***

Нарешті попрощавшись з останнім клієнтом, я втомлено зітхнула та всілася в улюблене крісло. Свято на носі, а відвідувачів не меншає. І коли ж мені відпочити? Так мрію про вихідний, зустріч із рідними…
Я вже задрімала, відкинувши голову на спинку крісла, коли раптом у двері подзвонили. Хто ж це може бути? Клієнтів на сьогодні вже немає, кур’єром нічого не замовляла, гостей не запрошувала. Невже знову той сусід знизу, у якого вічно щось заливає, а він думає, що то від мене тече? Ох, як же я не хочу знову з ним сперечатися та доводити, що вода тече не з моєї квартири!
Дзвоник пролунав знову. Я встала з крісла та повільно пішла до дверей, напружуючи всі почуття та намагаючись визначити, що ж то за неочікуваний гість. Злість та лють, характерні для сусіда знизу, не відчувалися, натомість мене пронизало потоками великого суму та розпачу від невидимого гостя за дверима. У вічко побачила стареньку Анжелу Іванівну, сусідку зверху. Що ж привело її сюди в таку пізню годину? Я відкрила двері та запросила її до квартири. Бабця невпевнено привіталася, сіла в крісло, пожувала губи, не знаючи, з чого розпочати розмову, і тоді нарешті запитала:
— Аніточко, доню, а ти зараз не дуже зайнята? Вибач, що отак турбую проти ночі, але тут таке діло…
Анжела Іванівна запнулася, схлипнула та витерла очі носовою хустинкою, оздобленою мереживом.
— Я вільна, що у вас трапилося? — я погладила бабусю по плечі, намагаючись заспокоїти.
— Та… Таке сталося, що й не знаю. І головне, ніхто допомогти не може, навіть поліція…
— Ну, то розказуйте, може придумаю, як зарадити.
— Аніто, а правду люди кажуть, що ти ця… Як його? О, згадала. Екса… Еска…
— Екстрасенс? — я збагнула, що тепер маю ще одну клієнтку.
— А, ну так. То правду про тебе кажуть?
— Правду. Що саме вас турбує? Можливо, допоможу.
Бабуся важко зітхнула.
— Ой, Аніто, таке сталося, що й годі. Оце три дні тому, саме в неділю, сиджу я собі вдома, телевізор дивлюся, шаль в’яжу. То було десь годин одинадцять, чи дванадцять, уже не згадаю. Аж у двері дзвонять. Я глядь — а там якісь юнак та дівчина, хлопець у костюм діда Мороза вдягнений, а дівчина в снігуроньку. Ну я питаю, чого їм треба. А хлопець посміхається на всі тридцять два та відповідає: “Анджело Іванівно! Ми волонтери з благодійної організації, вітаємо старих одиноких людей зі святами, даруємо подаруночки!” Показав мені корочку з печаткою, назвав, яка організація, але я все забула: і його ім’я, і назву тої контори. От наче корова з пам’яті язиком злизала.
— І ви їх пустили?
— Ну пустила, а чого б ні? Документи всі є, дані всі мої в них записані. Наче хтось із небайдужих сусідів анонімно повідомив, що я одинока та потребую допомоги. Налила я їм чаю з пиріжками, саме залишилися в мене, подруга пригостила. Ну дівчина сіла зі мною на кухні, почала щебетати про всяке, про їхню організацію, чим вони займаються. І мила така та вигляд, добра, лице аж сяє. Подарували мені міксер та пакет цукерок. Я зраділа, що тепер зможу крем на торти легко збивати, бо руки геть болять. Хлопець трохи з нами посидів, потім у туалет пішов, а дівчина все говорила  зі мною. Були вони у своїх костюмах, навіть рукавиці не зняли, хоча в мене жарко. Спочатку не звернула уваги, лишень потім зрозуміла, до чого ті рукавиці були. Ну хлопець вернувся, вони подякували за чай, попрощалися та пішли. Я повернулася на кухню, вирішила міксер випробувати. Потім заходжу в кімнату, глядь — дверцята в шафу не до кінця зачинені, з-за них одяг стирчить. Я кинулася туди, аж серце прихопило. Поки дівчина мене заговорювала, той паскудник украв перстень, подарунок чоловіка мого покійного! Витяг прямо зі шкатулкою, я серед одягу ховала. І знав же, де заховано…
Анжела Іванівна знову схлипнула та витерла очі.
