Глава 55

– Справді? – дівчина залилася дзвінким сміхом. Сумнівів не виникло, у наметі знаходилися король та Сесілія. – Це буде для мене велика честь, Ваша Величносте!

– Називай мене Анваром, зрештою, ти станеш моєю дружиною.

Ці слова, мов отруйні спиці, глибоко забилися у серце Евеліни. Сталося все так, як і попереджав Елизар. Знала, король зобов’язаний одружитися із сильною магічкою. Хотіла піти геть, але Елизар не дозволив. Для чогось утримував її біля себе й змушував слухати далі. У голосі Сесилії уловила певний докір:

– Здається Анваром, тебе називатиму не тільки я.

– Ти про ту служницю? – серце Евеліни боляче тьохнуло. Коханий говорив з певною зневагою про неї, – вона нічого для мене не означає. Так, швидкоплинна розвага. Їй далеко до справжньої жінки. Не вистачає манер, вроди, виховання. Айне тобі не суперниця. Вона мене більше не цікавить. Відтепер я цілуватиму лише твої вуста.

Чоловік замовк і фантазія Евеліни чітко вимальовувала чим саме, займається ця парочка. Наче на підтвердження її здогадів, Сесілія дзвінко засміялася:

– Ваша Величносте! Що ви робите, це непристойно!

– З тобою я не в силах зберігати пристойність. Ти зводиш мене з розуму, найкраща жінка у світі.

Евеліна не могла, продовжувати підслуховувати далі. Хотілося увірватися до намету та видряпати очі Анвару, висмикнути темне волосся з його голови та вирвати серце з грудей. Так само як щойно він розбив її серце. Прислухавшись до здорового глузду, намагалася стримати себе від нерозважливого вчинку. Вона навіть не могла його у чомусь звинуватити, адже він нічого не обіцяв і не співав серенад про кохання. Кляті квіти! Затуманили розум і вона дозволила скористатися собою. Смикнулася з усієї сили, проте Елизар не відпускав. Дівчина припала до його вуха:

– Благаю, йдемо звідси. Я не можу слухати таке.

Герцог кивнув і Евеліна, ватними ногами пішла вперед. Вона не бачила шляху, очі вкрило рядно зі сліз, а серце стиснулося від болю. Опинившись у лісі, Елизар зупинився та пригорнув дівчину у крижані обійми:

– Не плач. Мені шкода, що ти почула весь той бруд про себе. Анвар навіть не усвідомлює, від чого відмовляється. Інколи мені здається, що він бездушний, позбавлений емоцій. Хіба така людина може правити країною?

Дівчина шморгнула носом. Їй надто боліло, не могла говорити й всі слова застрягли у горлі. Зате герцог заповнював тишу:

– Тепер ти розумієш, чому я так прагну позбавити його магії? Може, позбувшись її, він зможе відчувати. Йому не доведеться одружуватися з герцогинями, у цьому не буде сенсу, адже про сильного спадкоємця можна не мріяти. Ти хочеш помститися йому? Для тебе це не складно. Варто лише підійти, огорнути Анвара червоним туманом і все, справу зроблено. Невже ти не бажаєш поглянути у його брехливі очі, коли забереш у нього силу? Він пошкодує, що так негідно повівся з тобою. 

Холодні вуста чоловіка торкнулися щоки й продовжували вже пошепки:

– Ти станеш щасливою, обіцяю. Я тебе не залишу, мого кохання вистачить на двох. Готова помститися? За все, що він тобі заподіяв, забереш у нього магію?

Евеліна дивилася у сірі очі з нотками азарту. Складалося враження, що Елизара цікавить лише помста. Дівчина відчула як магія рветься назовні. Вона заповнює кожну клітинку й прагне свободи. З її рук вивільнився густий червоний туман. Щоб не нашкодити Елизару, Евеліна вирвалася з його обіймів та направила потік магії на дерево. Старий бук огорнув дим, закружляв навколо та розчинився у повітрі. Замість зеленого дерева, залишився обвуглений стовбур. Дівчина заховала обличчя у долоні та притулилася до грудей чоловіка:

– Що я за чудовисько? Ця магія темна, вона тільки шкодить та приносить руйнування.

– Не тільки шкодить, – Елизар повільно проводив пальчиками вздовж спини, – з її допомогою ти можеш захищатися, помститися тому, хто завдав болю. Невже ти пробачиш йому цю образу?

Дівчина витерла обличчя й більше не плакала. Уявила, що замість обвугленого дерева стоїть Анвар й серце стиснулося від болю. Навіть попри образу, не могла заподіяти шкоду коханому. Елизар морально тиснув на неї, змушував робити те, що зовсім не хотілося. Евеліна вибралася з крижаних обіймів, які вже стали звичними, й відійшла на кілька кроків від чоловіка.

– Залиш мене саму, я маю подумати.

– Не залишу, навіть не проси. Тобі може загрожувати небезпека.

Евеліна войовниче поклала руки в боки та намагалася здаватися загрозливою:

– Я можу себе захистити, ти сам щойно сказав. Будь ласка, йди. Мені треба побути самій. Я скоро повернуся до табору, адже навіть якби хотіла втекти, то мені нікуди йти.

- Не нароби дурниць. Знай, я завжди підтримаю та допоможу.