Як Боббі навчив таємниці спільного руху

Жила собі дівчинка на ім’я Мілена. Вона була дуже тихою і сором’язливою дівчинкою, яка любила уникати інших і майже завжди гралася наодинці.

— Це не вона обрала самотність, а самотність обрала її, — часто говорила бабуся, важко зітхаючи.

Мама з татом не знали, що на це відповісти. Їм здавалося, що бабуся трохи перебільшує і Мілені просто потрібен час, щоб знайти свого друга.

Але зима змінилася весною, весна — літом, а літо — осінню. І дівчинка, як і раніше, гралася на самоті своєю лялькою, сидячи на ґанку.

— Любий, а що, якщо бабуся має рацію? — занепокоїлася мама. — Уже минув другий рік, як ми переїхали, а Мілена все ще без друга… Це мене хвилює.

Тато важко зітхнув, а потім з виразом на обличчі «Я зараз, почекай» мовчки рушив у бік зоомагазину.

— Що це він надумав?.. — тихо прошепотіла жінка, дивлячись йому вслід. — Добре було б, якби він купив цуценя і воно змінило життя нашої донечки, як колись песик на ім’я Бобік змінив моє...

Тим часом тато підійшов до зоомагазину. Над входом дзвякнув маленький дзвіночок, коли він відчинив двері.

Усередині було тепло й пахло сіном, кормом і дерев’яними стружками. У клітках бігали мишки й хом’ячки, у скляних акваріумах плавали рибки, папуги щебетали зі своїх кліток, а кошенята, ніби й не було ніякого гаміру, спокійно спали в плетених кошиках.

«Мілені дуже сподобалося б це руде кошеня, — подумав тато, на мить зупинившись біля маленького рудого пухнастика, що міцно спав, пригорнувшись до свого хвостика. — Милий... але Мілені потрібен дещо інший друг...»

Чоловік відійшов від кошенят і підійшов до невеликого загону з цуценятами, звідки линув найбільший шум.

Маленькі собачки бігали, переверталися одна через одну, намагалися дістати власні хвостики й голосно попискували.

— Шукаєте друга? — запитав у тата продавець, щиро усміхаючись.

— Так, — відповів він, — для донечки.

— Скільки їй років?

— Вісім, — тато присів навпочіпки біля вольєра, щоб краще роздивитися цуценят.

— Як щодо ось цього бігля? — запитав продавець, дістаючи з вольєра маленьке цуценя.

Цуценя було невелике, але дуже жваве. У нього були м’які, трохи завеликі для його голови вушка, які звисали по боках, ніби дві оксамитові стрічки. Шерсть була гладенька й блискуча: на спинці теплий коричневий колір змішувався з чорним, а груди й лапки були білі, мовби цуценя випадково залізло у відро з фарбами.

Маленький чорний носик постійно ворушився, наче цуценя намагалося вловити кожен запах навколо, а великі темні очі дивилися так уважно й доброзичливо, що здавалося, ніби він уже давно знає тата.

— Біглі дуже дружні, — пояснив продавець. — Вони люблять бігати, гратися і майже завжди готові до пригод.

Тато усміхнувся й мовив:

— Мабуть, саме такий друг і потрібен нашій Мілені.

Він уже збирався встати, щоб узяти на руки цуценя, як раптом щось холодне доторкнулося до його руки. Тато перевів погляд і побачив, як на нього із загону дивилося маленьке біле цуценя, схоже на пухнасту кульку зі снігу.

Це було цуценя самоїда — білої північної лайки. У нього були темні блискучі очі, маленький чорний носик і кумедна мордочка, яка ніби постійно усміхалася.

Тато тихо засміявся.

— Отже, це ти…

— Гарний вибір, — сказав продавець, повертаючи назад бігля. — Самоїди — це дуже добрі собаки. Вони люблять бути поруч з людьми, особливо з дітьми.

— З ним дитина не почуватиметься самотньою, так?

— Е-е-е… так. Це саме та тварина, що ніколи не полишить свого господаря. Куди дитина — туди і він. Вони ніби рухатимуться разом.

— Навчиш Мілену спільного руху? — тихо запитав тато цуценя, взявши його на руки. — Ми його купуємо.

Коли тато зайшов на подвір’я, мама гралася з Міленою в ляльки. Вони так зосередилися на грі, що не відразу помітили тата. Першою підняла погляд дівчинка, відчувши незнайомий запах.

— Татку, ти якось дивно пахнеш...

— Правда? — усміхнувся він, прикриваючи щільніше куртку. — А чим саме ти це зрозуміла?

— Я не певна, але мені здається, що ти пахнеш... собакою! — відповіла дівчинка, і саме тоді з-під куртки тата визирнула біла пухнаста мордочка з чорним носиком і темними блискучими очима.

— Ой… — лише й змогла сказати мама.

— Він… для мене? — тихо запитала Мілена, відклавши ляльку.

— Якщо ти хочеш, щоб він став твоїм другом, — усміхнувся тато.

Мілена встала, підійшла до тата й обережно простягнула руку. Цуценя одразу ткнулося холодним носиком у її долоню і лизнуло пальчики.

Мілена тихенько засміялася. Її очі засяяли так, як давно не бачили мама й тато.

— Я знаю, як його назвати, — сказала вона після короткої паузи. — Боббі.

Мама від здивування прикрила губи однією рукою, а іншою тихо витерла сльози, що мимоволі котилися по щоці. Цуценя було дивовижно схоже на її давнього друга — песика Бобіка, який колись допоміг їй пережити самотні дитячі роки, і навіть ім’я звучало майже так само.

— Гарне ім’я, — нарешті мовила мама, коли цуценя опинилося в руках донечки.

— Мабуть, нашому новому другу дещо знадобиться, — усміхнувся тато. — Як щодо маленької подорожі?

— До зоомагазину? — здогадалася Мілена.

— Саме так.

І незабаром вони всі разом вирушили туди.

У магазині Мілена почувалася дещо сміливіше, ніж зазвичай. Вона уважно розглядала полиці, з ніжністю тримаючи на руках маленького друга.

Спочатку вони обрали м’яку лежанку ніжно-жовтого кольору, потім блискучу металеву мисочку для води і ще одну — для корму. Боббі відразу спробував зазирнути в обидві.

— А ще йому потрібен нашийник, — нагадав продавець.

Мілена довго вибирала між зеленим і червоним, але зрештою обрала червоний. Він гарно виглядав на білій шерсті цуценяти.

До покупок додали м’яку гумову іграшку у формі кісточки, пакетик корму для цуценят і маленьку щітку, щоб розчісувати пухнасту шерсть Боббі.