— І що за перстень? Ви ходили до поліції?
— Перстень недорогий, це пам’ять просто про чоловіка мого! Я його й не дуже ховала, кому він треба? Просте срібло, недорогі камінчики: смарагд та кришталики, чи як їх там. Просто на згадку лишила. Та й не показувала той перстень ніколи нікому, не носила давно. Як ті аферисти про нього взнали, то загадка. Інші речі той дід Мороз не чіпав, відкрив шафу і зразу взяв, що треба. Сходила я в поліцію, написала заяву, а толку? Так і сказали, що не будуть заради якогось дешевого колечка возитися. В них убивства, пограбування висять. Для годиться пішов дільничий до мене, оглянув усе. Та вони ж у рукавицях були, слідів ніяких. Сусіди теж нікого не бачили. А для фоторобота я чітко обличчя не запам’ятала. Зір у мене вже поганий, та я й більше на подарунки гляділа, бо зраділа. Ну молоді, симпатичні обоє. Дівчина білява, хлопець наче чорнявий, під шапкою не дуже видно було. Тож Аніточко, дуже попрошу, допоможіть мені знайти колечко! Може, знайдете сліди якісь, чи що відчуєте. Колечко дороге для мене, як пам’ять! Розказували мені, що ви таке знаходили! Я заплачу, скільки можу, із заощаджень.
— Ні, не треба, Анжело Іванівно, вам я допоможу безкоштовно. Все-таки ви моя сусідка, добра знайома.
— Аніточко, тоді зможете зайти до мене завтра зранку? — бабуся тепло посміхнулася.
Попрощавшись та зачинивши за сусідкою двері, я знову всілася в крісло та замислилася. Цікава справа, та й годі, з тим перснем. Ніяк не можу звикнути до цього слова — “екстрасенс”. Насправді я маг, чарівниця, але ж у цьому світі вони вважаються казками та вигадками, тож довелося пристосуватися. Екстрасенси, звичайно, теж не дуже в пошані, але так хоч клієнтів та заробіток маю. Он тутешня офіційна наука взагалі нас не визнає та вважає шахраями, і начхати, що ми стільки справ розкриваємо, стільки людей виліковуємо, де їхня офіційна наука, медицина та поліція геть нічого не могли вдіяти. Дивний світ, та й годі! Всіх, хто справився там, де професіонали були безсилі, вважають шахраями, ще й через засоби масової дезінформації пхають цю тезу. Саме тому я намагаюся уникати спілкування з лікарями, поліцією, вченими та іншими скептиками. Добре, що бабуся вже була в поліції, мені менше роботи. Ну що ж, такий цей світ, що або ти приймеш його абсурдні закони, або тебе з’їдять з тельбухами, чи щонайменше обіллють помиями. 
А що робити нам, магам? У нашому світі таких багато, академії магії вже в кожному великому місті. Конкуренція велика, тож доводиться або правити низьку ціну за свої послуги, або сидіти взагалі без роботи. Деякі відчайдухи, і я серед них, покидають рідний світ та пробують себе в інших вимірах, щоб мати пристойне життя. Мені, можна сказати, пощастило. Швидко знайшла клієнтів, зарекомендувала себе через сарафанне радіо, навіть офіційно ФОП маю, як надавач послуг психологічної консультації. З різними проблемами до мене приходять, але оцей перстень… Наче й річ не дуже дорога, але Анжела Іванівна так сумує за нею. Ну що ж, спробую допомогти, чим можу.
Зранку я зайшла до сусідки. Як і боялася, слідів присутності загадкових злодіїв уже не залишилося. Після них сюди заходили ще сусіди, знайомі, дільничий та сантехнік. Кожен залишив за собою власний слід, який стирав усі попередні. Такі невидимі сліди мають усі люди, і маги вміють їх відстежувати, щоб визначити, які наміри чи думки були в людини, чи знайти, де вона зараз. Але, на жаль, сліди швидко розвіюються. Тож якщо кажуть, нібито маг зміг знайти людину, що давно зникла, це, швидше за все, брехня, або ж використовувалися інші методи пошуку.
