Глава 47

Ця фраза протверезила її. Все стало на свої місця. Для короля вона – лише лялька, яку легко можна замінити. Евеліна похитала головою:

– У тебе є наречені.

Чоловік похмурнішав та став схожим на грозову хмару. Повністю проігнорував її слова і поцілував у щічку:

– Я так розумію Елизар ще не знає, що ти більше не його.

– Головне, щоб ти розумів – я не твоя, не стану твоєю фавориткою.

– А я тобі й не пропоную, – Анвар владно цілував її вуста й не дозволяв вимовити й слова. Здавалося, для себе він уже все вирішив і думка Евеліни його не цікавить. 

Він магнетично діяв на дівчину. Вона плавилася від його поцілунків, у животі розгорілася пожежа, а розум остаточно вимкнувся. Все, чого вона бажала – це ніколи не відпускати вуста Анвара від своїх губ. Вони цілувалися довго, ненаситно поїдаючи одне одного губами. Всередині дівчини вирувала пристрасть, яка хотіла вийти назовні. Десь далеко, почувся голос Густава:

– Вибачте, Ваша Величносте! Ми схопили розвідників.

– Клята безодня! Так недоречно, – Анвар вилаявся й віддихуючись, поглянув на Айне. Його очі здавалися затуманеними хіттю. Він відпустив дівчину та відійшов убік, – заходь!

Тільки тепер Евеліна усвідомила масштабність катастрофи, яка ледь не трапилася. Вона, наче стираючи сліди злочину, провела пальцями по вустах. Густав з'явився у наметі разом із чотирма полоненими. Їхні руки зв'язані за спиною, а на ногах дзеленькотіли кайдани. Евеліна звернула увагу на воїна, що пропалював її поглядом. У чорному волоссі виблискувала сивина, від карих очей простягалася павутина дрібних зморшків, а з кутка вуст текла кров. Навіть попри те, що цей чоловік ворог, у дівчини одразу виникло бажання його зцілити. Незнайомець, не відводячи від неї погляду, вражено мовив:

– Не може бути. Святі небеса! 

– Що, дівку вперше побачив? – Густав говорив з насмішкою та зневагою. Полонений мовчав, але його очі виказували захоплення та здивування. Зрештою, він мовив хриплим голосом:

– Ми прийшли до вас з пропозицією. 

– Не бреши, вас спіймали за шпигунством, – Густав одразу огризнувся. Незнайомець стиснув плечима:

– Це не означає, що у нас не має чого вам запропонувати. Ми залишимо Геніськ, й відступимо. В обмін на цей жест доброї волі, ви відпустите нас та віддасте нам цю дівчину, – полонений прискіпливо дивився на Евеліну і ні в кого не виникло сумнівів, мова про неї.

Тіло дівчини покрилося морозними сиротами. Не уявляла навіщо знадобилася полоненим. Припускала, що якось далмарійці дізналися про її дар й бажають, щоб вона зцілювала їхніх людей. Проте найстрашнішим, дівчині видалося не це. Боялася, що Анвар погодиться на цю солодку пропозицію. Зрештою, чого вартує одна служниця в порівнянні з цілим містом? Король підійшов до Айне та схопив її долоню, наче боявся, що дівчину викрадуть:

– Чому вас зацікавила Айне?

– Гадаю, буде краще, якщо ми збережемо це у секреті, – полонений не збирався викладати всі козирі на стіл. Анвар грізно насупив брови:

– Не буде краще, хочете мою дівчину, то зізнавайтеся для чого.

– Така наша умова. Без пояснень. Не турбуйтеся, ми її не образимо

– Чому я маю вам вірити? – Анвар підвищив голос, - гадаєте я настільки дурний, що відпущу вас і дівчину, повіривши на слово?

– Я – герцог Вінсент Фрідман. Сподіваюся моє ім’я вам відоме.

Анвар відпустив долоню дівчини та сів на стілець, діловито закинувши ногу на коліно. Евеліна відчула спустошення і самотність. Король явно зацікавився полоненим й вона не виключала варіанту, що він погодиться віддати її. Володар переплів пальці та поставив руки на живіт:

– Звісно, я чув про вас. Ми сьогодні вполювали крупну здобич. Ви – брат покійної королеви, першої дружини короля. Шкода, що Далмарією керуєте не ви, а його дружина. Можливо, тоді б у нас був би шанс на переговори.  

Вінсент випростався й набув поважного вигляду:

– Я далеко не остання людина при дворі. Гарантую збереження наших домовленостей. Відпускаєте з нами дівчину й ми відступимо від Геніська. Впевнений, ви швидко знайдете собі нову іграшку, а погодившись на мою пропозицію, збережете сотні життів. Я підпишу відповідний договір і зобов’язуюся його дотримуватися.

Евеліна стиснула губи. У словах полонено спіймала раціональне зерно. Якщо вона піде з ними, то уникне непотрібного кровопролиття. Не залишилося сумнівів, Анвар погодиться на пропозицію. Заради такої благородної мети, вона і сама ладна піти, тільки хотілося б знати, їхні наміри стосовно неї. Король не поспішав погоджуватися:

– Ви не у тому положенні, щоб висувати умови. Цікаво, я зможу виміняти шановного герцога на ціле місто? 

– О, королева Корнелія не надто переймається моєю долею. Гадаю, вона тільки зрадіє моїй відсутності, – про володарку Далмарії чоловік говорив зневажливо. Це наштовхувало на думку, що між ними велася прихована ворожнеча, або Вінсент майстерно грав свою роль. Король задумано почухав потилицю:

– У такому разі, як ви збираєтеся переконати її віддати наказ залишити місто?

– Не турбуйтеся про це, домовленість буде виконано.