Глава 52

Навіть не допоміг Сесілії спішитися, зник за м'якими стінами намету. Герцогиня, явно невдоволена, спіймала долоню Густава та туфлями торкнулася землі. Зверхньо поглянула на Евеліну й рушила слідом за королем. У цей погляд вона вклала свою зверхність, зарозумілість та перевагу. Здавалося, це зовсім не та дівчина, яка невинно змахувала довгими віями на балу. Перед нею стояла хижачка, яка боротиметься за своє до кінця.

Анвар зайшов до намету та налив стакан води. Сподівався, що це хоч трохи вгамує його спрагу до Айне. Тепер, коли він скуштував із нею заборонений плід, то жага лише посилилася. Ще не одна дівчина не дурманила розум і квіти тут ні до чого. Мріяв якнайшвидше вирішити всі справи й знову опинитися в обіймах Айне. При згадці про неї, у тілі спалахнув вогонь. Його манило до цієї дівчини, хотів побути з Айне наодинці, але приїзд Сесилії все зіпсував. Чув шурхіт сукні та її дрібні кроки. Герцогиня зупинилася біля входу й гидливо озирнулася навколо. Такі апартаменти явно їй не сподобалися. Анвар зробив ковток води:

– Чим завдячую вашому візиту?

– Дещо сталося у палаці й тепер я боюся там знаходитися, – дівчина зробила паузу, невинно змахнула віями, й наче очікувала, що король турбуватиметься про неї. Анвар підніс склянку до вуст та зробив кілька ковтків води. Поводився так, ніби йому байдуже. 

– Ближче до справи, герцогине, у мене мало часу.

– Авжеж, – вона нервово прикусила губу, переплела пальці та примостила руки на животі. – Тобіас з’ясував, хто мене отруїв. Це виявилася служниця Мілберги. У кишені її сукні знайшли порожню пляшечку з-під аколініту. Служницю допитали, вона зізналася, що за наказом Мілберги підсипала отруту у цебро, яке потім принесла Айне. Звісно, герцогиня все заперечує, але докази свідчать проти неї. Я боюся, що вона знову щось вигадає, щоб позбутися конкурентки.

Анвар стиснув склянку у руках і уважно дивився на Сесілію. Вона шморгнула носом та склалася як мокре пташеня. Складалося враження, що вона очікує на заспокійливі обійми.  Щось у цій історії турбувало короля. 

–  Мілберга не діяла б так по-дурному. Ваші рани загоїлися б за кілька днів. Коли я повернуся, то сам допитаю служницю.

– Не вийде. Служниця, опинившись у темниці, випила отруту та померла.

Король гучно поклав склянку на стіл та насупився.

– З ваших слів, це не служниця, а знавець отрут. Вам не здається це дивним?

– Можливо, – дівчина помітно оживилася, – невже гадаєте, що хтось приніс їй отруту, а дівчина навіть не знала, що п’є? 

Анвар вирішив не озвучувати те, що думав насправді. Натомість вирішив вивідати більше інформації:

– То ви вже не звинучуваєте Айне?

– Не знаю, – Сесилія запнулася, явно роздумуючи над почутим, – їдучи сюди, я була твердо переконана, що це Мілберга, але після розмови з вами у мене з'явилися сумніви. Гадаєте, ця справа рук Айне? Вона заховала пляшечку у кишеню служниці?

– Тоді навіщо служниця зізналася, що це Мілберга? – Анвар злегка посміхнувся. Дівчина плуталася у своїх словах, і це ставило під сумнів усю розповідь. Сесилія розімкнула руки та опустила їх вздовж тіла. У карих очах спалахнули хитринки, а у голосі відчувався детективний тон:

– Змовилася з Айне?

Анвар тяжко зітхнув. Ця точно не Айне, її підозрювати хотілося найменше. Дівчині не потрібно робити всілякі підступи, щоб заволодіти увагою. Його серце вже й так належить їй. Цей вчинок більше схожий на почерк Мілберги. Припускав, що дівчина не знавець отрут і не знала, що наслідки після аколініту лікуються. Чоловік кивнув головою:

– Не хвилюйтеся, я все з’ясую. Якщо це все, то можете повертатися до палацу.

Сесилія опустила голову та підійшла до короля. Зупинилася надто близько від нього, явно порушуючи правила пристойності. Дивилася на нього невинними оченятами, наче щеня, яке зробило шкоду:

– Але саме це стало причиною мого візиту. Я боюся там знаходитися. Гадаю, буде безпечніше, якщо кілька днів я побуду тут.

– А напад ворогів та майбутня битва вас не турбують? Те, що скоро відбуватиметься тут, не для очей поважної леді. Ріки крові, брязкіт мечів і магія. Багато магії. У таких умовах я не можу гарантувати вам безпеку.

– Я й не прошу. У мене є власна охорона, впевнена, вона зробить все, щоб я не постраждала.

– Тоді їм легше захистити вас у палаці, а не на полі битви. Ви так не вважаєте? 

Сесілія мовчала. Вона явно бажала залишитися й вигадувала нове пояснення. Анвар невдоволено пирскнув. Здавалося герцогиня вважала, що її присутність завадить його тісному спілкуванню з Айне. Він одразу помітив спалахи ревнощів у очах Сесилії. Вона дивилася на Айне не як на служницю, а як на конкурентку. Король спіймав себе на думці, що якби вона була зі знатного роду, то одружився б зі своєю дівчинкою і плювати, який у неї рівень магії. Анвар хотів спекатися Сесилії, її присутність обтяжувала:

– Відправляйтеся до свого маєтку в Дарсвіт. За більш сприятливих умов, я запрошу вас до палацу.

Герцогиня зблідла, здавалося щойно сталася смертельна катастрофа. Вона дістала віяло з кишені й почала активно ним обмахувалася, ніби їй катастрофічно забракло повітря:

– Ви мене проганяєте? Всупереч усьому, що сталося, обрали Мілбергу? - швидко опанувавши себе, дівчина склала віяло, проте не поспішала ховати його до кишені, – що ж,  у мене з самого початку не було шансів, ви знайомі з герцогинею давно, у вас спільні інтереси та цікаве минуле. Я ж лише завдяки високому рівню магії змогла познайомитися з вами ближче. Наївно сподівалася, що стану вашою дружиною. Зізнаюся, спочатку мене така перспектива не радувала, але, познайомившись з вами ближче, я дозволила собі мріяти про це. Розумний, вродливий, сильний – ви стали об’єктом моїх мрій, – Сесилія, наче засоромившись, опустила голову, – ох, вибачте за це сміливе зізнання, проте мені, як потопельнику, нічого втрачати.