— Вибачте, Анжело Іванівно, але я вже нічого не можу відчути, — повідомила я. — Тут було багато людей, та й час минув.
— Шкода, — зітхнула бабця. — Може, чаю вип’єте?
Відсьорбуючи ароматний напій, я задумалася. Ніби все оглянула, “просканувала”, але наче щось забула. Щось важливе… І до мене дійшло. Подарунки! Геть забула про них! Якщо ті речі ніхто не чіпав, крім шахраїв та самої господарки, то сліди могли лишитися на них.
— Анжело Іванівно, а де той міксер та цукерки, що вони вам подарували?
— Ой, цукерки я вже з’їла. Не сама, звісно, а з подругами, — бабуся відвела очі, наче зізналася в злочині. — А міксер…
Вона відкрила кухонну шафку, дістала звідти коробку з приладом та поклала переді мною на стіл. Звичайний собі міксер, фірма “Fairy”. Ніколи про таку не чула, хоча живу в цьому світі майже десять років. І ніяких слідів злочинців на ньому не відчувалося, лише самої Анжели Іванівни. Мабуть, перебила слід, бо довго міксером користувалася. Засмутившись, що і тут зачіпок не виявилося, я вже хотіла покласти прилад у коробку та віддати господарці, аж тут мою увагу привернуло щось незвичне. На коробці не було ніяких написів, крім назви фірми та слова “Міксер”. Я вже купувала багато побутової техніки, звичної для тутешніх людей, і скрізь на коробках багато інформації: скільки ват потужність, країна-виробник, модель, штрих-код, та купа всього. А тут лише два слова та фото міксера, і то не такого, який насправді подарували. Коробка від іншого приладу? Схоже, що так, але ж де вся інформація? Де вони взяли таку коробку? Не самі ж друкували та клеїли.
І тут я відчула щось дивне від коробки. Слід чогось магічного, ілюзорного, зовсім нетиповий для цього світу. Такі сліди я востаннє відчувала в рідному світі, і вони вказували на присутність магічних сил. Я провела над коробкою рукою, вловивши момент, коли господарка прибирала посуд та не дивилася в мій бік. Зображення на коробці заколивалося, як хвилі на воді, фото приладу та написи почали пливти та зникати. Та це ж типова ілюзія, ще й не дуже якісна! Таке вчать на другому курсі кожної магічної академії. І як я одразу не помітила? Ох, втрачаю кваліфікацію в цьому світі!
— Анжело Іванівно, мені потрібна коробка, можна я її заберу, потім віддам?
— Звичайно, якщо це допоможе.
Я швиденько заховала коробку в пакет, щоб сусідка не помітила перетворень, попрощалася та повернулася додому. Продовжила дослідження дивної коробки. Прибрала ілюзію зовсім, і виявилося, що це проста коробка без зображень, та ще й надірвана. Дірку теж примудрилися приховати ілюзією. Хтось узяв звичайну коробку та створив ілюзію, що вона від міксера. Міксер, правда, не ілюзія. Виходить, загадкові крадії — маги, або ж пов’язані з ними люди. Знайшли десь коробку, сяк-так наліпили на неї ілюзію та зробили подарунок…
Стоп, які ще маги? У цьому світі їх немає… А, ну є, я, наприклад, але ж нас дуже мало, і ми приховуємо свої вміння, маскуючись під екстрасенсів чи ще когось. І всі маги в цьому світі стоять на обліку в нашому світі. Нас час від часу перевіряють чиновники з магічного міністерства. Особисто переносяться в цей світ, щоб з’ясувати, чи, бува, ми нічого не порушуємо, не показуємо тутешнім людям нашу магію, не розказуємо, хто ми насправді. У нашій справі голосне — конспірація та чесність. Хто порушує ці базові правила, того миттю позбавляють ліцензії та переносять назад до рідного світу, заблокувавши усі магічні здібності. І бідолаха, який ніколи не тримав у руках чогось важчого за книгу заклинань, змушений роками працювати на якійсь брудній роботі, поки нарешті його не визнають таким, що зрозумів свої помилки, поніс покарання та виправився, і не повернуть магічні здібності та ліцензію. А тут серед білого дня обікрали бідолашну пенсіонерку за допомогою магії. Та це ж грубе порушення одразу кількох правил: чесність, завдання шкоди, зв’язок з криміналом… Так, треба негайно все повідомити чиновникам з міністерства!
