Глава 54

Евеліна сиділа на траві та їла кашу. Сьогодні вона здавалася навіть їстівною. Помітила Елизара, який крокував прямо до неї. Дівчина важко зітхнула, знала – цієї розмови не уникнути, але сподівалася, що зустріч відбудеться пізніше. Спіймала іскри злості у його очах й відвела погляд. Чоловік підійшов та сів поруч. Мовчав. Не поспішав щось говорити, а Евеліна вдавала, наче не помічає його. Нарешті, терпінню герцога настав кінець:

– Він змусив тебе, так? Ти не змогла забрати у нього силу і вирішила таким чином погасити його гнів?

– Ні, – Евеліна продовжувала жувати кашу з байдужим виразом обличчя, – я жодного разу не пробувала забрати у нього силу і не робитиму цього. Мені варто було зізнатися у всьому раніше, але не могла. Анвар – не монстр, яким ти мені його описав. 

Елизар зблід, схопив руку дівчини й уважно вдивлявся в її обличчя, наче намагався переконатися чи вона не збожеволіла:

– Невже все сталося добровільно?

– Ну, – дівчина задумалася. Її й справді ніхто не примушував. Від свого вчинку душа, наче їжак, згорнулася у колючий клубок. Завжди гадала, що у неї буде лише один чоловік, але не судилося. Принаймні, це сталося з коханим. Елизар чекав на відповідь й дівчина вирішила сказати правду:

 – Майже. Неподалік росли квіти. Анвар казав, вони дурманять розум. Спочатку мені стало весело та смішно, а потім, коли король на руках виніс мене з тієї поляни, я почала залицятися до нього. До кінця не усвідомлювала, що роблю. Повернулася до тями лише коли трохи поспала.

– Оу, все не так погано, як я припускав. У нас ще є шанс на майбутнє, – чоловік лагідно погладжував руку, виводячи на шкірі невидимі візерунки. Дівчина помахала головою:

– Немає. Я тебе не кохаю, Елизаре, й не хочу обманювати.

– Невже кохаєш його?

Евеліна мовчала. Відклала кашу вбік й не наважувалася зізнатися. Елизар зробив власні висновки:

– Евеліно, він використовує тебе, невже не розумієш? У суботу Анвар оголосить, хто стане його дружиною і це будеш не ти. У кращому випадку він зробить тебе наложницею, навідуватимешся до нього за потреби й ділитимеш чоловіка з іншою. Потім, коли йому набриднеш, він позбудеться тебе. Хіба про таке майбутнє мрієш, на таке заслуговуєш?

Серце Евеліни краялося від болю. Знала, Елизар мав рацію у всьому. Анвар нічого їй не обіцяв, не зізнавався у коханні й не розкидався гучними фразами. Вона для нього ніхто. Він не просив віддавати йому своє серце й у всьому дівчина звинувачувала тільки себе. Евеліна намагалася не показувати своїх страждань:

– Я все це знаю, не будую ілюзій, що Анвар, через дію якихось квітів, одружиться зі мною. Я не стану його наложницею. 

– Я бачу, ти мені не віриш, інакше не говорила б про це так спокійно. Щойно Анвар пішов у намет до Сесилії. Він завжди відвідуватиме інших жінок після тебе. Я ж пропоную тобі забрати у нього силу, й ми поїдемо до маєтку, про який я говорив. 

Евеліна відчула як на груди тисне злість. Елизар вперто не чув її, твердив про своє і не намагався зрозуміти. Вона висмикнула долоню з його руки:

– Елизаре, ти, мабуть, не зрозумів. Я не житиму з тобою у маєтку, не шкодитиму Анвару, й не будую ілюзій щодо спільного майбутнього. 

– І ти зможеш спокійно спостерігати, як Анвар обіймає іншу? Як не тебе, а іншу жінку, він привселюдно назве дружиною, і як виховуватиме дітей з нею?

Не могла. Евеліна точно знала відповідь на це питання. Міцно стиснула губи, щоб стримати крик болю, який виривався з грудей. З усіх сил намагалася приховати сльози, які скупчилися у кутиках очей та погрожували потекти щоками. Не змогла, не стрималася, й солоні горошини пробіглися обличчям.

– Навіщо ти все це кажеш? Навмисно робиш мені боляче?

– Ні, пташечко, я б ніколи тобі не нашкодив, – Елизар спіймав її у свої обійми. Притиснув до себе та заспокійливо погладжував спину. Дівчина не мала сили опиратися.  Нерухомо застигла і більше не приховувала сліз, які рясними потоками омивали обличчя. Заспокійливий голос чоловіка заколисував:

– Я просто хочу, щоб ти реально дивилася на речі й не будувала ілюзій. Ходімо, пройдемося. Не гоже всім  бачити твої сльози. 

Він допоміг дівчині підвестися. Евеліна витерла обличчя та слідувала за чоловіком. Його холодна долоня злегка стискала руку, проте вона не зважала на це, покірно рухалася у невідомому напрямку. Вони оминули купку воїнів і, під осудливі погляди, на які стало байдуже, наблизилися до намету.  Проходячи повз нього, Евеліна уловила знайомий голос і завмерла. Чула як Анвар щебече за товстим полотном.

– Не хвилюйся, Сесіліє, я зробив свій вибір. Я одружуся з тобою.