Розділ 1-й

У лютому столицю накрили довгоочікувані морози. До цього зима наче й не приходила в місто. Будинки, на засипаній снігом вулиці Мрії, світились теплом своїх вікон. В одному з них на невеликій затишній кухні, у все ще домашньому одязі, Вікторія готувала вечерю. У спальні на ліжку чекала коротка мережива сукня, на столі стояли келихи і пляшка червоного сухого. Її улюбленого, грузинського. Таймер духовки мав сповістити про кінець запікання хвилин через 10, тож вона саме збиралась переодягтися і поправити зачіску. Вікторія була красивою,  високою на зріст та мала гарні форми тіла. Її  довге руде волосся дісталося від матері (так вона собі уявляла, бо ж насправді ніколи й не знала батьків) і було таким природним, що не потребувало фарбування. Вечір особливий, тож вона заздалегідь накрутила його на бігуді.

У квартирі навпроти Ольга втомлено зняла пальто і теплі черевики, засунула ноги в домашні тапки і попленталась на кухню приготувати чаю. Вона повернулася з добової зміни у лікарні і найближчі 2 дні планувала добре відпочити, доки знову не доведеться чергувати. Після того, як звільнилася її колега медсестра, змін стало більше, а вихідних менше. Звісно їй щедро доплачували понаднормові, але Ольга не була скупою до грошей, тому щиро хотіла щоб якомога швидше знайшли нову людину в колектив. Вона прикипіла очима до вулиці і довго спостерігала як летить сніг, аж доки свист киплячого чайника не повернув її у реальність.

Вікторія дістала запечені овочі з рибою якраз тоді, коли у двері подзвонили. «Невже раніше?» - подумала вона і поспішила в коридор. Там ще раз поглянула на себе в дзеркало: до біса сукню, одягну пізніше. Палаючи від нетерпіння та не дивлячись у вічко, вона з посмішкою відкрила вхідні двері і завмерла від здивування. 
Шок змішався зі страхом, і голос підводив Вікторію:
– Денисе?! Божечки… що ти тут?.. як ти?… - не стримуючи емоцій, вона кинулася чоловіку на шию і міцно стисла в обіймах, щоб не видати власне тремтіння.
– Відпустили на кілька днів… ти мене задушиш, Вікуся… я теж радий тебе бачити. - Денис на секунду зарився носом у густе волосся дружини. Вдихнув такий знайомий, рідний запах і відсторонився.
– Тебе ж місяців вісім дома не було… чому не попередив? Я б підготувалася…
– Взагалі десять… - зітхнув Денис. - Все сталося спонтанно, не хотів зурочити… у нас, якщо відпускають, краще не запитувати зайвий раз.. - задихаючись мовив він. Ледве затягнув свій величезний рюкзак до передпокою і випрямився, щоб ще раз подивитися на дружину. - Проте, здається, ти не така вже й не готова, макіяж , зачіска… - він принюхався до запаху з кухні… - Готуєш вечерю? Доречі, а де Сашко? Саша! - погукав Денис сина.
Вікторія нервово проковтнула клубок, що підступив до горла і заледве змогла вимовити :
– Ти знаєш, твоя мама приходила… вона завжди Сашка у пʼятницю забирає на вихідні, тому…
– Що ж, зрозуміло… - Денис дивився під ноги, боячись поглянути в очі дружині і знайти там підтвердження своїх страхів, що гризли його зсередини вже довгий час.
– Ну що ми в коридорі топчимось? Давай, роздягайся, іди в ванну. А я накрию на стіл… вирішила себе трішки побалувати… приготувати улюблене, для себе коханої… ну, знаєш…
– Знаю. - різко урвав її Денис та почав розстібати свою військову форму.
Як тільки за чоловіком закрились двері ванної кімнати, перше, що зробила Вікторія - побігла до спальні та запхала свою мережеву сукню подалі у шафу, подумки дякуючи Богу, що все-таки не встигла її одягнути. Тоді поспішила на кухню і прибрала зі столу келихи, заховала вино. Тільки після цього вона згадала про телефон, що залишився лежати на комоді в спальні, думаючи про те, що необхідно написати смс, але саме в цей час у двері знову подзвонили. Денис виглянув із ванної з голим торсом, проте ще й досі у своїх камуфляжних штанях:
– Чекаєш гостей? - мовив він.
– Ні. - коротко зронила Вікторія.
– Тоді ти не будеш проти якщо я відкрию? - загадково всміхнувся Денис.
– Як хочеш. - якомога недбаліше відповіла вона.
На порозі стояв гарно одягнений високий чоловік із букетом квітів в руках.
– Чим можу допомогти? - Денис насильно видушив із себе посмішку.
– Ви хто? - голос Вікторії зірвався і здалося, що питання вона не проговорила, а радше свиснула. Проте швидко опанувала себе і прокашлялася.
– Еее… - затинаючись мовив незнайомець. - Я здається помилився, пробачте…
Він скоса глянув на величезний військовий рюкзак, що недбало лежав на підлозі у коридорі та нервово проковтнув підступаючий до горла клубок.
– Так-так, ти помилився! - із квартири навпроти, у домашньому одязі, вигулькнула сусідка Ольга. - Я ж написала тобі, 87-ма квартира, ти трішки не туди втрапив, любий… пробачте, що потурбували… - звернулась вона до Дениса та Віки, що виглядала із-за його плеча.
– Перше побачення? - недовірливо запитав Денис Ольгу.
Незнайомець відступив на кілька кроків назад, нахилився та поцілував Ольгу у щоку, вручив їй букет.
– Вперше запросили додому. - мовив він  посміхаючись та ще раз перепросив за свою помилку.
– Не знав, що у тебе є хлопець, Олю. - Денис все ще не зводив прискіпливого погляду з Ольги.
– Тебе десять місяців дома не було, Денисе. Багато чого змінилося за цей час. - сумно мовила Ольга.
– Так я помітив. - відповів Денис і не прощаючись закрив свої двері.
Він довго та пронизливо дивився у вічі дружини, проте не промовив ані слова.
– Денисе, я клянуся тобі, я дійсно його не знаю. - порушила нарешті мовчанку Вікторія. - Ходімо вечеряти, коханий. - і подалась на кухню.
Денис так і залишився стояти в коридорі, не відходячи від дверей, ніби дослухався до звуків ззовні. Проте насправді він нічого не чув, усе навколо заглушали думки в його голові, такі гострі й болючі, ніби мільйони уламків битого скла, що вʼїлися в мозок і поступово розповзалися тілом. Тож Денису знадобилося кілька довгих хвилин, щоб опанувати себе і не наробити дурниць. На секунду він уявив себе в окопі, коли навколо від вибухів здригається земля і нікуди бігти, ніде подітись. Просто притискаєш своє тіло до холодного грунту і сціплюєш зуби в очікуванні тиші. Удар, іще удар - це так голосно бʼється його серце. Він дома. Видихнув, розплющив очі і повернувся до ванної, під гарячий рятівний душ.