Я активувала магічну кулю на столі. Це для клієнтів я бачу в ній майбутнє, а взагалі це засіб зв’язку з моїм рідним світом. Куля замиготіла, всередині закрутилися димові вихори, і проявилося зображення чиновника. Літній чоловік з довгими вусами, одягнений в синю мантію, ліниво позіхнув, протер окуляри та подивився на мене:
— Вітаю, Аніто. Щось термінове? А то в нас скоро обід…
Я швидко переповіла про все, що сталося. Чиновник задумався та почухав потилицю.
— Ну й історія у вас там. Молоді хлопець та дівчина? Обличчя бабуся не запам’ятала? І як їх шукати? Ви знаєте, скільки в тому світі наших магів? Та тисячі! Немає в мене часу все перевіряти. Та створіть тій бабусі ілюзія персня, ніби знайшли…
— Ні, так не піде, — обурилася я. — Ви повинні виконувати свої прямі обов’язки та покарати винних. Тут було грубо порушено кілька правил, як от…
— Ну добре, добре, — чиновник закивав. — Так і буде вже, пошукаю. Якщо ви не знали, у нас є система відстежування всіх зареєстрованих магів. Вона показує, де людина перебувала, і заховатися неможливо. Так, подивимося, — він змахнув рукою, і перед ним у повітрі з’явилося хитросплетіння символів, стрілочок та портретів різних магів, — так-так… За вашою адресою впродовж останнього тижня з’являвся лише один зареєстрований маг, і це ви. Отже, ті двоє не маги…
— А звідки в них ілюзія? Просто так випадково коробку знайшли?
— Ну, не знаю. Ніяких зареєстрованих магів, окрім вас…
— Чекайте, ви сказали “зареєстрованих”?
— Ну, так. Усі маги, які прибувають у світ, де ви знаходитеся, реєструються та відстежуються. Та ви ж самі знаєте!
— А може бути таке, що грабіжники не були ніде зареєстровані, тому ви не можете їх відстежити?
Чиновник здивовано подивився на мене. Його губи рухалися, але не могли промовити й слова. Нарешті він відкашлявся та скрикнув:
— Не зареєстровані? Ой, як же я сам не здогадався! Дурна стара голова, звик до всіх формальностей. Ну звичайно! Несанкціоновано проникли у той світ! Нечуване зухвальство! Зараз же зв’яжуся з магічною поліцією. Все, Аніто, до побачення!
Зображення в кулі зникло. Я зітхнула з розпачу. Магічна поліція! Та ці лінтюхи ніколи не роблять того, що зобов’язані! Якщо вважають справу неважливою, то покладуть її на поличку, аж поки не припаде пилом, а потім спишуть як таку, в якої вийшов термін. Не будуть вони возитися заради якогось персня. Ох, виходить, наша поліція та тутешня чимось схожі. Ну що ж, доведеться все розслідувати самостійно. Як уже пообіцяла допомогти сусідці, то треба дотриматися слова.
Я повернула ілюзію на коробку, щоб Анжела Іванівна нічого не помітила, поклала її в пакет та піднялася до сусідки. Вона одразу відкрила двері. Анжела Іванівна виглядала радісною та стривоженою водночас. Я відчула від неї хвилю збентеження. Анжела Іванівна запросила мене на кухню та радо промовила:
— Аніточко, ви уявляєте? Мені повернули перстень!
— Як?
— А отак! Оце ви пішли, я спустилася в магазин по хліб, заодно поштову скриньку перевірила. Глядь — а там лежить мій перстень, у мішечку. Ну я зраділа, очам своїм не повірила, а він тут! Ось, гляньте!
Вона пішла до кімнати та повернулася зі шкатулкою. Відкрила її, і переді мною замиготів зеленим камінчиком тонкий перстень. На вигляд звичайний, нічого такого, але…
Я обережно взяла перстень. Щось із ним не так. Надто неприродно блищить у напівтемній кухні. І перевірити магією не можу, бо сусідка помітить. На щастя, задзвонив телефон, і Анжела Іванівна вийшла з кухні. Я скористалася моментом та промовила над перснем кілька заклинань. Так і є! Знову ілюзія! На долоні тепер лежало криве кільце, зігнуте зі звичайного мідного дроту. Ілюзія вже краща, ніж була на коробці, але все одно помітна для досвідченого мага. Отже, справжній перстень поцупили, а підкинули підробку! Та ще й таку неякісну! Така ілюзія спала б сама за кілька днів навіть без моєї допомоги. Я зазирнула до кімнати, де бабуся вже жваво про щось говорила з однією зі своїх численних подруг.
