Глава 46

Густав кинув на королівський намет й потягнув дівчину до нього. Воїн не заспокоювався і позаду почувся його стурбований голос:

– Ей, а як же я? Що це означає? Він облив мене окропом.

Явно цьому воїну бракувало кмітливості. Густав хмикнув:

– Саме через це я веду твого кривдника до короля. Не хвилюйся, його сильно покарають.

Воїн зблід та опустив голову. На обличчі військового пробігся переляк. Евеліна йшла наче на каторгу. У певному сенсі, так воно і було. Бачити Анвара, говорити з ним і не мати змоги обійняти та зізнатися у почуттях здавалося смертельними тортурами. Вона боялася цієї зустрічі, але лякало не можливе покарання, а те, що король відправить її назад. Біля королівського намету струнко стояли вартові. Густав сердито рявкнув:

– Ваша Величносте! Дозвольте зайти. У мене важлива справа.

Тиша у наметі насторожувала. Евеліна сподівалася, що Анвар спить, або непомітно вийшов з намету, або сталося щось таке, що вбереже її від зустрічі з ним. Хриплий голос зруйнував усі сподівання:

– Заходь! 

Густав легенько підштовхнув Евеліну та підійняти частину тканини. Намет видався доволі великим. Дівчині навіть не доводилося згинатися, щоб зайти всередину. Вона покірно зупинилася й опустила голову. Не наважувалася дивитися на короля, хоч її очі бажали побачити Анвара. Володар стояв у легкій сорочці, яка обтягувала сталеві груди та розбурхувала фантазію. Легкі штани та розкуйовджене волосся, наштовхували на думку, що чоловік спав.

– Що сталося, Густаве?

– Погляньте, кого я знайшов. Розгулювала серед воїнів, – Густав демонстративно зняв шолома з голови Айне. Пасма темного волосся впали на плечі та сягали нижче поясу. Анвар насупив брови:

– Айне? Чому ти тут? Хоча, я й так знаю чому, не кажи, - король похитав головою, – покинь нас, Густаве.

Охоронець вийшов і Евеліна залишилася сама, наодинці з розлюченим хижаком. Дівчина дивилася у темні очі й мовчала. Відчувала невидиме тяжіння до цього чоловіка, хотілося заховатися у його обіймах від усього світу. От тільки він не прагнув пригортати її до себе. Втомлено провів пальцями по очах: 

– Я тебе не розумію. Навіщо ти з Елизаром? Він примусив тебе одягнути це все тільки для того, щоб ти змогла виконувати його забаганки вночі.  Шановний герцог навіть не подумав, як такій тендітній дівчині, важко пересуватися пішки в обладунках під пекучим сонцем. Сам він не погребував їхати верхи на коні, а тебе змусив йти слідом. Чому ти все це терпиш?

Висновки Анвара вражали. Евеліна навіть уявити не могла, що король саме так розцінить її перебування в таборі. 

– Елизар ні до чого. Він навіть не знає, що я тут. Просто хотіла допомогти, зцілювати поранених.

– Айне, ти навіть не уявляєш, що діється на полі бою. Ріки крові, брязкіт мечів і магія. Багато магії. Їхні бойові маги вправні. Ти можеш постраждати навіть в тилу, – король розвернувся до неї спиною, наче не бажав бачити. Таке ставлення повільно убивало дівчину. Евеліну манило до нього, як світлячка до світла, а чоловік, подібно вогню, спалював її живцем, – завтра повернешся до палацу. Я виділю тобі супровід та коня.

– Не повернуся, – почувши непокору, Анвар різко розвернувся та стрільнув злим поглядом. Дівчина не здавалася, – не можу сидіти в палаці на перині, знаючи, що тут помирають люди. Я з розуму зійду, здогадуючись чи ти живий, чи тебе не поранено, чи ти можеш дихати. А ти бажаєш зачинити мене в палаці й відгородити від світу. Невже й досі вважаєш, що я шпигунка? Боїшся, що спробую тебе вбити?

Евеліна не контролювала емоцій й непомітно для себе перейшла на крик. Король підхопив тон її розмови й гаркнув:

– Не кажи так! – чоловік зробив широкі кроки й опинився біля Евеліни. Його очі просвердлювали поглядом й змушували щоки палати, – єдине, чого я й справді боюся, так це те, що ти можеш померти. Я не хотів, щоб ти йшла в цей клятий похід, бо турбуюся про тебе. Ти мені не байдужа!

Анвар ошелешив дівчину цим зізнанням, різко схопив її обличчя у полон своїх долонь та поцілував спраглі губи. Міцно, пристрасно, квапливо. Наче боявся, що Евеліна втече. Проте вона не тікала. Навпаки, розкрилася йому назустріч та обійняла за широку спину, притулившись до нього. Поцілунок ставав вимогливішим, долоні чоловіка повільно опустилися донизу, зосередилися на дівочій талії й навіть через обладунки обпікали жаром. 

Вони обоє втратили відчуття часу, надовго злилися у поцілунку та сховалися від світу в уявній мушлі. Анвар отямився першим. Неохоче відірвався від її губ та важко дихав. Евеліні було мало цих поцілунків, вона перемістила долоні на його шию й потягнувшись на пальчиках ніг, поцілувала у колючу щоку:

– Не сердься на мене. 

– Ти мене не слухаєшся, відкрито ігноруєш накази й проявляєш зневагу, – Анвар схопив її долоню й поцілував тендітні пальчики. Дівчина обурилася:

– Ти не враховуєш мої бажання. Я не можу залишатися в палаці, коли тобі загрожує небезпека.

– Я сильний маг, можу себе захистити, – чоловік відпустив її пальці й, доторкнувшись до талії, притиснув Евеліну до себе. – А от ти, надто фамільярно звертаєшся до короля.

Дівчина навіть не помітила, в яку мить, перебуваючи у гніві, вона звернулася до володаря на “ти”. Одним словом Анвар повернув її до реальності, в якій вона – лише служниця, а він – король і повелитель цілої країни. Щасливі іскри погасли в очах Евеліни. Вона забрала долоні з його спини та опустила голову: