Глава 57

Евеліна кивнула та підвелася. Насторожений погляд вартових, змусив її відійти від полонених. Дівчина й гадки не мала, як влаштувати втечу, проте чекати, щоб зникнути під покровом ночі, наміру не мала. Тепер вона не зможе й глянути на Анвара без сліз, а плакати вона не збиралася. Впевнена, цей пекельний вогонь, що так боляче обпікає, випалить усі почуття з її серця. 

Вона пішла до польової кухні й взяла ножа. Заховала його у рукав та знову наповнила кухоль водою. Яскраві язики полум’я облизували казан, що висів над багаттям. Дивлячись на багряні переливи, у неї з’явилася ідея. Не знала, чи це спрацює, але вирішила ризикнути. впевненою ходою направилася до полонених. Схилилася над герцогом й притулила кухоль до спраглих губ:

– Я намагатимуся відвернути увагу вартових, а ви, тим часом спробуйте звільнитися.

Тремтячими руками, Евеліна вклала ножа у долоню Вінсента. Різко підвелася й попрямувала до вогнища. Зупинилася та зважувалася на цей божевільний крок. Розуміла, якщо її спіймають, то обов’язково призначать покарання. Такого Анвар не пробачить. Дівчина кисло посміхнулася. Може своїм вироком він укоротить їй життя і позбавить страждань, які сам породив у серці. Важко зітхнула та вивільнила енергію, що тиснула на кожну клітинку тіла. Червонуватий дим огорнув намет, вогнище та Евеліну, створивши коло. дівчина взяла сухі палиці й з їх допомогою перекинула розжарені гілки на намет. Тканина спалахнула вогнем. До Евеліни доносилася метушня, стурбовані голоси, та крики поблизу, але вона дивилася як горить намет і разом з ним спалювала почуття, що ятрили душу. Їдкий туман розсіявся й дівчина побачила опіки на шкірі воїнів, що намагалися проникнути у кільце. Внутрішній поклик вимагав зцілити потерпілих, але голос розуму твердив, що потрібно тікати. 

Дівчина метнулася до полонених. навколо бігали воїни та намагалися загасити пожежу. Вона досягла бажаного ефекту, створила паніку та відвернула увагу. Мотузка впала з рук полонених і вони підвелися на ноги. Кайдани міцно охопили щиколотки й обмежували рух. Бранці, дрібними кроками, рухалися вглиб лісу. Їхню втечу помітили й вартовий закричав:

– Тікають! Хапайте їх.

 Воїни швидко наближалися. У втікачів не було шансу дістатися до річки. Евеліна приречено заплющила очі. Не хотілося вірити, що це кінець. Ганебна втеча закінчилася, навіть толком не розпочавшись. Один з полонених, молодий світловолосий юнак, виставив долоні вперед:

– Біжіть! Я їх затримаю.

Воїни Анвара наштовхнулися на прозору стіну. Вона, наче цупка мильна бульбашка не пропускала їх далі. Полонені тікали й старалися не оглядатися. Евеліна затрималася, зустрілася із суворим поглядом Анвара. В його очах кружляли темні вихри. Чоловік здавався стурбованим, збентеженим та розгніваним. Його губи стиснулися у вузьку смужку, а з долоні вийшов струмінь вогню. Червоною пеленою він обпалював невидиму стіну й зрештою, пропалив у ній отвір. Стіна спалахнула й хвилі полум’я впали на землю. Тепер вже ніщо не стримувало воїнів. Вони кинулися за втікачами. Блондина схопили одразу та повалили на землю.

Евеліна бігла з усіх сил. Шлях до волі видавався занадто довгим. Вона перестрибувала через гілки, оминала дерева та рухалася до своєї мети. Дівчина вже бачила перед собою річку. Вінсент ступив у прохолодну воду й сповільнив темп. Колись рідний голос змусив Евеліну здригнутися:

– Айне! – Анвар кричав голосно, – зачекай. Я хочу лише знати за що ти так зі мною. Я вірив тобі.

Всередині Евеліни спалахнув гнів. Нечуване нахабство. Анвар ще сміє запитувати так, наче не він говорив про неї образливі слова, не він принизив її, й зовсім не він займався любощами у наметі з іншою. Дівчина розвернулася й хотіла виплюнути в обличчя усі слова, що роздирали душу. Замість цього, вона завмерла на місці й не могла поворухнутися. Погляд. Пекучий, пронизливий, наповнений болем, змушував мовчати. Вони дивилися одне на одного й ніхто не наважувався зробити перший крок. Анвар стояв широко розвівши руки, цим жестом забороняв воїнам продовжувати переслідування. 

Евеліна не відводила очей від розпашілих щік, спітнілого лоба, стиснутих вуст, які нещодавно щедро покривали поцілунками її тіло. Все у ній бунтувало, рвалося до чоловіка й вимагало здатися на його милість. Несподівано вискочив Елизар. Він затулив собою дівчину й загрозливо виставив руки вперед:

– Біжи, я допоможу тобі втекти.

Очі Анвара прояснилися. Чоловік, наче позбувся навіяних чар, вражено похитав головою:

– І ти з ними у змові?

– Я не у змові, але моє місце поруч з Айне. Шкода, що ти так цього й не зрозумів.

Елизар випустив зі своїх рук морозний туман. Трава вмить покрилася інеєм та товстою смужкою наблизилася до короля. Його ноги міцно скувала крига й рухалася доверху. Все тіло Анвара опинилося заточеним у крижаний полон. Кілька довгих секунд, все навколо ніби завмерло. Мить і крига на тілі чоловіка перетворилася на воду, що стрімким потоком впала на землю. Анвар магією вогню розтопив лід й позбувся крижаних пут. 

Стиснувши губи, спостерігав як за річкою зникають його кохана та брат. Двічі зраджений, покинутий та зневажений. Його зрадила і дівчина, і Елизар, найрідніша людина на світі, якій він довіряв як самому собі. Сердився, що дозволив обдурити себе, адже це вперше він впустив у своє серце кохання. 

З того боку лісу сипалися стріли. Королю стало байдуже. Навіть хотілося, щоб одна з них проштрикнула страждальне серце й назавжди позбавила цього пекельного болю, що роздирав душу. Це все. Тепер вони по різні сторони барикад і йому доведеться воювати не тільки з Далмарією, але й з коханою та братом, які стали на бік ворога. Подумки, Анвар виправив себе, колишньою коханою. Він зробить все, щоб викинути її зі свого серця.