклав до цього руку.
– Дякую. Тепер з цим доведеться розбиратися нам. - він зітхнув.
– Ви маєте змогу повідомити рідних?
Ольга не одразу зрозуміла, що звертаються вже до неї. Тож, коли не послідувало відповіді - відірвала очі від довгих рудих кучерів Віки та звела погляд на фельдшера. Жінка додала:
– Номер телефону маєте, щоб звʼязатися з родичами?
– Еее… ні, ми не були друзями. 
Ольга дійсно не мала контактів ні Дениса, ні його батьків, ні навіть власного номера самої Вікторії. Тільки зараз їй це здалося дивним - за стільки років не обмінятися телефоном з найближчими сусідами на випадок надзвичайних ситуацій? І вловивши здивований погляд лікарки, Ользі раптом захотілося виправдатися, тож вона випалила на одному подиху:
– Наскільки мені відомо, у Вікторії не було батьків. Вони з братом виросли у дитбудинку. Проте я і брата ніколи не бачила. Можливо, вони не спілкувалися, не знаю…
– Студент, ти записуй все там. - чоловік поліцейський нарешті випрямився відриваючись від огляду тіла і кивнув в сторону молодого напарника. - А ви, будьте так ласкаві, розкажіть все, що знаєте. - любʼязно звернувся він до Ольги.
– Так, звісно. - вона зітхнула і зробила кілька кроків у коридор, де стояв трохи блідим той самий «студент».
Жінка-фельдшер та кремезний поліцейський залишилися в ванній продовжуючи щось обговорювати. Ольга відчула полегшення, коли вийшла.
– У неї є чоловік, він військовий. Син, 5 років, зараз у Денисових батьків. Вони проживають тут недалеко, на сусідній вулиці, проте мені невідома точна адреса.
– Дякую, я все фіксую. Однак, ще потрібно записати їх дані. - він підвів на Ольгу свій розгублений погляд.
– Так, вона - Бондар Вікторія Миколаївна.  Дати народження я не знаю, проте знаю що їй було 28, на рік старша за мене. Чоловік - Бондар Денис Іванович, йому 32.
Молодий поліцейський мовчки записував, тож Ольга продовжила.
– Не знаю, наскільки це важливо, але він вчора приїздив. - вона раптом замовкла, бо задумалась чи варто розказувати про візит ще однієї людини - Максима. Тоді вирішила, що не варто і продовжила. - Але сьогодні поїхав ще вдосвіта, сказав що терміново викликали.
– Як звати батьків чоловіка? - запитав раптом із-за спини високий поліцейський так, що Ольга аж підскочила від несподіванки. - Якщо ви знаєте звісно?
– Так, знаю. Вони раніше проживали тут. - сказала Ольга у відповідь. - Бондар Наталія Степанівна та Іван Петрович.
– Дякую, ми спробуємо самостійно звʼязатися з рідними.
– Емм… а мені що робити? - раптом розгубилася Ольга. - Тобто, тут же десь має бути її телефон, може спробувати зателефонувати…
– Я б не радив вам зараз ходити по квартирі і порпатися в речах. - перебив її поліцейський. - Хоча б поки ми не підтвердимо самогубство і не повідомимо родичів.
Він попрямував до дверей і обернувся вже в загальному коридорі.
– Але, будь ласка, залишайтеся, по можливості, вдома і можете наглянути за квартирою доки… - він раптом замовк і подивився на замок вхідних дверей. - Як ви кажете зайшли в квартиру?
– Еее… було відчинено. Сусідка знизу, Зоя Миронівна, підняла галас, бо ця вода трохи підтопила їй стелю. Я вийшла в коридор, коли почула стук, але вхідні двері виявились не замкнені, тож ми вирішили перевірити, чому Віка не відкриває і…
– Не були замкнені, кажете? - знову перебив її поліцейський. - Цікаво…
Ольга не відповіла. Їй взагалі було важко відповідати на питання, так наче в горлі застряг важкий клубок з болю. Вона постійно думала про малого Сашка, який сьогодні втратив маму. Думала про Дениса, що зараз, напевно, вже був в дорозі на схід…
– Гаразд, на цьому поки що все. Залиште, будь ласка, ваш телефон для зв’язку. - сказав кремезний поліцейський. - Студент, йди сюди, запиши. - він покликав напарника і той поспіхом вийшов в загальний коридор, та занотував контакт Ольги у свій блокнот.
Потім все сталося швидко. Фельдшер-чоловік, який оглядав бабу Зою повідомив, що з нею все гаразд. Він приніс з карети швидкої допомоги ноші, на які поклали тіло мертвої Вікторії. Її, повністю накриту білим простирадлом, винесли з квартири. Ольга закрила за ними вхідні двері сусідської оселі та повернулася до себе. На кухні вона підійшла до вікна і вже за кілька хвилин побачила як ноші помістили у швидку. Ще через хвилину карета відʼїхала у супроводі поліцейської машини. Тоді Ольга пішла у спальню, допомогла підвестися Зої Миронівні та провела стару до її квартири. Баба Зоя всю дорогу бідкалася як їй шкода нещасну Вікусю, і яка вона була ще молода та хороша людина. Проте Ольга майже не чула її слів і не відповіла ні на жодну фразу. Вона поспіхом попрощалася і піднялась до себе. Їй зовсім не хотілося дорікати старій у лицемірстві, тай взагалі не хотілося обговорювати те, що сталося. Тож дівчина просто лягла на диван і розплакалася, нарешті не стримуючи емоцій.