Глава 56

Під швидкими кроками зашелестіло опале листя. Дівчина закам’яніла на місці й не рухалася. Почувалася самотньою, розтоптаною та зневаженою. Не знала, що робити далі. Повільно йшла вперед й намагалася заспокоїтися. Не кохає її Анвар – нехай, але це не дає йому права так зневажливо говорити про неї.

Перед очима виникла річка. Спокійна, розмірена, вона дарувала умиротворення та відчуття затишку. Евеліні хотілося поринути у легку прохолоду й хоч на мить позбутися брудного одягу. Не роздумуючи, дівчина зняла сорочку та штани. Слідом кинула на землю білизну й зайшла у воду повністю оголена. Її не хвилювало, що, можливо, чужі очі спостерігатимуть за нею. Стало байдуже до всього, здавалося Анвар убив її, позбавив тіло душі й залишилася лише оболонка. 

Прохолодна вода трохи протверезила розум. Дівчина змивала з себе невидимі сліди поцілунків коханого. Хотілося стерти з пам’яті все те, що почула біля намету. Не розуміла, як чоловік міг так чуттєво цілувати й при цьому нічого не відчувати. Його дотики, поцілунки, пестощі, свідчили про небайдужість. Дурна, повірила у казку, яку сама вигадала. Зі злості плеснула рукою по воді й у різні боки полетіли бризки. У голові лунали слова Елизара про помсту. Вона й справді хотіла помститися. На мить уявила, як позбавляє Анвара магії й хижо посміхнулася. Можливо, це саме те, на що він заслуговує. Але, у такому разі, Корнелія матиме перевагу. 

Згадала як її запевняли, що Анвар безжальне чудовисько. Насправді чоловік виявився інакшим. Про цю війну, вона знала тільки з одного ракурсу. Щоб прийняти раціональне рішення, потрібно дізнатися точку зору з іншої сторони.  Не бачила сенсу залишатися у таборі й краяти серце байдужістю коханого. Але їй нікуди піти. Важко зітхнула і прийняла складне рішення. 

Вийшла з води та одразу одягнулася. Її не турбувало, що одяг став мокрим та щільно обліпив тіло. Наче одержима новою ідеєю, впевнено рухалася вперед. З табору доносилися веселі голоси. Евеліна схопила кухоль та наповнила його водою, що знаходилася у цебрі. Підійшла до високого дуба, до якого прив’язали полонених. Під уважний погляд вартових, нахилилася та приставила до вуст герцога посудину. Поки він робив жадібні ковтки, дівчина, остерігаючись, щоб її не почули, тихо прошепотіла:

– Навіщо я вам здалася?

Полонений відірвався від кухля і по його бороді зі сріблястими волосками потекла вода:

– Я хочу повернути тебе додому. Я знаю, хто твої батьки, Айнеріє. Ми гадали, що втратили тебе у ту мить, коли твоя душа відлетіла в інший світ, а твоє місце зайняла чужинка. Вісімнадцять років ми чекали на твоє повернення і нарешті ти тут.

Евеліну немов вжалили кропивою.  Намагалася зрозуміти, про що говорить чужинець та спіймати нитку розмови. Йому точно щось відомо про те, як вона опинилася у цьому тілі. Можливо, їй вдасться повернутися додому. В її очах спалахнула іскра надії:

– Я не Айне, мене звуть Евеліна. Я випадково опинилася у цьому тілі.

– Навпаки, ти справжня Айне, ще немовлям твою душу прогнали з тіла і помістили у чуже. Всі ці роки замість тебе, твоїм тілом володіла інша дівчина. Древній ритуал влаштував обмін тілами. Зараз ти на своєму місці.

Почуте здавалося Евеліні надто неймовірним, щоб бути правдою. Проте це єдиний чоловік, який дав хоч якісь пояснення. Він дивився на неї з теплотою в очах й навіть не вірилося, що може заподіяти їй шкоду.

– Ей, чого ти там застрягла? – суворий голос охоронця, змусив Евеліну швидко прийняти рішення. 

– Якщо я вас розв’яжу, то у нас вийде втекти?

– Гадаю так. За річкою ховаються наші лучники. Головне дістатися туди.

– Я піду з вами за однієї умови, – нетерплячість в очах чужинця свідчила лише про одне – він зацікавився. І хоч Евеліну діймали сумніви, але вона впевнено продовжила, – ви гарантуєте мені безпеку, не поводитиметься як з полоненою і відступите від Генійська, як і обіцяли Анвару. А також розкажете все, що вам про цей обмін.

Чоловік захоплено кивнув:

– Ти справжня донька свого батька. Я погоджуюся на твої умови.