— Анжело Іванівно! Я візьму перстень ненадовго для розслідування! — сусідка лише схвально кивнула, не відриваючись від розмови. — До побачення! Скоро поверну!
Я повернулася додому за курткою, потім швидко спустилася на перший поверх до поштових скриньок. Боже, хоч би мені пощастило! Сподіваюся, тут після злодіїв та сусідки проходило мало інших людей, сліди не затерлися. Так, а ось і скринька сусідки з номером 101. Хм, цікавий слід від неї лине, чужий. Точно не когось із сусідів, бо я всіх уже знаю за їхніми слідами, давно тут живу. Подумки відкинувши свіжий слід сусідки, я сконцентрувалася на тому чужому, давнішому. Цікавий слід! Молодий чоловік, навіть юнак, зовсім нещодавно був підлітком. Ще той хитрун та інтриган. Коли був тут, відчував тривогу та хотів якнайшвидше втекти. І ні граму почуття провини. Слід явно від мага, бо в тутешніх людей вони блідіші, менш виразні, а цей аж пашить магічними силами, зухвалістю та молодою енергією.
Вхопившись за слід магічним чуттям, я попрямувала за ним та вийшла на вулицю. Тут слідів безліч, хоч би не загубити його. На щастя, він був зовсім свіжий, а завдяки своїй яскравості, слід легко виділявся серед інших. Ось він повертає за ріг, іде через парк. Тут слідів іще більше, відстежувати важче. Зосередившись на надприродних почуттях, я опустила голову додолу, не помічаючи нічого довкола. Відірвав мене дитячий сміх та крики. Підійнявши голову, я виявила, що опинилася біля паркової ковзанки. Збоку стояла висока наряджена ялинка, навколо якої, наче птахи біля висипаного зерна, скупчилися дітлахи. Ох, ніяк не звикну до цієї зимової традиції! Стільки дерев псують, і заради чого? Дивні люди в цьому світі!
Стоп, а це хто? Під ялинкою стояли дід Мороз зі снігуронькою, розказували якісь жартівливі вірші, а діти реготали та плескали в долоні. Невже це… Не може бути!
Слід вів до юнака в костюмі Мороза. Дівчина поряд з ним теж посилала магічні сигнали, хоча й слабші. Ага, попалися! Тільки як вас узяти на гарячому, щоб не налякати? Та схоже було, що злодії взагалі мене не помічали. Воно й не дивно, адже коло них крутилося багато дітей, а в них сліди яскраві чисті, вони часто перебивають “дорослі”, навіть магічні. Це я досвідчена та дипломована, а вони ще зовсім юні, навіть магічну академію, мабуть, ще не закінчили. Ну що ж, приступаю до захоплення зненацька…
Я заховалася за деревом, де не було зайвих очей, і накинула на себе тимчасову невидимість. Складне заклинання, ті юні зухвальці, мабуть, ще й не вчили його. Попрямувала доріжкою, де якраз не ходили люди, а сніг розчистили, щоб не залишати сліди. Ось, вони, все ближче, і все не помічають мене, не відчувають мого сліду. Отже, зовсім недосвідчені, може, другокурсники. Дід Мороз та снігуронька продовжували веселити дітей, а ті крутилися довкола. Так, зайві свідки там ні до чого. Я послала на дітей заклинання відвертання уваги, і вони всі разом розвернулися та побігли до ковзанки та на майданчик. Шахраї здивовано озиралися довкола, кликали дітей, але ті нічого не чули.
— Стоп! Магічна поліція! — закричала я зовсім поряд із ними, так і не знімаючи невидимість.
Мороз та снігуронька аж підскочили з переляку. Хлопець вже хотів бігти геть, але я вчасно зреагувала та накинула на обох заклинання уповільнення. Вони з жахом крутили очима, намагаючись побачити, хто ж їх упіймав, але не в змозі були рухатися.
