Розділ 2-й

За десять хвилин до 5-ї ранку Ольгу розбудила спрага. Вона подумки вилаяла себе за ту маленьку пачку чипсів, що зʼїла перед сном, але який же серіал без смаколиків? І ще у неї сьогодні вихідний, тож можна розслабитися...
Майже з закритими очима, вона втомлено попленталася на кухню, роздумуючи про своє неправильне харчування. Проте, Ольга завжди була стрункою, навіть худорлявою. Так, вона не мала пишних привабливих форм тіла, як наприклад у Вікторії, і навіть трохи їй заздрила, але спокійно могла дозволити собі торт ввечері і бургер вночі. Потреби стежити за фігурою не було. Проте шлунку, на привеликий жаль, було байдуже до «худої» генетики її батьків і він ще раз нагадав про свій хронічний гастрит неприємною печією. «Тобі 27, не 17… час перестати їсти сміття, навіть якщо воно тобі дуже подобається, далі буде гірше… здоровʼя, Олю, здоров’я…» - з такими думками Ольга налила склянку води і ще раз дорікнула собі за погану звичку «заїдати проблеми».
Раптом вона почула шурхіт в коридорі і здригнулася. Тоді згадала, що живе сама і зрозуміла - звуки долинають по той бік вхідних дверей. Тож Ольга обережно підійшла до них та поглянула у вічко: Денис виволікав у загальний коридор свій величезний рюкзак, намагався поставити його вертикально, але той раз за разом хилився додолу, тож врешті він підпер його коліном і закрив вхідні двері своєї квартири на ключ.
Ольга була здивована та зацікавлена водночас. Вона все ж ризикнула вийти та привітатися із сусідом. Денис трохи підскочив від неочікуваної появи Ольги і рюкзак знову з гуркотом повалився на підлогу. Він обернувся і привітався у відповідь.
– Ти що, вже їдеш? Так швидко? - запитала Ольга все ще сонним голосом.
– Так, терміново викликали… мушу. - відповів Денис.
– Але ж ти приїхав лише вчора? - не змогла втриматись Ольга. - А де Віка? Чому не проводить тебе?
– Вона ще спить, не хотів будити.. - він замовк на пів слові і Ольга відчула в голосі обман.
– Невже? Ти їй навіть не сказав, правда? - наполягала Ольга, Денис мовчав. - Ну, і чому ж ти тікаєш?
– Тікаю? Олю, це війна… - сумно зітхнув Денис і підняв рюкзак, ставлячи його вертикально. - Мені справді потрібно їхати.
Ольга пронизувала сусіда поглядом ніби на допиті, намагаючись отримати відповіді на запитання.
– А ти чому не спиш так рано? - Денис вирішив піти в атаку, знаючи, що напад - найкращий захист. - І де це твій хлопець? Ще у ліжку чи виставила його вчора за двері одразу, як зайшов?
– Що? Не думаю, що тебе це стосується?
– Он як? - Дениса зачепили її слова трохи сильніше, ніж він очікував. Бо йому здалося, що його це стосується навіть більше, ніж потрібно. - А скажи мені, будь ласка, як це в тебе так виходить вправно?
– Виходить що? - Ольга не розуміла до чого він хилить.
– Вчора ти зʼявилася в найцікавіший момент. Сьогодні тут як тут. - Денис лукаво посміхався. - Ти що ж, ночуєш у коридорі? Чи підглядаєш за мною?
Ольгу трохи насмішили його слова, вона мало не розсміялася вголос:
– Денисе, я просто прокинулась попити води і почула гуркіт в коридорі. Стало цікаво, от і все… Ти не центр всесвіту, щоб мені за тобою стежити.
Вона пошкодувала як різко прозвучали її слова, але було вже пізно, обличчя Дениса враз змінилося на гримасу болю.
– Ну так, я більше схожий на дурня, правда?
– Що? Ні, я не це мала на увазі…
– Чому ж ні? Саме це ти й мала на увазі. Бо як іще пояснити твій вчорашній вчинок?- Дениса трохи перекосило від люті, проте він добре з нею справлявся. Він взагалі добре вмів контролювати свої емоції, тому напрочуд рідко вибухав. - Тож скажи мені правду, Олю, я дурень?
– Я не знаю, що тобі відповісти… - Ольга опустила очі додолу і від ніяковості почала розглядати свої жовті домашні тапки. Жовтий, як сонце, як тепло - її улюблений колір. - Але я точно знаю одну річ: мене ніхто ніколи так не кохав, як ти кохаєш свою дружину. А це не дурість. Це велике щастя. Шкода, що вона цього не розуміє.
– Я так і думав… - Денис важко зітхнув. - Ти все сказала цим, а я все зрозумів. Дивно, але легше не стало. І важче не стало. Стало байдуже… Тож, саме тому я мушу зараз піти… - він нарешті закинув рюкзак на плечі і Ольга здивувалася, як його тіло не прогнулося під такою вагою.
– Але… - Ольга хотіла сказати щось іще. Щось, щоб його затримало, але не могла знайти слів. А потім, все ж, згадала. - А як же Сашко? Ти навіть не побачишся із сином?
– Йому краще взагалі не знати, що я був дома… ось приїхав татусь і одразу треба прощатися… Тільки гірше зроблю.
– Він же сумує страшенно! Він же не бачив тебе майже рік… Денисе… - Ольга благала.
Вона добре знала пʼятирічного Сашка, маленька копія татка, тільки волосся повністю мамине - руде. І вона добре знала, що зараз він у Денисових батьків, які проживають на сусідній вулиці, спить у ліжку і не підозрює, що вдома був його герой, його тато. Наталя Степанівна у будні дні працювала на заводі в їдальні (вона добре куховарила), а на вихідні завжди брала внука до себе, щоб його молоді батьки трохи провели час наодинці. Нічого не змінилося і з відʼїздом Дениса на схід. Сашко так звик гостювати у бабусі з дідусем, що навіть мав там власну кімнату.
– Все Олю, бувай… і бережи себе! Годі так багато працювати… заведи собі реального бойфренда, добре? - Денис хитро всміхнувся.
– Ти хоча б ще повернешся?
– Якщо виживу…
І він пішов не озираючись. Ольга зайшла до своєї квартири та впала на ліжко виснажена, вона одразу провалилась у тривожний сон.