Глава 48

– Я не можу добровільно відмовитися від тебе, – від цих слів тіло дівчини наче облили окропом. – Є припущення, навіщо ти їм потрібна?

– Ні, я вперше їх бачу. Принаймні, не пам’ятаю, – дівчина припускала, що, можливо Айне мала якісь справи з цими людьми. Враховуючи, що у ній є темна магія, не виключала такого варіанту. Важко зітхнула та наважилася на зізнання. Сподівалася, що Анвар не стратить її, вона мусить попередити про небезпеку. –  Я повинна тобі дещо розповісти.

Анвар посерйознішав та сильніше стиснув її талію. Дівчині не вистачало кисню, хвилювання засіли у грудях і заважали говорити. Зважилася й почала непросту розмову:

– Насправді, я не …

– Айне, пташечко моя! – у намет безцеремонно увірвався Елизар. Ось кого Евеліна бажала бачити найменше. Він злісно зиркнув на їхні переплетені пальці й наче не помітив цього, широко розправив руки, – я так скучив, ходи я тебе обійму.

– Ніколи, – Анвар гаркнув як розлючений хижак й затулив собою дівчину, – ніколи більше не смій наближатися до неї. Вона вже не твоя, забудь про Айне.

Елизар зупинився за декілька кроків від брата. 

– Що це означає, ти чого?

– Айне тепер моя. 

– Відколи це ти забираєш моїх дівчат? Я ж казав, Айне для мене особлива, не просто наложниця і я тобі її не віддам, – чоловік простягнув долоню Евеліні, – ходімо, пташечко, не бійся, Анвар тобі нічого не заподіє. Я не дозволю.

– Не дозволиш? – Анвар ревкнув як розлючений лев, – припини залякувати та стверджувати, що її потрібно захищати від мене. Я їй нічого поганого не зроблю. 

– Це ти зараз так кажеш, але як тільки вона набридне тобі  – викинеш як непотріб. Чи ти вже забув про свої наречених?

Наречених. Це слово гострим кинджалом проникло у серце дівчини. Елизар озвучив те, що вона й так знала, просто не хотіла визнавати. Хотілося почути від Анвара заперечення, але він лише злісно зиркнув на брата та зробив крок до нього:

– Я не зобов'язаний тобі звітувати. Наші стосунки з Айне нехай тебе не турбують. Більше не навіть не дивися на неї.

– Це не тобі вирішувати. Ти не можеш красти у мене дівчину. Гадаєш, якщо родився першим, став королем, то це дає право відбирати у мене кохану? Не дає. Айне моя, я помітив її першим, а твоя зацікавленість почалася лише тоді, коли ти дізнався про мої почуття до неї.

Елизар наче навмисно шматував серце Евеліни. Все скидалося на добре продуману гру Анвара. Він наче хотів насолоти брату й тільки через це звернув на неї увагу. Дівчина заплуталася й вже нічого не розуміла. На мить заховала обличчя у долоні й різко опустила їх вздовж тіла:

– Досить! Ви говорите так, наче мене тут немає. Жодний з вас не поцікавився чого хочу я. Я не належу жодному з вас. Ви міряєтеся гучними фразами, але насправді, ніхто з вас не готовий офіційно визнати мене своєю та одружитися зі мною. Нічиєю наложницею я не стану, тож припиніть цю безглузду суперечку. Ви, Ваша Величносте, одружуйтеся з однією зі своїх наречених, а ви, шановний герцогу, впевнена, знайдете породисту даму собі під масть. 

Евеліна впевненою ходою направилася до виходу з намету. Образа і розчарування засіли глибоко у грудях. До неї донісся голос Анвара:

– Не йди, ми не закінчили!

Дівчина, наче не почула цього, покинула намет. Тікала від обох чоловіків якомога далі. Почувалася маріонеткою у руках вправного ляльковода, розмінною монетою між братами. І якщо вона чітко знала, що хоче від неї Елизар, то істинні бажання Анвара залишалися загадкою. Хотілося втекти, сховатися від усіх й заплестися у власному коконі. Ноги самі несли її від табору. Вона бігла в нікуди, наче біг врятує її від болю, що обпікав серце. Почувалася самотньою та розтоптаною. І хоч вона зцілює інших, проте своє серце зцілити не могла.

Попереду розкинулася широка річка. Дівчина зупинилася та сіла на березі. Обійняла себе руками й вдивлялася у водну гладь. Сонце вже давно зайшло за обрій, сутінки змінювалися темрявою, яку на крилах принесла ніч. Ставало прохолодно, проте Евеліна не бажала повертатися. Образа засіла у душі й дівчина навіть не уявляла, що робити далі. Поступово її зморив сон, крізь який, холод крижаними вусиками лоскотав тіло. Згорнулася калачиком і спала на березі річки. 

Крізь сон чула, як щось тепле огорнуло її. Стало затишно і дівчина міцно поринула у сновидіння з минулого життя, де вона юна студентка запізнюється на пари. Тоді, це здавалося найбільшою проблемою. Прокинулася, коли сонячне проміння залоскотало обличчя. Річка хлюпотіла, грайливо омиваючи береги та лунав спів пташок. Евеліна помітила на собі ковдру й відчула як чиїсь руки обіймають її. Позаду хтось спав, міцно притулившись до неї. Дівчина скинулася, позбулася чужих обіймів та різко сіла. Побачила сонного Анвара. Чоловік протер очі пальцями й з усмішкою подивився на неї:

– Прокинулася?

– Що ти тут робиш? – Евеліна не приховувала здивування.

– Якось не надто гостинне ставлення до того, хто врятував тебе від холоду.

– Я не просила про це, – дівчина гордо підняла підборіддя та намагалася здаватися величною. Анвар сів біля неї та розправив ковдру:

– Не міг дозволити тобі замерзнути. Хотів запропонував свій намет, але ти надто солодко спала, не наважився будити.