— А тепер швиденько розказуйте, хто ви такі та нащо взяли в бабусі перстень! — суворо мовила я, знявши з себе невидимість.
— Спочатку покажіть документи! — прошипів юнак крізь зуби, презирливо глянувши на мене. — Щось не схожі ви на поліціянтку!
— Угу, і вони в формі ходять, — додала дівчина.
— Ну добре, не з поліції я. Але все одно маю право ловити порушників та повідомляти про них…
— Тільки не кажіть нікому, благаю! — тон юнака одразу змінився на жалібний. — Ми зараз усе пояснимо! Ми вчимося на другому курсі. Звичайно ж, переноситися в цей світ права ще не маємо. Але з надійних джерел дізналися, що перстень, який зберігає Анжела Іванівна, не простий, а магічний! Це давній артефакт!
— І звідки в простої жінки артефакт?
— Її чоловік був сином мага, який залишився в цьому світі. Від нього й отримав перстень у спадок, зберігав, потім подарував дружині.
— Хочу побачити цей артефакт! Щось не дуже я тобі вірю.
— Та як я дістану, якщо ви мене паралізували?
— Ну добре, розчаклую. Обіцяєш, що не втечеш?
— Обіцяю, — він шморгнув носом та подивився на мене очима собаки, що порвав хазяйські черевики.
— Ну добре.
Я зняла з парочки заклинання. Юнак потер затерплі руки, тоді витягнув з-за пазухи шкатулку, відкрив її та протягнув мені. Перстень був дуже схожий на ілюзорний, який крадій підкинув Анжелі Іванівні, але сповнений магічною силою.
— Хм, дивні заклинання на ньому, — промовила я, поводивши над перснем рукою. — Що це за артефакт такий?
Дівчина та хлопець опустили очі.
— Він дозволяє списувати на екзаменах та контрольних, щоб не помітив викладач, — відповіла дівчина. — Ми вирішили за будь-яку ціну заволодіти ним, бо такі речі рідкісні. Оскільки самі відкрити портал у цей світ ще не можемо, то підкупили одного мага, щоб він нас переніс. Довго думали, як видурити перстень у бабці. Дізналися про тутешні традиції, перевдягнулися в ці костюми, заробили на виставах трохи грошей, купили в магазині цукерки та… Як він там називається? А, міксер. Тільки він був уцінений, бо рідної коробки не було. Купили, бо тільки на нього гроші були. Продали у звичайній коробці, надірваній іще. Ми створили ілюзію коробки та подарували міксер бабусі. Забрали перстень, думали повертатися до нашого світу. Але той шахрай, який нас сюди переніс, обдурив і не відкрив портал назад. Ми залишилися тут, тож тепер змушені ночувати де прийдеться та працювати в цих огидних костюмах, щоб якось прожити…
Дівчина схлипнула та витерла очі рукавицею.
— А потім я підкинув бабці ілюзію персня, щоб нас не шукали, — зітхнув хлопець. — Зовсім забув, що тут теж поліція є.
— Тільки от поліція вас і не шукала, — посміхнулась я. — А про те, що сусідка ошуканої бабусі — дипломована майстриня магії, ви, очевидно, не знали.
— Не знали, — винувато кивнув юнак.
— Забирайте перстень, тільки поверніть нас додому, будь ласка! — заскиглила дівчина.
— Ну що ж з вами, наївними пташенятами, робити? Поверну, звичайно. Тільки покарання все одно отримаєте! Списувати на екзаменах з магії — це жахливий злочин! Ви знаєте, скільки таких хитрунів травмувалися чи навіть загинули від заклинань, бо погано вчилися та нечесно отримали дипломи?
Винуватці мовчали, опустивши голови.
— Ну що ж, перстень я віддам господарці. Не місце в магічному світі для такого шахрайського артефакту. А тут він нікому не нашкодить. А тепер гайда додому, прямо до ректора вашої академії! Де ви вчитеся?
— Кальдербурзька магічна академія, другий курс, третя група, — видавив юнак.
— О, моя рідна бурса! А раніше з дисципліною в нас було суворо! Ох, змінилися часи!
Упевнившись, що довкола нема зівак, я відкрила портал, взяла бешкетників під руки, і ми ступили в мерехтливий вир…